ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #ВТРАТИ ВОРОГА #LIFESTORY #ГУР ПЕРЕХОПЛЕННЯ

Професор історії, який навчає воїнів артилерійської справи

Публікації
Прочитаєте за: 17 хв. 13 Травня 2023, 13:15

Він — корінний киянин, доктор історичний наук, професор кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мирослав Володимирович Борисенко ніколи не вважав себе людиною войовничою, а його головною зброєю завжди залишалося мудре слово наставника, яке студенти пропускали крізь себе, намагаючись ретельно розібратися в історичних фактах і подіях, без яких важко зрозуміти минуле та неможливо уявити сьогодення.

Він і сьогодні навчає людей, але вже іншої — військової справи. Чому так сталося? Чому людина, яка обрала абсолютно миролюбну та цікаву й загадкову професію історика, раптом одягнула військовий однострій та змінила затишну університетську кафедру на окоп, бліндаж і лісосмугу у прифронтовій зоні?

Краще за інших про це може розповісти сам старший лейтенант Мирослав Борисенко, з яким у перервах між заняттями з бойової підготовки поспілкувався кореспондент АрміяІnform.

Стати істориком було написано на роду

— Мирославе Володимировичу, ви є доктором історичних наук, професором… Звідки взагалі у вас виникла зацікавленість до такої науки, як історія, та, зокрема, до краєзнавства та етнології, доцентом кафедри якої ви є?

— У тому, що я став істориком, нічого дивного немає. Як кажуть, у мене це було написано на роду. Мої батьки теж історики. І цей факт вплинув на моє формування і як людини, і як громадянина. Історією я захоплювався з дитинства, й особливо в сенсі того, що стосується України. Щоправда, в роки мого шкільного навчання цьому курсу відводилося занадто мало часу. А якщо сказати точніше, за радянських часів вивчення історії України взагалі не передбачалося шкільною програмою. Про неї розповідали частково, та й то лише в парадигмі, що була дозволена комуністичною пропагандою, спотворюючи значення тих чи інших подій за ідеологічною доцільністю. Мене таке викладання історії рідного краю не влаштовувало. Тож, як кажуть, крутився, як міг, шукаючи додатковий історичний матеріал. Добре, що в цьому мені допомагали батьки, в яких було дуже багато історичної літератури. Тож книжки на полиці не залежувалися та пилом не покривалися. Я їх, як кажуть, просто проковтував. А те, що було незрозуміло, перепитував у батьків. Можна сказати, що в такий спосіб і вивчав нашу історію. Через любов до своєї Батьківщини захопився й етнологією та краєзнавством. Адже етнологія — це наука про пізнання народів, зокрема, і нашого українського народу. А краєзнавство досліджує територію, що належить все тому ж українському народу.

— І в який спосіб вдалося реалізувати свої знання радянському школяру Мирославу Борисенку, який згодом став відомим українським істориком, професором і доктором історичних наук? До речі, якій тематиці була присвячена ваша докторська дисертація та дослідженню якого історичного періоду ви в подальшому присвятили своє свідоме життя?

— Можна сказати, що колишньому радянському школяреві Мирославу Борисенку взагалі пощастило. Адже я закінчив загальноосвітній заклад влітку 1991-го. Того ж року вступив до історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Так, початок моїх студентських років збігся з проголошенням незалежності України. Після цього і саме собою вирішилося питання щодо доцільності вивчення історії своєї країни. Ще б пак! Держава своя утворилася, без вивчення історії якої, нема майбутнього. Тож ми стали першими студентами-істориками, які мали змогу не лише торкнутися сторінок тільки-но надрукованих навчальних посібників з історії рідного краю, а й крізь століття за допомогою відкритих джерел, архівів повністю зануритися в атмосферу життя наших славетних пращурів та осягнути й зрозуміти, чим вони жили та як духовно й культурно розвивалися від стародавніх часів до сьогодення.

За п’ять років, влітку 1996 року, я закінчив університет імені Тараса Шевченка. Потім ще три роки навчався в цьому ж виші на аспірантурі. Захистив кандидатську дисертацію за тематикою: «Літературні організації у суспільно-політичному житті України 1920-х —1930 років». До 2006 року працював на посаді асистента та доцента кафедри Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Повернувся до університету імені Тараса Шевченка, вступив до докторантури, у 2009 році захистив докторську дисертацію, досліджуючи житло та побут міського населення в умовах урбаністичного середовища України тих же 1920-х — 1930 років минулого століття. Відтоді і працюю у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на посаді професора кафедри етнології та краєзнавства, отримавши у 2014 році звання професора.

