Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
3 червня виповнилось 160 років від дня народження видатного українського громадсько-політичного діяча Євгена Петрушевича (1863–1940). Найбільш відомим ширшому загалу він є завдяки тій ролі, яку відіграв в історії творення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), ставши спочатку Президентом Української Національної Ради, а згодом Уповноваженим Диктатором Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) (9 червня 1919 — 15 березня 1923).
Про військові аспекти діяльності політика й державника кореспонденту АрміяInform розповів знаний фахівець з історії Західноукраїнської Народної Республіки та інтеграційних процесів між ЗУНР та УНР, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України імені Михайла Грушевського Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Павлишин.
— Євген Петрушевич відомий ширшому загалу передусім як політичний діяч, як диктатор Західноукраїнської Народної Республіки. Однак у цьому статусі й за тих умов, коли йому випало очолити державу, йому доводилося приділяти значну увагу військовим питанням. Скажіть, будь ласка, що ми знаємо про те, наскільки компетентним був Євген Петрушевич у цій царині?
— Слід почати з того, що Євген Петрушевич закінчив львівську Академічну гімназію й після цього навчався у Львівському університеті на правничому факультеті. А в тогочасній Австрії було заведено, що люди, які мають вищу освіту, закликаються до війська та обов’язково відбувають однорічну службу, яка дає можливість отримати офіцерське звання. Тож після закінчення гімназії Євген Петрушевич служив впродовж року в 10-му піхотному полку австрійської армії в Перемишлі. Там він здобув базову військову освіту й отримав первинне офіцерське звання. Зрозуміло, що потім він не служив, перейнявшись більшою мірою громадсько-політичною діяльністю, однак добре уявлення про військову справу мав.
Не довелось йому воювати й під час Першої світової війни. Після її початку в Австрії мобілізували чоловіків за певними роками народження, і Євген Петрушевич, якому вже виповнилось 50 років і який не мав тривалого військового досвіду, під мобілізацію не потрапив. Маючи натомість досвід громадської, політичної діяльності, він зосередився на цій сфері, й коли імперія Габсбургів зазнала краху, то саме він очолив Українську Національну Раду — національне представництво українців в Австро-Угорщині.
— Тобто Євген Петрушевич був насамперед політиком, однак уявлення про військову справу мав. Чи довелось йому повоювати вже під час революційних подій, коли постала ЗУНР?
— Коли була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка й почалися бої за Львів між українським і польським військами, Євгену Петрушевичу брати в тому участі не випало. Він перебував під той час в імперській столиці — у Відні, й там вирішував питання про передачу влади у Східній Галичині українцям. Очоливши Українську Національну Раду, тимчасовий український парламент, він так само безпосереднього стосунку до військових справ не мав.
Хоча, звичайно, Євгену Петрушевичу як Президенту Української Національної Ради підпорядковувався уряд — Державний секретаріат ЗУНР, в якому був, зокрема, і Державний секретар (міністр) військових справ. Ним став Дмитро Вітовський — сотник Легіону Українських січових стрільців, один з організаторів Листопадового чину, завдяки якому українцям вдалося заволодіти Львовом і проголосити ЗУНР. Саме державний секретаріат військових справ організував Українську Галицьку Армію (УГА).
Безпосередньо ж армією вже від січня 1919 року командував виходець з Наддніпрянської України генерал Михайло Омелянович-Павленко. У цей час почався процес об’єднання Української та Західноукраїнської Народних Республік, який завершився Актом злуки 22 січня 1919 року, затвердженим на Трудовому Конгресі наступного 23 січня 1919 року. Тож особисто Євген Петрушевич військовими справами не займався і армією не командував. Військове міністерство очолював Дмитро Вітовський, командувачем армією був Михайло Омелянович-Павленко.
— Однак як очільнику держави Євгену Петрушевичу все ж доводилось брати участь у вирішенні військових питань, особливо після того, як його проголосили диктатором?
— Звичайно, на засіданнях Української Національної Ради й Ради державних секретарів, уряду, вирішувались військові питання, питання перемовин з поляками за посередництва Франції. Ситуація була дуже складною, українцям довелося відступати на схід. Євген Петрушевич був проголошений диктатором за умов, коли ЗУНР перебувала у надзвичайно складних умовах, і йому довелось вирішувати питання виживання держави, зокрема, і навіть насамперед, у військовій сфері.
Маючи всю повноту військової та цивільної влади, він призначив нового командувача армію, генерала Олександра Грекова, а той своєю чергою здійснив спробу наступальної воєнної операції Української Галицької Армії проти поляків — знаменитої Чортківської офензиви у червні 1919 року, яка, на жаль, виявилась невдалою. Зазнавши поразки, УГА змушена була відступити за Збруч, де об’єдналась з Дієвою армією Української Народної Республіки. При цьому саме Євген Петрушевич, будучи Уповноваженим Диктатором, залишався як очільником Урядового апарату Західноукраїнської Народної Республіки, так і головнокомандувачем Української Галицької Армії.
— Ви назвали прізвища Дмитра Вітовського, Олександра Грекова, Михайла Омеляновича-Павленка — на кого ще спирався Євген Петрушевич у вирішенні військових питань? Кого варто згадати?
