Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
20 червня виповнилось 165 років від дня народження Олександра Рогози (1858–1919) — військового міністра Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Розбудовувати українське військо 1918 року йому випало за непростих умов: у спадок від Центральної Ради дісталась недосформована армія, катастрофічно бракувало свідомих української справи офіцерів, а командування німецьких військ, що перебували на території України, виступало проти створення повноцінних українських збройних сил. Попри це впродовж перебування на посаді військового міністра Олександр Рогоза наполегливо працював над створенням української армії та спромігся досягти відчутних позитивних результатів.
«Потрібно було будь-що замістити посаду військового міністра. У мене ж рішуче нікого не було. …Я вирішив зібрати всіх корпусних командирів, призначених за Центральної Ради, й ось, під час з’їзду я познайомився зі старшим з них, генералом Рогозою, колишнім командувачем армією, і переговорив з ним. Він погодився прийняти портфель військового міністра, і негайно був мною призначений», — так згадував гетьман Павло Скоропадський про призначення Олександра Рогози на посаду військового міністра.
До отримання наприкінці травня 1918 року міністерського портфеля 60-річний Олександр Рогоза зробив блискучу військову кар’єру. Підготовку до військової служби він розпочав зі здобуття освіти в Полоцькій військовій гімназії, згодом закінчив Михайлівське артилерійське училище в санкт-петербурзі та Миколаївську академію Генерального штабу. Бойовий досвід почав здобувати ще 19-річним юнаком, взявши участь у російсько-турецькій війні 1877–1878 років.
Під час Першої світової війни Олександр Рогоза отримав чин генерала від інфантерії (піхоти), командував 25-м армійським корпусом, а згодом четвертою армією. Неодноразово проявляв себе як талановитий воєначальник і сміливий офіцер, за що був нагороджений кількома орденами Святого Володимира 2-го ступеня з мечами, Білого Орла з мечами, Святого Георгія 4-го ступеня.
Під час революційних подій 1917 року Олександр Рогоза став одним з небагатьох командувачів арміями, яких російський тимчасовий уряд затвердив на посадах. Однак після більшовицького перевороту в листопаді його від командування відсторонили й навіть на певний час заарештували. Повернувши свободу Рогоза вирушив до Києва, де виявив бажання служити Українській Народній Республіці — 10 квітня 1918 року він вступ до лав Армії УНР.
Після приходу до влади Павло Скоропадський гостро потребував компетентних кадрів для створення регулярних українських збройних сил. Офіцерів, які були б одночасно кваліфікованими фахівцями та людьми, свідомими завдань розбудови української національної держави, відчутно бракувало, тож до створення війська гетьман залучав досвідчених спеціалістів за умови їхньої особистої лояльності та готовності присягнути на вірність Українській Державі.
Маючи на увазі головним чином користь справи, а також рахуючи за безвартісне з культурного боку переведення вузького шовінізму, визнаю можливим перебування на службі людей знання, досвіду й талану, хоч би і не українського походження, при умовинах безумовної їх вірності Самостійній Україні. (З Наказу про внутрішні відносини в Українській Армії від 15 травня 1918 року за підписом Тимчасового виконувача обов’язків Міністра Військових Справ Отамана Олександра Лігнау).
Під цим кутом зору Олександр Рогоза виявився чи не найкращим кандидатом на пост військового міністра. Поєднання в його особі компетентності, досвіду та глибокої порядності стали запорукою відданості справі служіння Українській Державі та проведення низки важливих заходів, скерованих на творення українських збройних сил. 21 травня 1918 року гетьман Павло Скоропадський призначив Олександра Рогозу на посаду міністра військових справ Української Держави, й уже 27 травня генерал уперше взяв участь у засіданні уряду, який очолював Федір Лизогуб.
Обійнявши міністерську посаду, Олександр Рогоза невідкладно вжив активних заходів до реорганізації Генерального штабу збройних сил Української Держави, залучивши до його роботи багатьох професійних військових, лояльних до ідеї української державності. Було розпочато роботу з формування восьми армійських корпусів. Армія Української Держави мала за мирного часу налічувати 309 тис. військовослужбовців. Її комплектування передбачалось на основі загального військового обов’язку з терміном служби в піхоті 2 роки, в кінноті й артилерії 3 роки та на флоті 4 роки.