«Між нами і попереднім поколінням нема такої великої історичної і часової прірви»

— Виходить, що вас, як історика, найбільш цікавлять 1920-ті — 1930 роки минулого століття… Чому саме до вивчення цього досить складного періоду життя наших предків прикута ваша увага?

— Вважаю, що на цей період припадають, напевно, найтрагічніші та найдраматичніші події в історії України, пов’язані зі становленням такої форми державного тоталітарного правління, як «сталінізм», що супроводжувалося проведенням репресій, розкуркуленням та голодомором українського народу. Не те, що жити, а навіть досліджувати цей період у морально-психологічному сенсі дуже важко. Якщо коротко охарактеризувати роки правління йосипа сталіна, то це майже 30 років масового терору проти людей. Але люди жили або, точніше сказати, виживали, при цьому не забуваючи про те, що вони — українці. І саме повсякденному життю міського населення, їхньому побуту, традиціям і звичаям невипадково і була прикута моя увага та присвячена докторська дисертація. Розумієте, я намагався більше дізнатися про їхню духовну культуру, ментальність, про те, чим вони жили, як харчувалися. І торкаючись, на перший погляд, ось таких дрібних речей, я відкривав для себе унікальний світ, де просте насправді виявлялося дуже складним, а складне — звичайним та повсякденним для наших пращурів.

— Українська ментальність — це наша національна культура, сприйняття нами світу, наш народний характер і спосіб мислення… Мирославе Володимировичу, на підставі здійснених вами досліджень скажіть, чим вирізняється нинішнє покоління від того, яке жило 90–100 років тому?

— Напевно, це здасться дещо дивним, але майже нічим. Насправді у глобальному сенсі мало що змінилися з тих часів, і люди залишаються такими самими людьми. Ми набагато ближче перебуваємо одне до одного, ніж це могло здаватися. Між нами і попереднім поколінням нема такої великої історичної і часової прірви. І це мене, як історика, відверто кажучи, дуже здивувало. Як і сто років тому, сьогодні ми продовжуємо одну нашу спільну справу та спільну боротьбу за збереження своєї нації, що триває вже не одне століття. І хоча через певні об’єктивні та суб’єктивні обставини перші визвольні змагання за незалежність України завершилися поразкою, нинішні, враховуючи і наш моральний дух, і світову підтримку України, мають завершитися нашою повною перемогою. По-іншому бути не може. Адже інший розвиток подій загрожує українцям не лише втратою своєї державності, а й взагалі нашим знищенням як етносу.

Сучасні нацисти — це рашисти з їхньою людиноненависницькою ідеологією

— А знищити нас, захопити наші землі намагається все той же так званий східний сусід та споконвічний ворог всього українського — росія. Що змушує їх творити такі безчинства? Невже цій ненаситній та доки ще найбільшій за площею країні у світі не вистачає власної території?

— Гадаю, що навіть не в території справа. Її в неї дуже забагато, й, захоплюючі українські землі, вони не отримують з цього жодних економічних дивідендів та зиску, наражаючи свою економіку на санкції та погіршуючи соціальний стан своїх громадян. Вважаю, що загарбницька політика «кремля» продиктована тим, що там не можуть подолати спадщину імперіалізму. Ментально вони й досі живуть у ХІХ—ХХ ст. Для них світ є чорно-білим, де є велика «російська імперія», яка має постійно домінувати над іншими країнами та постійно перебувати у стані війни зі своїми «ворогами». Ворогами, звісно, в лапках, бо всі вони вигадані та існують лише в головах та нездоровому уявленні росіян. І ось в цьому викривленому світі типових росіян-імперців нема місця для незалежної України. Вони вважають, що ми взагалі не маємо права на існування. На цьому неодноразово наголошував і їхній диктатор путін, стверджуючи, що українці є помилкою історії. І в цьому контексті політика щодо невизнання права на існування інших народів є абсолютно ідентичною політиці нацистської німеччини. Сучасні нацисти — це рашисти з їхньою людиноненависницькою ідеологією, реалізація якої може перетворити пів Європи на театр жахливих бойових дій.

