Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
— Моя машина може майже все, що потрібно, аби підтримати побратимів, які ведуть бойові дії на землі, — в очах командира екіпажу Валентина з’являється неприкритий захват. — Підняти та доправити у визначену точку зброю, боєприпаси, медикаменти, продовольство, доставити десантників для виконання завдання — завжди готові. Швидко здійснити евакуацію поранених — це теж ми. Нині успішно знищуємо російських окупантів та їхню техніку, виконуючи пуски ракет. Наш гвинтокрил має величезний потенціал, думаю, що політаємо ще не один рік, хоча, звісно, безпілотні апарати наступають на п’яти льотчикам. Можливо, колись моя професія і стане непотрібною, але не найближчим часом.
Валентин — досвідчений командир екіпажу Мі-8. Сьогодні офіцер володіє практично всіма тонкощами своєї професії. Тому важко повірити, що ще 15 років тому, вступаючи до Харківського національного університету Повітряних Сил, він й гадки не мав, хто такий вертолітник. Та й рішення вступати саме до ХНУПСу хлопець ухвалив незадовго до самого вступу. Адже в 11 класі планував піти на навчання до Академії культури — хотів стати артистом.
«Будеш льотчиком» — бабусині слова стали пророчими
— Старший друг, який вчився на режисера, розповідав про студентське яскраве та драйвове життя, запрошував на свої постановки. Мене захоплювали його розповіді. А якщо врахувати, що з молодшої школи я постійно брав участь в різноманітних концертах — співав, декламував тексти, то думав — чого б не піти в артисти.
Проте для батьків Валентина такий вибір сина видався не те, щоб приголомшливим, а скоріше, непридатним для подальшого життя. Тато-водій та мати-інженер міркували зі свого практичного досвіду побудови кар’єри — має бути навчання, щоденна праця, розвиток. Тож поступово в розмовах вони намагалися підвести Валентина до вибору більш серйозної, з їхньої точки зору, професії. І допомагав їм у цьому приклад старшого сина, який вже на той час опановував у ХНУПСі фах льотчика.
— Брат із захопливою щирістю розповідав про свої польоти: ще вчорашній школяр, сьогодні він вже підкорював небо на Як-52. Його емоції били за край і не залишали мене байдужим. І тоді мені часто згадувались слова нашої бабусі, яка жила недалеко від військового аеродрому та завжди говорила, що ми будемо льотчиками. Вона навіть форму нам пошила військову. Як показало життя, її слова стали пророчими.
Тож за прикладом старшого брата Валентин подав документи на льотний факультет. Розповідає, що вже бачив себе пілотом літака.
— Я тоді навіть не задумувався над тим, хто такий вертолітник, і не розумів, що він робить. На перших етапах проходження медичної комісії просто вказувалось, що вступ на льотчика. Коли вже складали іспити в університеті, тоді я скрізь зазначав, що вступаю на льотчика літака. Але в моєму випадку все вирішила доля. На мандатній комісії її голова повідомив, що група на літаки вже набрана, і запропонував вертольоти. Я ще запитав у нього, скільки маю часу, аби подумати. У відповідь почув: «Не більше як хвилину». Так розпочався мій шлях освоєння гвинтокрила.
«Стати командиром екіпажу може не кожен. Я — зміг»
Сьогодні Валентин щиро вдячний своїм університетським викладачам, які під час всього навчання прищеплювали курсантам любов до неба і техніки, заражали авіаційною хворобою, розповідаючи про перспективи, які відкриває перед ними професія вертолітника. Мотивуючись цими розповідями, ще тоді хлопець поставив собі за мету обов’язково потрапити до Африки у складі окремого вертолітного загону для виконання миротворчої місії. І своєї мети Валентин досягне, проте, на жаль, у найскладніших як для себе, так і для всієї країни умовах — його ротація припаде на широкомасштабне вторгнення росіян в Україну…
На початок російсько-української війни Валентин уже був командиром екіпажу Мі-8 в одній із авіаційних бригад. Прийшовши до частини після закінчення університету, молодий штурман увесь час прагнув літати. На той час польотів було не так багато, тож офіцер використовував будь-який шанс вирушити у відрядження. Уже за короткий час зрозумів, що потрапив у свою стихію, яка затягує і водночас дає шалені можливості для розвитку.
