Водночас частина із них потребують додаткових роз’яснень, адже не повністю розуміють усі складові механізму поновлення на службу. Про це в коментарі АрміяInform розповіли у відділі рекрутингу 18-ї Слов’янської…
За журналістську діяльність росіяни записали її в «пособники карателів». В Україні ж кореспондентку Інформагентства Міноборони АрміяInform Оксану Іванець знають як талановиту військову журналістку, офіцера ЗСУ. Її п’ятеро дітей, четверо з яких неповнолітні, перебувають за кордоном разом з її чоловіком. Але сама Оксана з початком великої війни працює за фахом як у прифронтових районах, так і на передових позиціях.
З початком широкомасштабного вторгнення Оксана переважно виконувала та продовжує виконувати завдання на фронті. До дня журналіста вона розповіла про особливості своєї служби авторці цих рядків.
Через понад 20 років служби в Державній прикордонній службі України вона стала журналісткою Інформагентства Міноборони АрміяInform. Свій перший текст для видання згадує так.
— На посаді журналіста я почала свою кар’єру в Маріуполі. Перша стаття була про співробітницю територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Матеріал був реально чудовий, мене дуже похвалили за нього, але за три години його прибрали із сайту, бо зателефонували зі Штабу операції Об`єднаних сил і сказали, що він може видати ворогу деякі таємниці. Прикро було, та що поробиш — війна!
Потім, до широкомасштабного вторгнення, Оксана писала про військо, його підрозділи, навчання, шпиталі. Нині до тем, окрім бойових дій та обстрілів регіону, додалися долі деокупованих міст і цивільних, які стикнулися з росіянами, та про військових, які знищують окупантів у режимі нон-стоп.
Оксана часто згадує про Маріуполь, який був їй наче друге рідне місто, і з якого повернулася лише за два тижні до широкомасштабного вторгнення.
— Це море Азовське, пірси, катери. Навіть той же гігантський завод «Азовсталь», який дуже дратував своїми кольоровими отруйними димами… Втім, «Азовсталь» тепер є символом захисту Маріуполя… Пригадую свою участь, як журналіста, на військових навчаннях. Ми зустрічали сходи та заходи сонця на морі. Я намагалася обрати вільну хвилинку, щоб пробігтися вздовж моря або десь наодинці позайматися йогою. Пригадую атмосферу фронту, як нас там зустрічали хлопці й дівчата, з якими радощами. Вони просили нас розповісти, що там на «великій землі».
— Після 24 лютого 2022 року мій мозок не одразу сприйняв, що оця пухлина «руского міра» поширилась за межі Донбасу… Руйнування, ракетні обстріли мирних міст — у мене не вкладалося це в голові. Прийшло розуміння великої біди тільки після ракетних ударів по центру Харкова…
Оксана була першим журналістом, яка потрапила на мікрорайон Північна Салтівка в Харкові. рашики послідовно знищували житловий масив протягом кількох місяців.
— Там я побачила повністю зруйнований район. Не залишилося жодних вцілілих комунікацій, люди готували собі їжу на вогнищах, надворі. Дуже я це через себе пропускала…
За рік роботи в районі бойових дій найскладнішим стало витримувати моральне навантаження. Нерви були на межі зриву, — згадує військова журналістка, — але з часом спрацювала ніби захисна реакція, і щось всередині жінки «замерзло».
— Я жива людина, я можу й буду розповідати про те, що робить росія на моїй землі, але я не можу нічого виправити. — каже Оксана. — В мене є діти, я повинна зберегти себе для них. На війні потрібно бути трошки егоїстом.
Але неможливо нічого не відчувати, слухаючи історії людей, які стикнулися з війною. Особливо, коли мова йде про військовослужбовців, які повернулися з російського полону. Перше за довгий час інтерв’ю, яке зачепило за живе, було з морським піхотинцем:
— У будівлю, де він перебував, влучив танк. Йому роздробило таз. Наші медики надали морпіху допомогу, зафіксували розтрощені кістки. Коли військовий потрапив в полон до орків, вони зняли з нього цей бандаж, який фіксувала переломи і сказали: «Мучся».
Ще більш вразлива історія — про подругу Оксани Іванець. Мова про військовослужбовицю полку «Азов» із позивним «Нава», яка спочатку була на «Азовсталі», а згодом понад рік провела в російському полоні.
— Чоловік «Нави»загинув за три дні після їхнього весілля на «Азовсталі». Це було дуже боляче. Я особисто знала її Андрія, ми були друзями…
— Як мовби на невпинних перегонах. Постійно кудись несусь, розуміючи, що можеш впасти з цього «коня» просто від того, бо що ти втомилася. А потім знову прищеплюєш вудило, і ти «скачеш» далі…
За широкомасштабне вторгнення стикнулася жінка і з емоційним вигорянням. Якийсь час, згадує, зовсім не могла писати. Причиною була втома та розлука з близькими.
— Для мене це боляче, оскільки я не можу робити «просто щоб було». Якщо роблю, я вкладаю у це душу. Врятували кілька вихідних у Карпатах та тварини. Оксана завела двох котів, щоб було, до кого повертатися додому.
— Один з моїх котів — Йода. Він народився 24 лютого 22 року о п`ятій ранку. Він дуже мене врятував. Минулого травня, коли загинув Андрій, чоловік «Нави», мій кіт заліз мені на плече, і скільки я плакала, стільки він там сидів. Я думала, це збіг, але це постійно траплялося, коли гинули мої знайомі. Йода приходив до мене і лягав на плече. Але тварини не можуть замінити родину…
— Я військова, але воювати фізично не можу. На жаль, вже втратила навички, напрацьовані за часи курсантства. Я інформаційний воїн. Моя родина в безпеці, з чоловіком. Можна сказати, ми помінялися ролями, але я не звертаю уваги на стигматизацію суспільства, ролі батьків…Мене мій чоловік, що має певні вади зору, постійно підтримує емоційно. А я давала присягу. Це для мене не пусті слова. До того ж я знаю, що зараз сім`я в безпеці. Так, без мами, але в безпеці. Зараз багато таких родин.
Після Перемоги України в цій війні жінка планує продовжити працювати у військовій журналістиці.
— Настане період новітньої України й новітньої армії. Якій потрібно буде розвиватися, ставати ще сильнішою, ніж ми є наразі. Буде нове озброєння, боєприпаси. На історії цієї війни будуть вчитися інші держави. Будуть люди, які розповідатимуть про цю війну. А ми, журналісти, будемо писати цю нову історію. Тож роботи буде достатньо.
А поки — будні журналіста на війні. Щоденні інтерв`ю, нові зустрічі та події.
— Я пишу історію зараз. Намагаюся більше писати про хлопців і дівчат, які нині воюють, бо я не можу знати, чи всі вони завтра-післязавтра будуть живі. Тому я повинна зафіксувати їхні спогади та думки про цю війну.