— І ці рашисти поточного тижня «святкували» чергову річницю перемоги над нацизмом… Як ви вважаєте, вони хоча би розуміють, що своїми кривавими вчинками повністю копіюють тих, перемогу над якими відзначають?

— Переконаний, що той же путін та інші кремлівські можновладці добре усвідомлюють, що вони діють тими самими методами, що і гітлер, вважаючи, що мета виправдовує засоби. Вони сформували для себе абсолютно ефемерну, вигадану людиноненависницьку мету й готові заради її реалізації знищувати цілі народи, при цьому не рахуючись і з власними жертвами. Постійно наголошуючи, що вони є антагоністами нацизму, насправді півсвідомо росіяни розуміють свою близькість з тим самим німецьким нацизмом. Власне кажучи, те саме відбувалося і наприкінці 1930-х років минулого століття, коли сталін свідомо пішов на союз із гітлером та було укладено пакт, відповідно до якого частина Європи була поділена між цими тоталітарними державами. Німецькому та радянському диктаторам було легше домовитися між собою, ніж шукати союзників на боці демократичних країн. У такий самий спосіб сьогодні намагається діяти й путін, шукаючи союзників серед авторитарних країн та країн з низьким розвитком демократичних інститутів.

А щодо святкування 9 травня, то для росіян цей день взагалі втратив якийсь зв’язок із самою війною. Раніше, за радянських часів, особливо для тих, хто воював, ця дата знаменувала завершення Другої світової війни. Для росіян же цей день перетворився на початок війни, коли вони голосно можуть сказати: «можем повторить», абсолютно не замислюючись з приводу того, який жахливий зміст вони вкладають у ці слова. Навіть на побутовому рівні цю дату вони використовують для того, щоб дати волю всьому своєму мілітаризму та неподоланому імперіалізму, завжди демонструючи свою зневагу щодо представників інших етносів.

Моя війна розпочалася в листопаді 2013 року

— І цей мілітаризм, неподоланий російський імперіалізм, напевно, і спонукав стати до лав Збройних Сил захисників України і таку миролюбну людину, як професор, доктор історичних наук Мирослав Борисенко?.. До речі, як поставилися до такого вашого, я би сказав, відважного вчинку ваші близькі та колеги?

— Я би не сказав, що я зробив щось таке занадто відважне. Це був мій свідомий вибір. Колеги та близькі, хоча і підтримували мене в цьому, але все-таки дещо були здивовані. Хтось казав, що я, як професор, викладач, маю виховувати молоде покоління в класах та аудиторіях, мовляв, що за своєю викладацькою кафедрою я принесу більше користі. Я ж вважав по-іншому. До речі, моя особиста війна почалася ще в листопаді 2013 року на «Майдані», де я був безпосереднім учасником Революції Гідності. Не стану зараз особливо акцентувати увагу на тих подіях. Скажу лише одне — вони стали доленосними для України, бо фактично на «Майдані» ми протистояли окупаційному режиму, встановленому в нашій країні владою януковича. Через те і я був серед учасників Революції Гідності. Часто вночі ніс чергування на центральній площі столиці, в вже вранці поспішав на працю до свого університету. А вже після анексії росіянами Криму та початку бойових дій на сході нашої країни моє життя, як кажуть, розгорнулося на 180 градусів. У морально-психологічному сенсі продовжувати навчати студентів, перебуваючи за університетською кафедрою, мені стало важко. Я вважав, що зараз маю захищати їх на полі бою. Адже вже тоді, у 2014 році, добре усвідомлював, що над моєю країною та її народом нависла велика загроза щодо існування і нашої державності, і нації в цілому. Тож до кінця року я марно намагався потрапити до війська, оббиваючи пороги військкомату, аж доки наприкінці січня 2015-го моє прохання не було задоволено  і я став воїном 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

— А чому у військкоматі спочатку не сприймали ваш благородний порив стати на захист України? Напевно, через брак досвіду проходження військової служби? Ви же до цього у війську не служили?