— Варто поставити питання ширше — яким був кадровий потенціал, на який міг спиратись Євген Петрушевич у військовій сфері. Серйозною проблемою українського національного руху на Галичині була майже повна відсутність українців серед вищого офіцерського складу австрійської армії. Серед українців Галичини не було популярним здобувати вищу військову освіту, й зазвичай після однорічної військової служби та відповідного вишколу вони повертались до цивільного життя. Тож було багато військовозобов’язаних, чимало чоловіків мали досвід військової служби, однак виразно бракувало вищих офіцерів.
Цікаво, що офіцерів-українців було найбільше серед вищого командного складу військових медиків. Так склалось тому, що медична освіта була платною і дорогою, натомість австрійська влада оплачувала навчання тим, хто після закінчення медичного факультету зголошувався йти на військову службу.
З огляду на брак власних кадрів керівництво ЗУНР звернулося до Симона Петлюри з проханням направити очолити УГА когось з генералів-українців із Наддніпрянщини. Спочатку це був Михайло Омелянович-Павленко, потім Олександр Греков. Вони були генералами російської царської армії, мали відповідну підготовку та військовий досвід і водночас були національно свідомими українцями, готовими воювати за українську державність.
— Євген Петрушевич був Диктатором ЗУНР, а згаданий щойно Симон Петлюра — Головним отаманом військ УНР. Як вони ділили повноваження?
— Відносини між Євгеном Петрушевичем і Симоном Петлюрою були непростими. Це були люди, сформовані у різних середовищах, з різним досвідом і відмінним баченням найближчих кроків задля збереження української державності. Це були люди різного віку й виховання. Петлюра був суттєво молодшим за Євгена Петрушевича, не мав вищої освіти, але був яскравою харизматичною людиною, добрим публіцистом, популярним політиком та військовим діячем. Петрушевич натомість був досвідченим політиком, парламентаристом з багаторічним досвідом. Це були дві майже несумісні постаті, яким важко було досягти компромісу в плані організації влади, командування військом.
Симон Петлюра схилявся до союзу з поляками проти більшовиків, в яких вбачав найбільшу небезпеку, натомість для Євгена Петрушевича це було неприйнятним. Ситуацію ускладнювало й те, що після об’єднання УНР та ЗУНР не були належним чином формально розділені повноваження Української Національної Ради та уряду Української Народної Республіки, невизначеним лишався статус і повноваження Євгена Петрушевича. Це лишало чималий простір для політичних спекуляцій і спроб боротьби за владу. Наприклад, є навіть припущення, що два повстання проти Симона Петлюри, очолені відповідно Володимиром Оскілком і Петром Болбочаном, мали на меті привести до верховної влади в УНР саме Євгена Петрушевича, зробити його Диктатором усієї Української Народної Республіки. На користь цієї версії свідчать певні документи, участь у виступах представників галицьких українців і проголошення Євгена Петрушевича Диктатором саме в день повстання під проводом Петра Болбочана.
— Кому в цьому протистоянні підпорядковувалась Українська Галицька Армія? Як до Євгена Петрушевича ставились військові?
— Все фінансування армії йшло з центрального апарату, від Української Народної Республіки. УНР надавала значну продовольчу допомогу, частково постачала зброю, навіть гарматні бригади. Та і командували УГА вже згадані вихідці з Наддніпрянщини — Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Греків. Вони позитивно сприймали Петрушевича як Уповноваженого Диктатора й визнавали його право на вище військово-політичне очільництво ЗУНР.
Навіть згодом, коли Євген Петрушевич уже втратив статус очільника Української Національної Ради й мав доволі складні відносини зі створеною Українською Військовою Організацією, ветерани Української Галицької Армії глибоко поважали Євгена Петрушевича і вважали його верховним головнокомандувачем до кінця його життя. Тому коли радянські спецслужби вбили Євгена Коновальця й ухвалювалося рішення про те, що його наступником має стати Андрій Мельник, то саме до Євгена Петрушевича зверталися для того, щоб він засвідчив, що всі прерогативи у військовій сфері він передає Андрію Мельнику.
— Насамкінець хочу спитати, чи можна згадати якісь реформи, заходи Євгена Петрушевича у військовій сфері, які мали велике значення?
— Варто згадати два моменти. Перша за все за участі Євгена Петрушевича Українська Національна Рада ухвалила закон про так звані причинки —державну компенсацію, допомогу сім’ям військових, які воювали у лавах УГА. Це було наслідування ще австрійської практики, і то були великі кошти, суттєва підтримка для родин військовослужбовців.
Другим важливим заходом Євгена Петрушевича саме у військовій сфері слід назвати створення й реалізацію програми збирання документів та свідчень з історії Української Галицької Армії. Вона дозволила фіксувати всі воєнні дії, зберігати документи, списки загиблих, вести історію кожного військового підрозділу. Завдяки цьому ми маємо дуже добре задокументовану історію Української Галицької Армії, її архіви найбільш повні й інформативні порівняно з усіма іншими українськими військовими формуваннями доби Української національно-демократичної революції 1917–1921 років.
Ілюстрації з відкритих джерел
