Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
— Я прагнув стати десантником ще з дитинства, але, на жаль, вийшло не одразу. Тільки з початком широкомасштабного вторгнення моя мрія здійснилася і я оберігаю свою країну від нашого противника у складі елітного роду військ. Це честь для мене — бути десантником, — розповідає стрілець-гранатометник Владислав з позивним «Балу».
Його військовий шлях розпочався у червні 2022 року, а вже в липні та серпні військовослужбовець 25-ої окремої повітрянодесантної бригади боронив країну під Бахмутом.
— В ті спекотні, не тільки від погоди дні, я з побратимом були на спостережній позиції. По нам почав працювати ворожий танк… Після танку обстріли противника теж не вщухали, і ми майже добу ділили одну пляшку води на двох, адже не могли навіть дістатися до наших хлопців на КСП. Але ми були там один в одного, це гріло душу, — пригадує «Балу».
Зі слів Владислава, одним із найбільш хвилюючих моментів для нього була Харківська операція, а саме звільнення окупованого рашистами Ізюму. Саме тоді наших відважних десантників зустрічали місцеві жителі зі сльозами на очах і розповідали їм про жахливі тортури та вбивства, які приніс «руській мір» на нашу землю.
— За добу до того, як ми зайшли до Ізюму, наша арта дуже влучно попрацювала по оркам. Коли ми з побратимами були вже у місті та проводили зачистку, то місцеві жителі нам розповідали, що москалі накивали п’ятами ще декілька годин тому. Той день був переповнений дуже сильними емоціями. Бачити біль та жах, який відображувався на обличчях тих людей, які жили під окупацією, було болісно і для нас. Одна жінка пізніше постійно носила нам пиріжки та називала синочками, після чого завжди плакала. Пізніше ми дізналися, що кацапи вбили її сина… Вона, напевно, своєю турботою про нас, вшановувала пам’ять про свого рідного, на жаль, мертвого синочка…
Стрілець-гранатометник каже, що його вражає те, що росіянці під час безпосередніх боїв поводять себе наче зомбі. Нещодавно, «Балу» тримав на мушці одного з таких представників «втарой армії міра», котрий знаходився на дистанції 30 метрів. Ворог, будучи на бойовій позиції, навіть не починав думати як адекватна людина, а просто поводив себе так, ніби знаходився під дією наркотичних речовин.
— Одним із найболючіших моментів для мене стала втрата побратима, який фактично врятував моє життя, — пригадує десантник. — По нам тоді теж працював ворожий танк. Ми сховалися в Т-подібний окоп. Я перебував на ділянці, на яку теоретично могли потрапити осколки. Мій побратим Ярослав, сказав, щоби ми помінялися місцями, і тоді усі заховаємось, адже він набагато менший ніж я. Коли обстріл припинився, командир наказав перерахувати всіх і доповісти йому про ситуацію. Я пішов до Ярослава, а він вже був мертвим…Осколкове поранення, уламок зайшов прямо під бронежилет у спину. Він напевне відчував щось, і просто врятував мене, ціною власного життя…
«Балу» говорить, що зараз єдине, чим живе він і його побратими — вихід на кордони України 1991 року, і чим можна скоріше. Після нашої Перемоги він мріє поїхати разом з родиною в Крим на море, а потім підписати контракт і продовжити службу.
— Я про це мріяв і нарешті моя мрія здійснилася. Це мій обов’язок, адже це рідний дім моїх пращурів та дітей. А це означає, що рідна домівка повинна бути завжди захищена від «дурного сусіда», — додає десантник Владислав.
Фото автора