— Так, до 2015 року я у війську не служив. Але, навчаючись в університеті, я водночас закінчив військову кафедру та мав звання офіцера запасу. Тож якимись елементарними знаннями про специфіку військової служби був озброєний. Чому не брали? Важко відповісти. Напевно, через те, що на той час все-таки війна в Україні була локальною. І передусім до війська намагалися призивати людей з певним бойовим досвідом. А я, професор історії, на думку працівників військкомату, до такої категорії не належав. Хоча, як бачите, завдяки своїй настирливості, все-таки домігся свого.

Служба на спостережному посту в «дев’ятині» та відпустка неподалік «промки»

— Та ще й потрапили не на «тилову роботу», а до складу такого бойового й елітного з’єднання? Як тривала ваша служба за часів проведення антитерористичної операції? В яких районах тоді перебували ви особисто?

— Мене одразу призначили на посаду заступника командира мінометної батареї по роботі з особовим складом. Чому? Я ж викладач та мав великий практичний досвід щодо виховання студентів, який повинен був застосувати вже у вихованні військовослужбовців. Перші кілька місяців від початку служби я провів на Житомирщині, де тривало бойове злагодження підрозділів. А на початку травня наша бригада була передислокована на Донецький напрямок, у район Авдіївки. Мушу констатувати, що, крім безпосереднього виконання своїх функціональних обов’язків, у районі АТО я виконував і завдання, не пов’язані з виховною роботою особового складу. Ви же розумієте, що я викладач, який не лише вчить інших, а й сам постійно намагається самовдосконалюватися та збагачуватися новими знаннями. Тож, для мене було цікаво й корисно вивчити як роботу командирської ланки, так і будову й принцип роботи міномета. Тому більшість часу свого перебування у прифронтовій Авдіївці я провів у сумно відомій «дев’ятині» — зруйнованій росіянами та розмальованій графіті на воєнну тематику багатоповерхівці, де було обладнано наш спостережний пункт. Цей будинок розташований прямо навпроти Донецького аеропорту. І ось саме там я провів майже все літо, де навчався науки керування та коригування вогнем артилерії. Особливо запеклих боїв з ворогом тоді не було. Як кажуть, на той час обстановка на лінії фронту була більш-менш стабільною. Щоправда, артилерійські дуелі з противником тривали з регулярною періодичністю. Майже щотижня ворог здійснював обстріли наших позицій, на що ми йому відповідали влучним вогнем нашої артилерії. А восени бригаду передислокували на Кримський напрямок, до району Чонгара. Звідти я і звільнився в запас після року служби за мобілізацією.

— І знову повернулися до вашої улюбленої праці та стали навчати майбутніх істориків… Студенти та ваші колеги по викладацькому цеху, напевно, перепитували про бойові будні? Як вони вас зустріли та чи сумували ви потім за військом?

— Зустріли мене добре. Звісно, що вони скучили за мною, а я — за ними. Звичайно, що декому було цікаво дізнатися про мою службу, але я на цю тему намагався не розповсюджуватися. Ви знаєте, перебування на фронті — це, так би мовити, інтимна тема. Згадую, що раніше багато хто з ветеранів Другої світової теж не волів розповідати про ті трагічні сторінки своєї біографії. Адже війна — це не лише бойовий досвід, а й біль, страждання, що рубцем залишаються на серці через все подальше життя. А за військом я, дійсно, сумував. Адже психологічно було дуже важко повертатися до мирного життя. Ви не повірити, але вже за пів року після демобілізації, влітку 2016-го, я замість відпустки знову поїхав до району АТО, і знову до Авдіївки, де ніс службу неподалік легендарної «промки». Щоправда, там я перебував вже у складі добровольчого формування. Домовився про це зі знайомими хлопцями та саме в такий, на думку багатьох моїх колег, дивний спосіб проводив відпустку, віддавши перевагу подальшому вивченню мінометної справи, а не, приміром, відпочинку в Туреччині. Завдяки цьому ще до початку широкомасштабного російського вторгнення я практично опанував фах мінометника. А їздив я на гарячий схід через те, що було дуже важко сидіти вдома або відпочивати на якомусь курорті, коли з новин або розповідей твоїх побратимів ти дізнаєшся про те, як продовжують воювати та, на превеликий жаль, гинути наші хлопці на розв’язаній російськими загарбниками війні.

Я фактично захищав свій дім

— А де і як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Що робили в перші дні війни та коли знов опинилися у війську?

