Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
«Краще, аніж вдома, ніде не буває…» Такої думки дотримуються практично всі українці, які через війну, яку принесли на українську землю рашисти, опинилися на чужині.
«Тут ми у безпеці…»
Олені сорок чотири роки. Має 14-літню доньку Діану. За освітою — викладач фізики й математики. Працювала в одній зі шкіл міста Вінниці, у вільний час викладала приватні уроки. Словом, жила звичайним життям. Та 24 лютого, після перегляду ранкового випуску «Теленовин», зрозуміла: воно скінчилося.
— Я дізналася, що росіяни обстрілюють наші міста, захопили прикордонні села і планують за кілька днів взяти Київ, — розповідає жінка. — Я подумала: а якщо вони прийдуть і у мою Вінницю? Що тоді ми робитимемо з донькою?
Незабаром Олені зателефонувала подруга і запропонувала виїхати за кордон, мовляв, хай і на чужині, але будемо у безпеці. Подумавши, жінка погодилася і за кілька днів разом з Діаною вони опинилися у Німеччині.
— Мій прадід у 1945-му дійшов до Берліна, — продовжує жінка. — Чи міг він тоді подумати, що майже через 80 років його правнучка шукатиме притулку у тих, з прадідами яких він воював? Чи зміг би повірити, що там вони опиняться з вини правнуків тих, з ким він ділив останній шматок хліба? Впевнена, що ні. Чи сумую я за Україною? Звичайно так. І мені, і Діані часто сниться наш Південний Буг, міський парк, алеями якого ми часто прогулювалися. Не можемо дочекатися того дня, коли росіян виженуть з нашої землі й ми повернемось додому.
Війна, що постукала у наші двері на світанку 24 лютого минулого року, перетворила мільйони українців, українок у біженців: майже третина наших громадян, рятуючись від війни, була змушена залишити свої домівки. Понад сім мільйонів перетнули міжнародний кордон України, ще майже стільки ж стали вимушеними переселенцями у межах країни. Кожна третя дитина була позбавлена можливості лягати спати у своєму ліжку.
Польща, Чехія, Німеччина, Італія, Нідерланди, Канада, США — ось далеко не повний перелік держав, які їх прихистили. Найбільше виїхали до Польщі — майже 4 мільйони осіб, до Румунії — близько 600 тисяч, Молдови — 483 тисячі, Угорщини — 700 тисяч. Статистика, що відображає кількість біженців, надходить із різних джерел. Але, попри те, що перевіряється, не є абсолютно точною. Експерти схиляються до думки, що тих, хто «кинув якір» за тридев’ять земель, більше.
Після надання Україні асоційованого членства в Євросоюзі, російські пропагандисти билися в істериці, репетуючи про те, що «це нічого не дасть, бо європейці патологічно ненавидять українців». І що? Практично кожна європейська країна прийняла наших співвітчизників, забезпечивши власним коштом більш-менш прийнятні умови проживання. З часом деякі країни «урізали» обсяги допомоги, але ніхто ще на офіційному рівні не заявив, що українці набридли. Натомість перед «розумними» росіянами окремі країни зачинили двері.
Деякі країни оголосили про наміри збільшити об’єми допомоги. Зокрема, уряд Швейцарії зобов’язався виділити додаткове житло для переселенців з України: там вважають, що близько 75 тисяч українців можуть звернутися по допомогу і кілька десятків тисяч потребуватимуть житла. Ця країна навіть планує облаштувати житло на кількох військових базах.
Громадяни яких категорій найбільше виїхали за кордон? Соціологічні дослідження, проведені наприкінці минулого року, засвідчили, що це жінки у віці 35–49 років та діти. Найбільше біженців виїхало до Польщі, Німеччини, Чехії та Італії.
Помічник Верховного комісара УВКБ ООН з питань захисту Джилліан Тріггс заявила: «Українська криза викликала потік співчуття, підтримки та фінансування. Ми сподіваємося, що цей імпульс можна зберегти, щоб усі, а не лише деякі біженці, мали доступ до захисту та підтримки. Тому що кожен має право шукати безпеку, незалежно від того, хто він і звідки прибув».
