Про те, як змінилась роль снайпера на передовій та як готують майбутніх снайперів АрміяInform розповів сержант-інструктор школи підготовки снайперів 199 навчального центру ДШВ ЗСУ з позивним…
У травні 2022 року кореспондент Центральної телерадіостудії Міноборони Данило Іщенко внаслідок потужного мінометного обстрілу втратив нижню кінцівку. Утім, на відміну від деяких інших наших захисників чи захисниць, він не «здався» та не вважає себе інвалідом, і продовжить службу одразу після кінцевого етапу протезування. Ця розповідь про те, яким є і залишається Данило, про його плани на майбутнє й не тільки. Він каже, що свій остаточний внесок у Перемогу ще не зробив…
Про справжнє бойове хрещення Данила
Весна 2017 року. Бригада імені Чорних Запорожців безперервно веде ближні стрілецькі бої на території промислової зони Авдіївки, зазнаючи невпинних артилерійських та мінометних обстрілів. Данило, як оператор, «прив’язаний» до графіків роботи речника штабу АТО й не має можливості виїжджати на передову.
Тому Даня, знаючи про мої регулярні «візити» саме в найгарячішу на той час «промку» Авдіївки, ходить за мною хвостиком, вмовляючи, щоб я домігся від керівництва дозволу для нього хоча б добу попрацювати разом зі мною саме там. Ні, під обстрілами він вже побував. Але йому, як військовому журналісту, дуже кортіло відзняти сюжети про бойові будні на самих «нулях», про людей, які щодня ходять, як то мовиться, під «безносою».
Вмовив таки. Прибуваємо в підрозділ на «промку», в якому я до того вже не раз працював, тому легко домовляюся із командиром взводу на позивний «Хан» зайти з Данилом на «нулі» у складі чергової бойової зміни. Зайняли одну з позицій, змінивши втомлених побратимів, та залишившись там утрьох, із гранатометником Сергієм на псевдо «Халк», що був, звичайно, за старшого.
Сергійко встиг повоювати достатньо, тож з першого погляду вираховує в Данилі «небитого» ще новачка.
— По сепарах із кулемета постріляти хочеш? — запитує в нього, злегка так кепкуючи.
— Хочу!!!
— Он як? Ну, тоді слухай інструктаж! Сепари від нас тут: прямо й направо — за 50–60 метрів, зліва — за 70–90. Визирни по-швидкому он у ті дірки в паркані. Позиції «гондурасів» бачиш? Добре. Б’єш по них середніми й довгими чергами з ПКМ за командою туди, куди вкажу, щоби вони голів не піднімали. А після мого пострілу з гранатомета по вже моїй цілі — мишею в бліндаж — із вогнем у відповідь вони не баряться! Ну а ти, дядьку, сам знаєш, що треба робити, другий ПКМ там, справа. Там і ДШК, вже заряджений, справишся? Лади, хто би сумнівався, — це вже до мене.
«Фішка» на позиції полягала в тому, що «Халк» міг здійснити точний постріл, лише вискочивши на один із пагорбів над продірявленим ворожими гранатометниками бетонним муром. Ми з Данилом відволікаємо увагу ворога кулеметним й автоматним вогнем у трьох напрямках, а «Халк» за три години чергування встигає вдарити по сепарах з різних гранатометів 21 раз.
У неглибокому бліндажі на позиції лежить рація, налаштована на прослуховування перемовин орків. В ефірі постійно стоять їхні суцільні матюки, й раптом — повідомлення про кульове поранення командира роти сепарів. «Халк», знаючи, що той «ротний», як правило, перебуває там, в напрямку позицій якого вів вогонь Данило, плескає його по плечу:
— А з тебе, хлопче, будуть люди…
Велика війна. Знайомство з «Антитілами»
Весна 2022 року, Харківщина. Із фронтменом «Антитіл» Тарасом Тополею та гітаристом гурту Дмитром Жолудем знайомимося геть випадково — на окраїнній заправці під Харковом. І ми, й вони в той день готували свої автівки до чергового виїзду на бойові позиції. «Антитіла», як дізнаємося, беруть участь в боях за Харків у складі евакуаційної групи тактичних медиків одного з київських тербатів. Домовляємося попрацювати спільно на їхніх позиціях, узгодивши це із командуванням.