— Широкомасштабне російське вторгнення я зустрів у Києві. З одного боку, я розумів, що може статися така велика війна. Але з іншого, десь у глибині душі здавалося, що у ХХІ столітті такі масштабні війни в центрі Європи вже неможливі. Але сталося, як сталося, і того ж дня, 24 лютого, я знову став до строю захисників України. Все-таки до ескалації бойових дій я готувався. Недаремно постійно підтримував контакт із представниками місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки. До речі, перебуваючи в оперативному резерві першої черги, за власним бажанням 28 лютого я мав вирушати на місячні військові збори, що мали відбутися на базі однієї з частин Львівщини. Звісно, що не поїхав. Намагався 24 лютого вирушити на Житомирщину та повернутися на службу до 95-ї десантно-штурмової бригади, де перебував у резерві. Але, через фактично заблокований рух транспорту у столиці, не зміг виїхати з Києва. Тож я пішов до військкомату та вдруге у званні старшого лейтенанта повернувся на військову службу. Охочих стати на захист рідної країни тоді було багато, і вакантних офіцерських посад на всіх не вистачало. Через те я спочатку обіймав посаду командира взводу окремої бригади охорони Генерального штабу, а згодом був переведений до резерву у складі цієї же частини. З іншого боку, про які взагалі посади можна було казати тоді, у тривожні дні кінця лютого, початку березня 2022 року, коли під загрозою захоплення рашистами опинилося серце України — її столиця. Ми всі були звичайними солдатами — зводили барикади, облаштовували блокпости, готуючись дати бій ненависному ворогу безпосередньо на вулицях і проспектах Києва. А наші позиції розташовувалися лише на відстані кількох трамвайних зупинок від мого помешкання. Тож зі зброєю в руках я фактично захищав свій дім.

Визволення Зміїного, запеклі бої на Інгулецькому плацдармі та оборона Вугледара та Марїнки

— Але ворог відступив та навіть панічно втік з-під Києва… Який бойовий шлях після цього довелося пройти старшому лейтенанту Мирославу Борисенку? Де він воював і бив ворога?

— Коли загроза щодо захоплення ворогом Києва зникла, я домігся того, щоб на початку квітня мене перевели до складу 35-ї бригади морської піхоти ВМС на посаду командира мінометної батареї. Тобто на посаду, яку вже добре опанував, несучи службу й у десантно-штурмовій бригаді, й у складі одного із добровольчих формувань в районі Авдіївки. У такий спосіб колишній десантник став ще й морським піхотинцем. Спочатку наш підрозділ тримав оборону на Одещині, охороняючи рубежі нашої Батьківщини від гирла Дунаю до Затоки. На той час обстановка на цьому важливому стратегічному напрямку була вкрай неспокійна. Ворог постійно вів активну розвідку та підготовку до висади морського десанту на чорноморське узбережжя, завдаючи ракетних та авіаційно-бомбових ударів по об’єктах нашої критичної інфраструктури. Окрім того, існувала велика небезпека щодо вторгнення російських військ з боку Придністров’я. Тож роботи тоді вистачало. На наших же очах розгорталися драматичні бої за визволення Зміїного, під час якого ми здійснювали прикриття передових підрозділів Сил оборони, які штурмували острів. Ви навіть не уявляєте собі, як усі раділи, коли дізналися, що над Зміїним знов майорить прапор України, що острів знову наш — український, і в цьому є й наш особистий внесок.

