У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Ми зустрілися з Олександром під час навчань на одному з полігонів. Військовослужбовці відпрацьовували евакуацію поранених із поля бою. Голосно спрацьовували імітаційні заряди, групи евакуації на великій швидкості гасали на позашляховиках, ноші з «пораненим» заносили до капоніра…
Після кожної вправи Олександр проводив розбір виконаного завдання, окремо наголошуючи на недоліках.
У цивільному житті наш герой був лікарем медицини невідкладних станів, або простіше — лікарем «швидкої допомоги».
Під час перерви у навчальному процесі нам вдалося поспілкуватися.
— Ваш батальйон виконував завдання під час боїв за Бахмут. Що найбільш важливим було там з точки зору медика?
— У Бахмуті точились важки бої. Вони відрізнялися динамічністю, швидкозмінною обстановкою, тому було вкрай важливо організувати швидку евакуацію поранених.
Завдяки допомозі бригади «Холодний Яр» нам це вдалося організувати. Ми працювали разом.
Складнощів вистачало. З «нуля», де безпосередньо відбувались бої, поранених виносили на руках, бо будь-яку техніку росіяни відразу знищували. Тому два-три кілометри від «нуля» до стабпункту були дуже важкими. Ми вивозили усіх — і «холодноярців», і з нашого батальйону, не розрізняли — вони ж усі свої.
росіяни полювали за нашими евакуаційними бригадами, били безпілотниками типу «Ланцет». На жаль, були втрати. Інколи не було можливості вивезти поранених і дві, і три години. Інколи чекали до темноти — така інтенсивність обстрілів, що фізично було неможливо зрушити з місця.
Втрачати людей — надзвичайно важко. І це, певно, залишиться у пам’яті важкою раною на все життя. Пам’ятаю, як ми одного бійця «тримали» майже всю дорогу, до стабілізаційного пункту, але поранення було несумісне з життям — ми його не довезли. На війні свої вимоги, свої акценти, то ж іноді доводилось робити й такі речі, які точно б здивували цивільних медиків.
— Як поранені витримували сильний біль?
— Кажуть, що поранені кричать, але насправді то одиниці. Больовий шок, про який теж багато хто говорить — то вигадка радянської медицини. Його, як такого, немає. Людина, коли дістає поранення, відчуває біль, але не гострий. Організм вмикає свої резерви, і тому поранені здебільшого не кричать. Вони скаржаться, ойкають, зляться. Пам’ятаю одного командира взводу — множинне уламкове поранення, крововтрата, перелом. Це було вночі, ми працювали під червоними ліхтарями, я перевіряв накладені турнікети, тампонування. Темно, обличчя не видно, я працюю без знеболювальних, цьому хлопцю боляче і він каже: «Виживу — в морду тобі дам!» А потім, вже на стабпункті, він мене побачив, впізнав і каже: «Вибачай, док»… А я йому: «Та ладно, я й не таке про себе чув». Він вижив, зараз відновлюється.
— На Вашу думку, наскільки важливі тренування для бойового медика? Чого ще можна його навчити після боїв за Бахмут?
— Усього не передбачиш. Міняються обставини, і до цього медики повинні бути готові. З’являються нові види зброї, різні види поранень — навчання потрібні, щоб люди розуміли послідовність дій і що треба робити. Навчання ніколи не бувають зайвими, вони повинні постійно відбуватися, навички повинні удосконалюватись. Більшість навичок вже ввійшли в м’язову пам’ять, люди працюють майже на рефлексах.
— Це нагадує роботу американських медиків під час боїв в Іраку?
— Так. Я пам’ятаю, коли проходив навчання з такмеду в американців, вони показували відео з «Бурі в пустелі». Там боєць, який дістав поранення і контузію, ще не прийшовши до тями, починає обстежувати себе. Він дивиться, де саме поранення, що і куди треба накладати. Це вбито в пам’ять на рівні рефлексу. Медик має навіть вночі, із закритими очима, робити свою роботу. Тому тренування мають виробити такий рефлекс.
— Наскільки цей рефлекс стійкий?
— Взагалі це як їздити на велосипеді. Один раз навчився — і вже не забудеться. Коли я дивлюсь на поранених, бачу, хто і як накладав турнікет, бачу правильність його накладання. Я бійцям неодноразово казав: «Молодець, вірно „жгутик“ наклав», а він відповідає: «Я з переляку і не таке міг зробити. Чую біль, відчуваю, як щось тече, значить треба накласти турнікет».
Коли поранений одним рухом розгортає турнікет, автоматично накладає його — то я бачу, що завдяки набутим на навчаннях навичках ми зберігаємо життя і здоров’я наших людей.
З Другої світової відома фраза «Перемогу здобули поранені» — бо 70% із них поверталися на фронт.
Фото автора