З міста стартуємо ще затемна, перед світанком. Попри густющий туман мчимося розбомбленими путівцями на добрячій швидкості, призупиняючись ледь-ледь на блокпостах. Прямуємо до позицій кількох зведених підрозділів, які тяжко відвойовують велике українське село неподалік від російських кордонів. Українці зазнають втрат чи не щодня, слава Богу — переважно пораненими.
Прибуваємо ще за туману на місце. «Антитіла» Жолудь з Тополею змінюють трійку тактичних медиків, у якій вже відпрацював зміну музикант і продюсер гурту Сергій Вусик. Важка, каже Сергій, була зміна. Вчора о сьомій ранку в підрозділах вже були «трьохсоті», один із них важкий. Весь день тривали масовані обстріли всіх наших позицій, здебільшого мінометних — противник геть поряд, на височині. Били прицільно й по «такмедах», коли орки вирахували, куди орієнтовно перекидають з «нулів» поранених для евакуації.
Після обіду доставили одразу шістьох поранених. Їм якнайшвидше надали домедичну допомогу, перекинули своєю «санітаркою» у прифронтову лікарню. Евакуаційна логістика в тербаті вибудувана як треба. Довжина плеча відстані до медзакладу й швидкість доставки поранених на хірургічний стіл гарантують збереження їхнього життя у найважчих випадках.
Та й кваліфікація «такмедів» батальйону більш ніж достатня. Групи мають у своєму складі професійних лікарів, як-от М’ясоєдов. Геннадій, на додаток, був добровольцем у бригаді швидкого медичного реагування «Вітерець» в АТО. Пройшов Піски, Дебальцеве, Авдіївку. «Антитіла» ж здолали кілька серйозних вишколів з тактичної медицини, стрільби та дій на полі бою. Додатково їх тренували з військових дисциплін знайомі спецпризначенці. З 24 лютого, після участі в боях за Київ, нині рятують поранених тут…
Над нашими головами постійно шурхотять і свистять міни та снаряди. Багацько з них вибухають геть поряд з укриттям евакогрупи «Антитіл». Залежно від інтенсивності «прильотів» ми спілкуємося то надворі, то в підвалі невеличкої садиби.
Що показово — хлопці сторожко прислухаються не стільки до звуків артилерійських «виходів» з боку орків, скільки до шуму двигунів автівок, які проносяться повз дворище. Зупиняться — значить, комусь потрібен негайний порятунок. У всіх підрозділах знають, де їх знайти, та й позначили вони свій замаскований під розложистим каштаном на дорозі «евакуатор» яскравою міткою.
Але до «Антитіл» заходять і просто поспілкуватися. Бої за сусіднє село точаться скажені. Хто би там що не базікав про рашистів, духовитих та вправних воїнів у них вистачає. Один з відвідувачів Тараса Тополі, якщо не помиляюся, Петро, що вже був знайомий з Тополею та Жолудем, розповів, як його відділення взяло окопи орків на окраїні села.
В одному з бліндажів засів росіянин, якому наші хлопці кілька разів пропонували здатися в полон. Але він послав їх подалі й підірвав себе гранатами чи гранатою з міною в комбінації. Саме так, бо бліндаж у три накати склався, неначе карткова хатинка, а Петра контузило вибуховою хвилею, й він під час розмови з нами майже кричав, вважаючи, що говорить тихо…
Поранення і порятунок Данила
Це сталося в наступний наш приїзд до «Антитіл». Близько першої години дня орки почали бити по українських позиціях з автоматичних мінометів «Васильок» та артилерії. Для непосвячених: «Васильок» — це як би величезний кулемет, який б’є мінами калібру 82 міліметри зі швидкістю до 120 пострілів за хвилину.