А коли, як і у випадку з Києвом, загроза щодо захоплення Одещини зникла, ми з групою офіцерів написали рапорти про переведення нас до одного з окремих батальйонів бригади, який воював на Херсонському напрямку. Там я перебував з липня до початку листопада минулого року, ведучи бої на Інгулецькому плацдармі. Дуже унікальна в сенсі військового мистецтва операція тривала там влітку-восени 2022 року. Вважаю, що в майбутньому до неї повертатимуться та неодноразово про неї розповідатимуть як історики, так і військові експерти та фахівці. Ворог постійно кидав на цей плацдарм величезні ресурси, обстрілюючи та штурмуючи його всіма наявними силами й засобами. Позиції підпорядкованого мені мінометного взводу розташовувалися біля селища Біла Криниця, а наш вогонь був зосереджений по Білогірці. У підсумку ще у вересні це село одним із перших на Херсонщині було звільнено від російських загарбників, після чого ми зайняли позиції біля Давидова Броду, де намагалися весь час тиснути на противника, у такий спосіб не даючи йому простору для маневрів та відбиваючи в нього посадку за посадкою. Відстань між нашими та ворожими позиціями становила від 1400 до 3000 метрів. З цієї дистанції, відповідно, ми і працювали по противнику. Безпосередньо я, як командир взводу, мав керувати вогнем. Але на війні трапляється різне… Зокрема, було й таке, що через масовані ворожі обстріли молоді хлопці психологічно не витримували та деякий час перебували у розгубленому стані. І тоді я сам ставав до міномета, виконуючи обов’язки командира гармати та заряджаючого, а командир розрахунку працював як навідник. Продемонструєш хлопцям приклад, підбадьориш їх, і вони потроху оговтуються від шоку та знов займають своє місце біля гармати. Загалом плацдарм, який тримав наш підрозділ, — це невеличка смужка лісистої місцевості та кілька посадок, які прострілювалися з усіх боків як стрілецькою зброєю, так і ворожими гелікоптерами та ракетами. Дуже кровопролитні бої там точилися під час операції зі звільнення правобережжя Херсонщини. Ми завдавали противнику великих втрат та, на превеликий жаль, втрачали і своїх бойових побратимів. Аби розвинути успіх, вкрай необхідно було здійснити форсування річки Інгулець, свідком та учасником чого безпосередньо був і я. Ведучи контрнаступальні дії, особовий склад нашої бригади морської піхоти практично весь час перебував на нашому Інгулецькому плацдармі. А коли нарешті на початку листопада ми отримали довгоочікуваний наказ про висування наших колон у бік Херсона, то, звісно, дуже зраділи цьому. Настрій, психологічний стан у всіх був просто шалений. Ми подолали близько 30 кілометрів, прив’язали прапори до наших стареньких «газонів» та сподівалися, що вже завтра увійдемо до Херсона. Але раптом, зупинившись від нього на відстані кількох десятків кілометрів, дізналися, що місто вже визволене, та отримали наказ розгортатися, вантажити техніку на платформи й вирушати на Донеччину.

— І ви повернулися туди, де дали перший бій російським агресорам влітку 2015 року?..

— Майже так. Цього разу на Донецькому напрямку ми тримали оборону біля Вугледара та Мар’їнки. Як і зараз, тоді противник вів там дуже активні наступальні дії. Ми прикривали наших піхотинців та, як розумієте, роботи у нас — мінометників — вистачало. Доводилося і стримували ворожий наступ, і самим йти на штурм рашистських позицій. При цьому ми намагалися перемогти ворога не за рахунок великої кількості випущених по ньому боєприпасів, а, так би мовити, інтелектуально й технологічно, з урахуванням сучасних вимог щодо системи організації бою та використання вогню артилерії, масово застосовуючи ті ж розвідувальні безпілотні літальні апарати. А в березні мене перевели до іншої частини, і зараз я перебуваю за межами лінії фронту.

«Своєю перемогою ми маємо поставити крапку в питаннях щодо визначення нашої самостійності, історії та кордонів»

— Виходить, що ви вже не морпіх… А з чим пов’язані такі зміни у вашій службі?

— Напевно, такі зміни пов’язані з тим, що я, перш за все, все свідоме життя займався тим, що вчив людей і маю великий понад двадцятирічний педагогічний стаж і досвід. Нині я обіймаю посаду командира навчально-бойової роти та навчаю нещодавно мобілізованих воїнів артилерійської справи. Працюю і як командир, і як викладач та інструктор. Вважаю, що виконую дуже потрібну справу, передаючи власний досвід молодим хлопцям. Ви ж розумієте, що через розвиток технологічного процесу — постійне вдосконалення засобів зв’язку, інтернету, застосування безпілотних літальних апаратів — зазнає кардинальних змін і організація ведення бою, зокрема в напрямку щодо роботи артилерії. І моє головне завдання полягає в тому, щоб зробити все можливе, аби люди були максимально підготовлені вже в тилу, а не набували необхідного досвіду в бою через кров та втрати. Адже озброїти воїнів необхідними теоретичними знаннями й практичними навичками в тилу, а не на фронті, легше, ефективніше та набагато безпечніше для їхнього життя й здоров’я. Сьогодні я маю таку можливість, хоча свого часу самому буквально по крупицях доводилося вишукувати з різних джерел інформацію про різні системи озброєння, що надходили від іноземних партнерів, користуючись як перекладачем, так і власними знаннями з англійської мови. Тож, вважаю, що нині перебуваю на своєму місці, а далі час покаже…

