Ця траса має стратегічне значення, оскільки є важливою логістичною артерією для українських військ у цьому регіоні. Крім того, ворог активізувався…
Сьогодні, у День журналіста України, хочу розповісти про свого колегу, військового журналіста АрміяІnform Владислава Волошина. Саме тому, що він є справжнім воєнним репортером, який працював у зонах збройних конфліктів задовго до російсько-української війни. Нині Влад теж майже постійно перебуває на передовій, зокрема наразі готується в чергову ротацію на один з гарячих напрямків. Про його службу й творчість читайте в уривку зі збірки Національної спілки журналістів «Україна: журналісти на передовій» та інтерв’ю з автором цих рядків.
Що «курорти» в миротворчих місіях
«Засмаглий полковник Волошин у засніженому Києві мав вигляд мандрівника, що повернувся з курортів теплих морів. Колеги вже звикли, що після чергового відрядження на війну Влад має саме такий вигляд: щільна засмага «відпочивальника» та широка усмішка людини, що нібито байдикувала та весело провела час у «відпустці». Так було після відряджень у Боснію і Герцеговину, Косово, Південний Ліван, Сьєрра-Леоне, Ліберію, Кот-д’Івуар, Кувейт, Ірак, Таджикистан, Лівію.
Лише після службової поїздки на острів Гренландія військовий журналіст був трохи зажурений. Автор, режисер та оператор багатьох телепрограм і фільмів вирішив зняти ефектний кадр посадки українського літака прямо зі снігоходу, який мчав паралельно злітно-посадковій смузі. Рукавичка знімати відео заважала, тому Владислав її просто стягнув з руки заради класного кадру.
Він був так захоплений своєю справою, що мінус п’ятдесят морозу навіть не помічав під час фільмування філігранних маневрів українських військових льотчиків. Коли фанат своєї справи нарешті потрапив у тепле приміщення, то змушений був зняти із себе ще одну «рукавичку» — всю шкіру з обмороженої руки.
Зазвичай кожен воєнний конфлікт, про який робив репортажі Влад, у нього асоціювався з певним кольором. Наприклад, війна на Балканах спочатку була чорна та сіра, а потім вона розквітла різнобарв’ям весняного миру. Війна у Сьєрра-Леоне полонила казковою екзотикою червоного кольору африканського сонця та помаранчево-буро-червоної землі, рясно политою людською кров’ю.
Участь українських військових в операціях Багатонаціональних коаліційних сил назавжди запам’яталась військовому журналісту Волошину як жовто-біла нескінчена сліпуча пустеля, яка оточувала українське з’єднання під час його 700-кілометрового маршу та смертельно небезпечні вулиці іракських міст, де нарешті репортеру вдалося здійснити свою мрію — відзняти справжній реальний сучасний бій і… не загинути. Саме в Іраку Владислав зрозумів, про що пізніше написав у своїх спогадах: «…вбити — легко, набагато важче — НЕ ВБИТИ і залишитися МИРОТВОРЦЕМ».
На Великій війні з росіянами
… Цього разу він повернувся не з миротворчої операції… У листопаді 2022 року спеціальний кореспондент інформаційного агентства АрміяІnform повернувся з півдня України, з Херсонщини, з російсько-української війни. Там Владислав робив репортажі про те, як українське військо героїчно захищало не африканських жінок та дітей, а українців, на яких знову напала російська держава-терорист.
Знову московія руйнувала мирні українські міста та села, катувала, вбивала й викрадала цивільних громадян нашої Батьківщини, зокрема маленьких українців та україночок. Про колір російсько-української війни та про те, що нового відкрила вона досвідченому, вірному військовій журналістиці більш ніж чверть століття полковнику Владиславу Волошину, він розповідає, як кажуть, «без цензури».
Час «Ч» був історично невідворотним — Україна вступила у війну з одвічним ворогом
«Я був більш ніж на десятці війн, та ніколи не думав, що в Україні таке станеться, що побачу жахливі руйнування, біженців, біль, кров, людські страждання такого масштабу. Завжди, коли повертався додому, я радів, що, слава Тобі, Господи, в Україні немає такого… (ненормативна лексика), що є у світі, де вбивають людей, де ґвалтують жінок, де страждають діти, де панує голод, де війна зриває тисячі людей зі своїх обжитих домівок та змушує їх поневірятися по світу без нічого… Раптом у нас таке почалось теж.
У 2014 році, коли починалась ця війна, коли росія вирішила напасти на Україну, я був одним із перших журналістів, що висвітлював проведення антитерористичної операції (АТО). Спочатку ми показували, як нашим військам вдалося вийти з тимчасово окупованого Криму, не зважаючи на те, що проросійські «беркутівці» перекрили Чонгар. Потім, починаючи з квітня того ж року, я поїхав під Ізюм у складі перших підрозділів, які здійснювали цю антитерористичну операцію.