Стріляє він із характерними для людей, які на цьому розуміються, звуками виходів мін, що дає вояку лише кілька секунд на укриття чи залягання. Тому від двох серій прильотів мін ми, а нас на тих позиціях, разом з Тополею і Жолудем, було шестеро, схоронитися встигли. Третя черга мін наздогнала вибухами і осколком капітана Іщенка, який робив відеозйомку за десять метрів від підвалу та забігав у підвал останнім. Йому уламком міни, як ножем, зрізало ногу нижче коліна. Перебував він тоді за метр від мене, але я вже був за стінкою всередині.
Що було далі? Якраз далі я знову побачив в «Антитілах» насамперед не музикантів, а справжніх солдатів. Біля сільського підвалу у дворі та на городі продовжували рватися міни, а всередині нього кипіла робота — хлопці рятували життя мого побратима Данила. Спокійно. По-діловому. Професійно.
Данила почали виносити розтрощеним вибухами і уламками подвір’ям до рясно продірявленої шрапнеллю «санітарки», щойно орки перенесли вогонь на інший фланг. Ми мчали дорогою до стабпункту на швидкості 120 кілометрів, хоча «дорогою» це, через вирви від вибухів, згорілої техніки орків та усілякого залізяччя, назвати важко. Встигли.
Мій капітан вижив, хоча врешті-решт йому ампутували ногу вище коліна. Але він продовжить службу! Де саме — стане відомо найближчим часом, коли він закінчить остаточне протезування й реабілітацію, які завдяки «Антитілам» нині проходить у США, в штаті Міннесота.
Данило про своє майбутнє
Знову із Данилом ми побачилися після моєї другої тримісячної ротації на фронт. Він вже «скакав» на першому своєму протезі. Був життєрадісним, мов світився, позаяк його не покинула наречена, а з московії йому таки усілякими правдами-неправдами вдалося витягти рідну сестру, що перебувала під контролем фсб та втікала звідти через кілька кордонів. Потім йому допомогли із надсучасним протезуванням у США.
Зв’язуюсь із Данькою інтернетом. Далі — його пряма мова.
«Від себе дуже хочу подякувати Тарасу Тополі та його команді військових медиків, що врятували моє життя! Але хочу зазначити, що моє поранення та ампутація кінцівки була лише початком тривалої боротьби: війни з власними страхами, невпевненістю та розпачем. Я щодня мав доводити самому собі, що я не гірший за інших та здатен на більше, попри протез. Я буду служити, попри усе!
Первинну реабілітацію я пройшов в Україні в реабілітаційному центрі «Галичина», що на Львівщині. Окремо хочу подякувати команді реабілітологів та особисто тренеру Андрію за те, що привів мене в гарну фізичну форму. Розумію, що це було нелегко, оскільки, крім чисто фізичних сил на тренуваннях, треба було знайти в собі певний психологічний стимул.
Поступово до мене прийшло розуміння того, що я можу більше, ніж вважав раніше. Що життя триває, що я здатний бути нічим не гіршим за інших людей з двома ногами. В Україні дуже достойна система реабілітації, хоча існують нюанси, пов’язані з термінами фізичної реабілітації (не всі можуть із цим впоратись за відведені два-три місяці).
Ще одна проблема — терміни протезування і самі протези. У нас на виготовлення так званої гільзи, чи куксоприймача, як його ще називають, можуть витратити забагато часу. Спершу роблять гіпсовий зліпок, потім по ньому з пластику виточують сам виріб, потім підганяють і виправляють вже на пацієнті.
Цей процес може бути тривалим та доволі болючим. Адже ти весь цей час якось пересуваєшся, ходиш та прислухаєшся до власного тіла — що, як, і головне — де тобі жме, тре і так далі. Для тих, хто протезується в Україні, раджу відвідати декілька протезних підприємств, аби підібрати вже індивідуально те, що підійде саме вам.
У США, а саме в Protez Foundetion, використовують новітню технологію. Гіпсовий зліпок не роблять, пластикову форму виготовляють безпосередньо на твоїй куксі, а заготовку відразу відправляють у велетенську піч, у якій вона затвердіває. Зараз я вже отримав два комплекти стоп — одну звичайну та ще одну спортивну. Вже й танцюю! Скидаю вам відео«.
Фото автора
Відео Данила Іщенка й «Антитіл»