— А далі закінчиться війна нашою перемогою над російськими агресорами. Як і багато захисників України, ви повернетеся до цивільного життя. Можливо, суворо спитаєте за викладений навчальний матеріал з ваших студентів. Знов вчитимете їх історії та розкажете, задля чого та заради кого ви воювали…

— Дуже суворо перепитувати не буду. Як викладач, я взагалі є доброю та, так би мовити, ліберальною людиною. Студенти це добре знають та пам’ятають. Моє керівництво неодноразово мені навіть натякало, що я занадто багато ставлю їм відмінних оцінок. Можливо, мої колеги праві. Для мене ж найважливіше — це тримати контакт з молодими людьми, побільше розповісти їм та викласти корисного навчального матеріалу. До речі, чимало хто з моїх студентів теж у перші дні широкомасштабної війни пішов до війська. А воюємо ми всі задля того, щоб врешті-решт поставити крапку в питаннях щодо визначення нашої самостійності, історії та кордонів. Щоб ця війна була останньою, і нашим дітям, онукам ніколи не доводилося відвойовувати такою дорогою ціною те, що відвойовуємо ми сьогодні. Знаю і вірю, що наші втрати не будуть марними, і наступне покоління збереже те, що передамо йому ми — нашу державу, єдність, згуртованість нації та нашу унікальну національну ідентичність!

Фото з власного архіву Мирослава Борисенка

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram
На півдні спецпризначенці спалили склад БК разом з окупантами

На півдні спецпризначенці спалили склад БК разом з окупантами

Воїни ССО спалили склад БК та знищили військових противника на Півдні.

МАГАТЕ заявило про чергову атаку безпілотника по Запорізькій АЕС

МАГАТЕ заявило про чергову атаку безпілотника по Запорізькій АЕС

Сьогодні, 18 квітня, Міжнародне агентство з атомної енергії повідомило про атаку невідомого безпілотного літального апарату по території навчального центру Запорізької атомної електростанції, що примикає до майданчика.

На Полтавщині до 15 років засуджено місцевого проросійського «політексперта» 

На Полтавщині до 15 років засуджено місцевого проросійського «політексперта» 

Суд виніс вирок жителю Полтави, який співпрацював з аналітичним порталом рф «Фонд стратегічної культури».

Постачання ППО та спільні оборонні проєкти: Глава держави мав розмову з віцеканцлером Німеччини

Постачання ППО та спільні оборонні проєкти: Глава держави мав розмову з віцеканцлером Німеччини

Президент України Володимир Зеленський провів зустріч із віцеканцлером Німеччини Робертом Габеком під час його візиту до Києва. Темою розмови було зміцнення ППО України сучасними системами та двостороння співпраця у сфері ОПК.

У ЗСУ показали, як естонські інструктори тренують наших новобранців

У ЗСУ показали, як естонські інструктори тренують наших новобранців

Військовослужбовці Збройних сил Естонської Республіки в рамках базової загальновійськової підготовки особового складу Збройних Сил України у Великій Британії проводять заняття з навчання ведення позиційних бойових дій.

Україна та Чехія розпочали переговори щодо двосторонньої безпекової угоди

Україна та Чехія розпочали переговори щодо двосторонньої безпекової угоди

Українська сторона провела переговори з чеською стороною щодо підготовки проєкту майбутньої безпекової угоди.

Захищаємо світ

00
00
00
ВАКАНСІЇ

Стрілець

від 21000 до 50000 грн

Калинівка (Вінницька обл.)

Військова частина А1119

Санітар, Військовий

від 25000 до 125000 грн

Київ

Морська Піхота ЗСУ

Зв’язківець, військовослужбовець

від 20000 до 50000 грн

Дніпро

Військова частина А4615

Водій до 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади

від 24000 до 124000 грн

Мукачеве, Закарпатська область

Офіцер запасу морського напрямку

від 30000 до 130000 грн

Одеса, Одеська область

Командир відділення військовослужбовець

від 22000 до 125000 грн

Дніпро, Дніпропетровська область