Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
«Прогулянка» Макіївкою
Ми прощаємося з родиною та вирушаємо на інший край селища, що неподалік від так званої сірої зони. Там розташована школа та інші адмінбудівлі, які знищили рашисти. Минулого разу ми приїхали саме туди дорогою, що пролягає паралельно лінії фронту та з’єднує Макіївку з Невським. Рік тому нею їздили військові, але тепер вона повністю закрита. За цей час ворог пристріляв кожен її метр, тож пересуватися нею смертельно небезпечно.
Зі слів місцевих, на той край села ніхто не ходить, бо це небезпечно, та й немає сенсу — там ніхто не живе. Разом з колегою йдемо пустими вулицями, навколо панує цілковита тиша. Світить сонечко, температура близько +28С, вітру немає, тіло під «броником» одразу пітніє, бо в повітрі застигло відчуття загрози. Ще на в’їзді в селище нашим автомобілем зацікавилися дрони. Як згодом з’ясували, це були наші «пташки», але ж тут, на іншому краю Макіївки, цілком реально нарватися на ворожі, які можуть скинути «подарунок» або скорегувати мінометний вогонь.
Діставшись до точки, робимо кілька фотознімків, аж зненацька до нас вибігають дві собаки, які спочатку гакають на незнайомців, а потім підходять та дають себе погладити. Це начебто трохи розряджає ситуацію, та раптом чуємо в повітрі знайомий звук — нами знову зацікавилася чиясь «пташка». Ми вже майже закінчили роботу, отже, терміново залишаємо відкриту ділянку та повертаємося вглиб селища. Собаки та дрон супроводжують нас ще певний час та зникають. За кілька хвилин чуємо звук, схожий на вибух гранати від ВОГ-17 (їх часто використовують як боєприпаси для скидання з дронів. — Авт.) праворуч від себе на відстані близько 400 метрів. Прискорюємо пересування та дістаємося мосту через річку, неподалік від якого захована наша машина. Ховаємося під деревами та уважно прислуховуємося, але навколо знову панує тиша та стоїть спека. Колега йде до авто, а я залишаюся спостерігати за повітрям, бо переправа під постійним контролем ворога, тому у разі небезпеки машину знову треба буде ховати та очікувати на зручний момент.
Поки ми ходили, то не побачили на вулицях жодної живої душі. В селищі не залишилося вцілілих будинків, більшість із них навіть не підлягає відновленню. Тіл загиблих росіян, які ми бачили минулого разу, також немає — за словами місцевих, їх за кілька діб після деокупації вивезли військові. Приємною несподіванкою було побачити родину лебедів, які оселилися серед уламків на місцевій річці та виховують чотирьох дитинчат.
На жаль, на сьогодні таких селищ, як Макіївка, у районах, де відбувались або й досі тривають бойові дії, чимало. У кожного з них своя історія, але всюди є люди, які щиро вірять, що після нашої Перемоги туди повернуться їхні сусіди та всі разом все відбудують.
Фото автора
