«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
— Кажуть, що поранені кричать, але насправді то одиниці. Больовий шок, про який теж багато хто говорить — то вигадка радянської медицини. Його, як такого, немає. Людина, коли дістає поранення, відчуває біль, але не гострий. Організм вмикає свої резерви, і тому поранені здебільшого не кричать. Вони скаржаться, ойкають, зляться. Пам’ятаю одного командира взводу — множинне уламкове поранення, крововтрата, перелом. Це було вночі, ми працювали під червоними ліхтарями, я перевіряв накладені турнікети, тампонування. Темно, обличчя не видно, я працюю без знеболювальних, цьому хлопцю боляче і він каже: «Виживу — в морду тобі дам!» А потім, вже на стабпункті, він мене побачив, впізнав і каже: «Вибачай, док»… А я йому: «Та ладно, я й не таке про себе чув». Він вижив, зараз відновлюється.
