Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 23 травня 2025 року Президент України присвоїв 38 окремій бригаді морської піхоти Військово-Морських Сил Збройних…
Життя дає шанс проявити себе кожній людині. 28-річний начальник обслуги відділення бойового управління одного із зенітних ракетних дивізіонів повітряного командування «Південь» старший лейтенант Микита цим шансом скористався 29 грудня минулого року, коли, вперше заступивши на бойове чергування як офіцер пуску, одразу збив 15(!) рашистських ракет. Це справжній героїчний вчинок для людини, яка ще зовсім нещодавно працювала звичайним слюсарем-зварювальником у верфі польського міста Щецин та не уявляла, які на неї чекають складні випробування війною.
Навчання, робота та перший офіцерський досвід
Микита взагалі ніколи не шукав у житті легких шляхів. Уродженець селища на Харківщині, він завжди звик покладатися сам на себе — на свої сили, наполегливість, кмітливість та працьовитість. Була в нього мрія — стати слюсарем-зварювальником — і він її реалізував, відучившись за відповідним фахом у професійно-технічному училищі. Вирішив хлопець здобути професію інспектора пожежної безпеки — і Микита успішно завершив п’ятирічне навчання в Національному університеті цивільного захисту України, отримавши диплом магістра.
— Але так сталося, що попрацювати в галузі цивільного захисту населення мені не судилося. Ще здобуваючи вищу освіту в університеті, я, будучи старшокурсником, у 2017 році паралельно працевлаштувався електрослюсарем на найбільшу на Харківщині теплову електростанцію. Як кажуть, професія захопила. Але за два роки після працевлаштування на ТЕС вирішив виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, добровільно звернувшись до військкомату з проханням про призов на службу офіцерів запасу, — поділився власними спогадами офіцер-зенітник.
Так, навчаючись у виші, Микита не лише опановував спеціальність інспектора з пожежної безпеки, а й упродовж понад двох років відвідував заняття на кафедрі військової підготовки. Тож зі стін університету він вийшов не лише магістром, а й молодшим лейтенантом запасу. Як кажуть, треба було підтвердити свою військову кваліфікацію, і в цьому сенсі Микита не забарився.
Його півтора року офіцерської служби за призовом минули в цій же військовій частині, де він служить й нині. Щоправда, звільняючись у грудні 2020-го з війська у званні лейтенанта, він не сподівався, що не мине і двох років, і йому знов доведеться повернутися до своїх побратимів…
Війну зустрів у Польщі
— Ранок 24 лютого я зустрів у Польщі. Вже за кілька місяців після свого звільнення з військової служби вирушив до Щецина та працевлаштувався слюсарем-зварювальником на верфі, де займався ремонтом кораблів. Уявляєте собі мої відчуття в ту мить: я — там — за кордоном, а рідна українська земля стогне й стає дибки від розривів бомб, мін і снарядів. І кожного дня ворог здійснює атаки на Харківщину, наражаючи на смертельну небезпеку життя моїх батьків, близьких і друзів.., — розповів про власні тривожні переживання в перші дні війни офіцер повітряного командування «Південь».
Ні, він не сидів склавши руки і майже одразу від початку широкомасштабного російського вторгнення почав регулярно виходити на зв’язок зі своїми колишніми товаришами по службі, цікавлячись про їхні бойові будні та постійно нагадуючи, що і він готовий будь-якої миті знов приєднатися до них. «Тримаємося, Микито, поки людей вистачає, але ми завжди пам’ятаємо про тебе і ти в нас є першим кандидатом на вільну посаду», — чув офіцер запасу по той бік телефонної слухавки. Чув і вірив, що невдовзі він все одне знов повернеться до них, продовжуючи ще певний час працювати на польській землі та з тривогою щодня телефонуючи своїм рідним, місце мешкання яких потерпало від ворожих обстрілів.
До осені 2022-го йому навіть дістатися до свого селища було майже неможливо. Адже і автомобільний, і залізничний міст, через які прокладався шлях до рідного населеного пункту, були підірвані.
Але, на щастя, у вересні минулого року ворог був вигнаний з Харківщини. Невдовзі відновили й обидва мости, і тоді ж до Микити надійшла довгоочікувана звістка зі свого зенітного ракетного дивізіону про те, що нарешті в частині з’явилася вакантна посада. Відтак і для нього, Микити, є служба та справжня чоловіча робота.
А згодом знов став до строю свого зенітного ракетного дивізіону
Після цього з поверненням до України він не запізнився. Того ж місяця чоловік вирушив додому, переступив поріг рідної домівки, зустрівся за батьками, а наступного дня пішов до місцевого територіального центру комплектування.
— Щоправда, одразу потрапити на військову службу не судилося. Я же волів повернутися саме до підрозділу, в якому служив раніше, та обійняти посаду, специфіка якої мені була вже знайома. Тож треба було надати до військкомату відношення зі своєї військової частини, яке мені невдовзі звідти надіслали, та ще певний час зачекати, доки оформлюються всі необхідні документи, — згадав Микита.
Він повернувся до строю свого зенітного ракетного дивізіону в жовтні минулого року та знов потрапив на службу до відділення бойового управління. Підзабув, звісно, за майже дворічне цивільне життя деякі практичні нюанси несення служби в лавах воїнів протиповітряної оборони. Але завдяки допомозі з боку знайомих офіцерів чоловік досить швидко освіжив у пам’яті деякі прогалини та адаптувався до нових реалій служби в період воєнного стану.