Створення збройних сил відбувалось з урахуванням козацьких історичних традицій українського народу. Зокрема було встановлено традиційну систему військових рангів: генерал від інфантерії (повний генерал) став генеральним бунчужним, генерал-лейтенант — генеральним значковим, генерал-майор — генеральним хорунжим. Далі йшли полковник, військовий старшина (підполковник), сотник (капітан), значковий (поручик), хорунжий (підпоручик). Запроваджено нові знаки розрізнення та уніформи, ухвалено текст військової присяги, вживались заходи з упровадження у війську української мови.
Важливою складовою діяльності міністра стало реформування системи військової освіти, відкриття нових військових училищ та академій. Рогозі довелось докласти чималих зусиль для того, щоб відстояти приміщення Київського артилерійського та Чугуївського піхотного училищ, які планували передати під державний університет і сільськогосподарський інститут.
Водночас міністр приділяв значну увагу матеріальному стимулюванню військових та підтримці членів їхніх родин — було відчутно покращене фінансове забезпечення, уряд виділяв кошти на допомогу військовим, які поверталися з полону. Для цього Олександру Рогозі довелось напружено боротись за фінансування збройних сил, оскільки інші члени уряду не бажали виділяти кошти на армію. Завдяки наполегливій праці міністра становище в цьому плані вдалося значно поліпшити вже до середини 1918 року.
Ще одним важливим аспектом діяльності військового міністра стало законодавче забезпечення процесу розбудови збройних сил Української Держави. Зокрема суттєву увагу було приділено тому, щоб вивести армію та військових за межі політичної боротьби. «Армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі», — зазначалось в Наказі Тимчасового виконувача обов’язків Міністра Військових Справ Отамана Олександра Лігнау від 15 травня 1918 року. Олександр Рогоза продовжив започатковане попередником. 1 серпня 1918 року Рада Міністрів Української Держави ухвалила Закон «Про політико-правове становище службовців військового відомства», згідно з яким військовослужбовцям заборонялось брати участь у виборах, мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, входити до складу політичних партій і громадських організацій.
«Генерал Рогоза, з яким мені довелось працювати впродовж майже восьми місяців, обіймаючи в нас одну з найбільш відповідальних посад, був у всіх відношеннях лицарем без страху та докору, однак ця ж якість цієї людини була і його великим недоліком. Будучи чесною та шляхетною людиною, він вірив, що і його підлеглі такі само, а це було, на жаль, не завжди так. Я йому говорив неодноразово про ту чи іншу особу, вважаючи її сумнівною. Він не лише захищав її, але й ображався на мене за подібні сумніви. Він вірив своїм підлеглим не лише у сенсі чесного виконання службових обов’язків, але навіть і в політичному відношенні. Раз генерал або офіцер служив при гетьманському урядові, він вважав, що у нього на душі лише одне бажання — бути корисним Українській Державі та гетьману», — згадував про Олександра Рогозу як військового міністра гетьман Павло Скоропадський.
Були в діяльності Олександра Рогози як військового міністра й вагомі прорахунки. Найбільшим з них справедливо вважають залучення до військової служби в українській армії російських офіцерів, які сприймали українську державу як тимчасове явище і засіб для відновлення великоросійського державного проєкту. Павло Скоропадський пояснив це природною шляхетністю генерала, який вважав кожного, хто висловив бажання служити гетьману й Українській Державі, відданим справі, і не хотів навіть чути про якісь приховані політичні мотиви своїх підлеглих. Утім, судячи з усього, і сам військовий міністр так і не став ідентифікувати себе як українця — до своєї діяльності він ставився максимально відповідально й ретельно, однак як справу служіння українському народові її не сприймав.
читайте також:
Олександр Рогоза став єдиним військовим міністром за всю історію Української Держави. Його попередник Олександр Лігнау та наступник Борис Щуцький були тимчасовими виконувачами обов’язків міністра. Будучи беззастережно вірним присязі «Українській Державі та ясновельможному панові гетьману» Олександр Рогоза започаткував і частково реалізував низку перспективних заходів зі створення та розвитку українських збройних сил. Це дозволяє долучити його до когорти значущих військово-політичних діячів української історії.