Знімав перші виїзди на лінію зіткнення, перші блокпости. Цивільних колег не завжди допускали на ці локації, особливо під час проведення бойових операцій. Це було надзвичайно небезпечно, але я знімав саме під час цих конвоїв, цих патрулів. Багато знімав та брав інтерв’ю для десятихвилинної телепрограми, що виходила двічі на день на «Першому національному» у форматі випуску новин, під назвою «Час Ч». Ми екстрено її створили, бо цей час дійсно настав! Реально! Це був не просто красивий військовий термін — Україна почала воювати.
З подій тих часів мені особливо запам’яталось звільнення міста Слов’янська. Я був у складі першої штурмової групи. Завдяки цьому українські глядачі змогли побачити, як відбувалася ця операція. У Слов’янську я разом з двома моїми побратимами, вояками Національної гвардії України, мав честь підняти український прапор над звільненим містом. Ми залізли на дах Слов’янської адміністрації, зняли бандитський прапор їхньої так званої днр та прикріпили на його місце прапор України.
Війна з рашистами має коричнево-чорний колір
Коли росія почала вести проти нас інформаційну війну більш інтенсивно, я перейшов в Інформаційне агентство Міністерства оборони, де зосередився на боротьбі з рашистськими фейками. Це теж був фронт. Країна-агресор не змогла нас перемогти, починаючи з 2014 року на справжній передовій, тому намагалась виграти хоча б інформаційну війну.
Ми в АрміяІnform не лише спростовували російські фейки, їхню брехню, а й самі успішно атакували та вели боротьбу проти кремлівської інформаційної експансії. На той час я вже звільнився з лав ЗСУ, але після початку широкомасштабного вторгнення російської вояччини в Україну пішов до військкомату та повернувся на військову службу.
За цей період я, як військовослужбовець та військовий журналіст, побував протягом тривалого часу на передовій, спочатку на Запорізькому напрямку, а нещодавно — на Херсонському. Був свідком того, як відбувалась героїчна оборона Запоріжжя. Потім знімав та писав про операцію зі звільнення Херсона, правобережної частини області.
Коли ми починали воювати у 2014 році, була середина весни. Війна була зелено-камуфльованого кольору. Влітку вона набула відтінків гарі, Засіяні українські поля горіли — їх навмисно палили російські окупанти. Це був переважно колір згорілих соняшників — темно-коричневий. Колір цієї війни, цього бруду, цього гару до сьогодні так і не змінився.
Коли я потрапляв в місця, де точились бойові дії, відбувались воєнні операції, місця, по яких пройшлася війна, — скрізь бачив цей колір. Навіть трупи росіян мали темно-коричневий, ближче до чорного, колір. Такий колір має російсько-українська війна. Мабуть, з роками та райдужність кольорів, які я бачив на тих інших війнах, в мені перейшла в такий гнітючий відтінок… але впевнений, що ми переможемо й будуть інші кольори — кольори нашої перемоги!
Я дуже люблю життя, люблю природу, люблю писати про людей, їхні портрети. Я хочу всім розповідати, що я бачу, що можна побачити навіть під час війни. Вона не скрізь. Для мене вона асоціюється з темно-коричневим, але сам світ багатокольоровий. Кожна людина має свою, як кажуть, родзинку, свій відтінок.
Якось ми стояли за два кілометри від «передка». Готувались до наступу. Танкісти завантажували БК (бойовий комплект). Коли спілкувались із хлопцями, нас раптом почали «накривати» з реактивних систем залпового вогню «Град». Прямо по танку, по моєму автомобілю…
Ми полягали на землю і я зняв на фото лежачи хлопців, які чекали на кінець обстрілу. Вони, як танкісти, у броні відчували себе дуже класно, захищеними. А поряд з танком — не дуже. Я хотів показати, як людина відчуває себе, коли по ньому йдуть «приходи». На цьому знімку ті, хто розуміє, обов’язково побачать, які очі має людина, з якою зовсім поруч йдуть ці «приходи», а вона залишається живою. Я намагаюсь показувати саме такі моменти, які розкривають, що таке насправді — війна.
На війні необхідно бути відвертим перед собою. Коли ти чесний перед собою, ти спроможний відкрити щось нове. І не лише на війні… Коли ти можеш сказати самому собі: «Я боюсь!», ти не полізеш туди, і це тебе збереже у деяких моментах. А буває й таке, що говориш собі: «Так, я страшусь, але повинен це зробити!»
Повірте, ви обов’язково виконаєте своє завдання, без сумніву. Якщо ти не будеш правдивим, відвертим, люди побачать твою фальш, відчують її. Якщо, розповідаючи про війну, кривити душею, тебе ніхто не буде ні слухати, ні бачити, і ти, врешті-решт, загинеш як журналіст. Найбільш головним у моїй професійній діяльності є відкритість перед собою. Якщо журналіст відвертий перед собою, то він так само буде відвертим для тих, кому присвятив себе у своїй професії”.
Фото з особистого архіву Владислава Волошина