Та й не було в нього тривалого часу на розкачування. Адже вже котрий місяць поспіль в Україні тривала страшна війна, щодня забираючи життя десятків українців: чоловіків і жінок, військових та мирних мешканців.
— Звісно, що в перші місяці служби за мобілізацією я, так би мовити, практикувався. Тобто брав участь у бойовій роботі свого підрозділу, але самостійно рішення не ухвалював, а здебільшого спостерігав, як працюють мої побратими. Вони мене, як кажуть, швидко «піднатаскали» — хороші вчителі та справжні друзі! А коли командири вже були впевнені в моїх діях, а я — у своїх силах і знаннях, мені довірили заступити на бойове чергування як штатному начальнику обслуги, — розповів старший лейтенант.
Бойове хрещення або вдалий «дебют»
Його бойове хрещення відбулося 29 грудня минулого року. Того дня російські загарбники здійснили свою чергову масовану ракетну атаку, нещадно гатячи по об’єктах нашої цивільної та особливо енергетичної інфраструктури та намагаючись своїм черговим терористичним актом увергнути нашу країну в хаос та печерну темряву. Не вийшло у ворога нічого. Не вийшло, зокрема і завдяки його, Микити, рішучим діям.
За його словами, сигнал про імовірність завдавання ворогом ракетного удару тоді надійшов ще вночі. Десь близько четвертої години ранку Микита та весь особовий склад обслуги бойового управління вже були на своїх службових місцях, за допомогою спеціальних індикаторів уважно стежачи за повітряною обстановкою.
Робота бойової обслуги — це взагалі дуже складний механізм. Така робота вимагає максимум концентрації кожного й не вбачає будь-якого зволікання та неуважності.
Звісно, що Микита це все добре знав і усвідомлював. У цьому сенсі на той час він уже здобув необхідні знання й навички. Залишалися їх застосувати на практиці й зробити це треба було не під час навчань або тренувань, а в умовах, коли у твій бік з неймовірною швидкістю летить «зграя» ворожих ракет, намагаючись знищити на своєму шляху наші будинки й інженерні споруди та забрати чергові людські життя.
— Десь близько восьмої ранку ворог почав свої підступні ракетні атаки. А приблизно за півтори години військовослужбовці нашої обслуги з полегшенням видихнули, на підльоті збивши одразу 15 повітряних цілей противника. Добре ми тоді попрацювали — якісно й ефективно, — коротко розповів про той передноворічний повітряний бій Микита.
Перебуваючи на бойовому чергуванні з охорони повітряного простору півдня держави, сам він того дня виконував обов’язки офіцера пуску, безпосередньо натискаючи на кнопку пускової установки зенітного ракетного комплексу С-300. З інтервалом у 5-10 хвилин тоді в полі зору зенітників з’являлася чергова група ракет повітряного та морського базування, і лише близько 15 секунд минало від моменту захоплення чергової ворожої цілі до її безпосереднього знищення. Ось така реакція має бути у всіх військовослужбовців бойової обслуги. І по-іншому не можна, бо або ти встигнеш у лічені секунди перехопити та збити ворожу ракету, або вона влучить точно в ціль, забравши чергові людські життя та знищивши черговий об’єкт нашої критичної інфраструктури.
15(!) збитих ракет за один день, вірніше сказати, навіть за одну годину!.. Це подвиг та справжній вчинок, здійснивши який Микита врятував десятки, а, можливо, й більше людських життів. З таким бойовим хрещенням та вдалим «дебютом» під час війни людину можна лише привітати.
Звісно, що в цьому вбачається не лише його особиста заслуга, а на вищому рівні виконана робота всього особового складу обслуги: офіцера, який виявляв цілі та видавав їх на спеціальний індикатор; операторів, які ці цілі коригували; офіцера захоплення, який цілі супроводжував; та самого Микити, який натискав на кнопку пускової установки.
Медаль від Президента
У подальшому, несучи бойове чергування з охорони повітряного простору України, офіцерові доводилося ще неодноразово збивати різноманітні ворожі цілі: від різної модифікації ракет до безпілотних літальних апаратів. Але й крізь роки, напевно, не зітреться з його пам’яті саме той знаковий в його житті день — 29 грудня 2022 року.
У надважкі для нашої країни часи він хотів бути корисним для своєї Батьківщини та військової частини, в якій у червні 2019-го починав свій офіцерський шлях. І саме заради цього Микита повернувся з мирної Польщі до палаючої у вогні війни України. Повернувся й продовжує доблесно виконувати свій військовий обов’язок, за виявлені мужність та самовіддані дії отримавши від Президента України медаль «Захиснику Вітчизни».
Можливо, він і сумує за мирним життям та працею у щецинській верфі, куди й сьогодні стають на ремонт всілякі кораблі. Але нині Микита більше потрібний тут, в Україні, з подальшим життям в якій пов’язує своє майбутнє, плануючи і після здобуття перемоги над російськими загарбниками залишатися у строю збройних захисників Вітчизни. Адже він уже довів, що захищати рідну країну в нього дуже добре виходить!
Фото з власного архіву військовослужбовця