— У перші роки служби я чітко усвідомив, що я — на своєму місці, у мене виходить гарно виконувати свою роботу. Тож потрібно рухатись далі. Аби штурман став командиром екіпажу, командування має помітити, що в нього є певні якості, а найголовніше — здорове прагнення до цього. Не кожен може стати командиром, не кожен може ухвалити рішення та нести повну відповідальність за екіпаж і виконання завдання. Я — зміг.
У районі проведення АТО/ООС Валентин зі своїм екіпажем виконував різноманітні завдання, здебільшого це була медична евакуація поранених воїнів.
— Наказ на виконання завдання міг надійти будь-якої миті в будь-який час доби. Ми були завжди готові, аби швидко вилетіти і надати допомогу.
Виконувати перший виліт під час широкомасштабного вторгнення було страшно…
24 лютого минулого року Валентин виконував завдання у складі Місії ООН у Демократичній Республіці Конго. Того дня офіцер прокинувся від звуку телефонів, що почали «оживати» в кімнаті — із різних куточків України рідні повідомляли про страшні події в Україні.
— То був дуже важкий день, і найбільше гнітило розуміння, що ти дуже далеко і не можеш нічим допомогти ані рідним, ані побратимам. Таке всепоглинаюче відчуття безпорадності… Ми могли лише моніторити інтернет. Хоча душа кожного рвалась додому, аби підставити плече, допомогти, врятувати….
Як згадує Валентин, виконувати перший бойовий виліт під час великої війни з одного боку було страшно, з іншого — чітко розумів ризики та готувався до них.
— Уперше я вилітав тоді, коли багато моїх колег неодноразово здійснювали польоти в умовах активних бойових дій. Ця стежка вже була протоптана. Усвідомлював, що ризики, високі, немає жодної гарантії, що цей політ буде простим, а інший — ні. Я спілкувався з багатьма колегами, почув їх рекомендації, взяв те, що потрібно мені. Головне — потрібно прискіпливо готуватись до кожного польоту, аналізувати, прораховувати варіанти розвитку подій. І пам’ятати, що небо не пробачає помилок.
Одним із найважчих вильотів для пілота став той, під час якого загинули його побратими. Серед них був друг і наставник офіцера Сергій Хомік. Будучи командиром веденого вертольота, Валентин та його екіпаж бачили, як ведучий борт спалахнув, підбитий ворожою ракетою, здійснив різкий маневр убік, кілька секунд утримувався у повітрі та, врешті, «зустрів землю».
— Тоді ми повернулись на визначену точку й обговорили всім екіпажем, чи не завадять емоції виконувати далі завдання. Визначили, що всі готові, зібрались і — відпрацювали. Можливо, якби перенесли виліт на потім, було б важче, був би час накрутити себе і дозволити негативним думкам взяти гору. Ми змогли пережити цю ситуацію.
Нині командир екіпажу із побратимами виконують визначені завдання зі знищення живої сили та техніки ворога. Пілоти літають і вдень, і вночі, за будь-яких умов, постійно вдосконалюючи навички та відкриваючи для себе багато тонкощів у виконанні польотів.
— Ми постійно навчаємось та корегуємо ті основи, які вивчили. Це стосується і висоти польоту, і застосування ракетного озброєння тощо. Колись, після нашої перемоги, я зможу розповісти про це трохи більше, — усміхається Валентин.
Українська молодь — вмотивована та потужна
А ще досвідчений офіцер навчає молодих вертолітників премудростям льотної професії. Розповідає, що захоплюється українською молоддю. Нині до частин приходять хлопці та дівчата, які вступали у військові навчальні заклади після 2014 року.
— Вони свідомо обрали свій шлях, знаючи, що у країні триває війна, що та професія, яку вони обрали, безпосередньо її стосується. Нині до нас приходять надзвичайно вмотивовані та потужні молоді люди. Кожен випуск сильніший за попередній та налаштований на конкретну мету — на перемогу України. А ми їх у цьому прагненні підтримуємо і робимо все від нас залежне, аби ворог якнайшвидше залишив нашу землю.
читайте також:
