Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
«Жити на вулиці Ярослава Христюка, названій іменем сина, — велика честь і нестерпний біль…Сюди після звільнення з полону приїжджала його наречена, парамедик Катерина на позивний «Пташка», із якою вони разом воювали в оточеному Маріуполі, тут зберігаються нагороди сина, амуніція, але сам Ярослав сюди вже ніколи не приїде…» — розповідає мати Ярослава Юлія.
Юлія пригадує, що своє рішуче «Буду морським піхотинцем», син сказав щойно йому виповнилось 18 років. На дворі якраз був 2014 рік, починалась війна. Відверто запитала: «Можу зробити щось, аби тебе зупинити?» Не здивувалась, коли почула: «Мамуль, я мушу захищати країну! Ти пишатимешся мною, обіцяю!»
Мати й справді неймовірно пишалась сином. Два ордени «За мужність» — спочатку ІІІ ступеня, потім ІІ ступеня, три поранення, після яких він швиденько вилікувався і знову пішов у бій. У нього стріляли, кидали впритул гранати, він потрапляв у засідки, витягав побратимів…
— Навіть додому після поранень заїхати зазвичай не встигав, одразу повертався на позиції, — ділиться жінка. — Пам’ятаю, як телефоную і чую відлуння, розумію, що в бліндажі точно не було б такого ехо. Кажу: «А ну не обманюй! Ти де?», а він: «Мамуль, не починай… Дрібниці, нічого серйозного, то й не хотів хвилювати…» А у самого сухожилля перебиті, поранення шиї, куля пройшла біля життєво важливих органів… Особливо не ділився фронтовими перипетіями. Я і про другий орден «За мужність» дізналась же після того, як Президент на сторінці відео із нагородження виклав… Запитала обережно: «За що нагородили?», а син жартома відповів: «Ой, мам, то була серйозна робота…» От і вся розмова. Хоча не про службу ми розмовляли дуже багато.
23 лютого 2022-го Ярославу виповнилось 26 років. Він був у Маріуполі, де на той момент вже було, м’яко кажучи, неспокійно.
— У мене четверо діток, молодший син напередодні вторгнення переніс складну операцію на серці, він три роки прослужив у механізованій бригаді. Старша донька вже кілька років жила у Польщі, молодша — школярка. Ярослав наполягав, аби ми заправили автомобіль і були готові до різних сценаріїв. Казав, що меншу сестру краще теж відправити за кордон, хвилювався за здоров’я брата… Страшно було чути від сина: «Мам, вони нелюди, якщо попруть далі, зупинити їх буде непросто…» А ще попередив, що може не виходити на зв’язок і, якщо так трапиться, щоб я не хвилювалась. Запевнив, що відсутність новин — це вже хороші новини.
Юлія розповідає, що хоча початок 22-го року був напруженим, одразу зрозуміла, що син закохався. Каже, що це не помітити було важко.
— Він усміхався, змінилась розмова, перестали проскакувати лайливі слова, став ще добрішим… Йому було добре і це одразу впадало в очі. А я все чекала, коли сам розповість. Напередодні вторгнення таки почула: «Мам, у мене є дівчина, вона — найкраща…» Цікаво, що він все дитинство ловив пташок. Ставив різні пастки, а потім їх відпускав. Мабуть, у нашій хаті було все, що літає. Тож, коли він почав зустрічатись із Катрусею, сказав: «Таки спіймав свою «Пташку»… Відверто кажучи, я навіть прізвища її не знала. Тож, аби знайти її рідних, довелось постаратись.
Коли Каті вдалось зателефонувати матері додому із полону, вона сказала: «Треба знайти маму Ярослава!» На що її мати відповіла: «Катрусь, вона мене вже знайшла». На той момент ми вже навіть бачились із мамою Каті, разом ставили прапорці загиблим у столиці. Після звільнення з полону Катя до нас заїжджала, ми спілкуємось, вона називає мене мамою… Катя — дуже хороша дитина, одночасно бойова та ніжна. А її мама, тато, брат — просто неймовірні люди. Катруся багато розповідала, як мило розвивались їхні стосунки, як навіть у таких жахливих умовах вони підтримували одне одного, як Ярослав не дозволяв їй мити посуд у холодній воді, як знаходив шкарпетки, аби вона не мерзла в ноги… Впевнена, у них була б прекрасна родина…
Зв’язок із Ярославом обірвався уже 28 лютого. Та Юлія пам’ятала синові настанови про те, що відсутність новин — це хороші новини…
— 28-го вони так весело розмовляли із братом по відеозв’язку, жартували, сміялись. Я зайшла в кімнату й кажу: «Теж хочу, щоб ти мені так подзвонив!» Ярослав відповів: «Мамуль, скоро наберу»… І все… Відтоді — тиша… У нас і до того бувало, що син тиждень, а то і більше, не виходив на зв’язок. Не можу сказати, що я така стійка і мужня. Насправді пила заспокійливі та щосили намагалась не читати новини про Маріуполь, щоб не зійти з розуму. Я знала, що він буде першим із перших, не сидітиме в укритті, тому в глибині душі була готова до будь-якого поранення… Але не до такого…
Надію на те, що син живий, обірвав візит місцевої влади та представників військкомату.
— Тільки вийшла і побачила їх, як фізично земля пішла з-під ніг. Навіть не хотіла відкривати хвіртку, бо розуміла, що це буде все… Син завжди казав: «У разі чого — тобі прийдуть і скажуть…» Я одразу зрозуміла, що це воно і є, ось той найгірший варіант, якого я так боялась, коли мій 18-річний син заявив «Буду морпіхом»… Мені щось казали, щось зачитували… Я лиш запитала: «Можливо щось наплутали? Можливо живий?» Почула: «Ні, загинув…» Біль такий, що не передати словами. У діток — сльози градом летять. Не раз бувало, що я йшла на вулицю, аби виплакатись, а приходила і бачила, як молодший син вмивається. Запитую: «Плакав?» а він: «А ти теж?»
Пізніше Юлії зателефонує побратим Ярослава, розкаже, як той із двома кулями в грудях врятував йому життя, подякує… Друзі поділяться, як він відважно воював у Маріуполі, викрадав броньовані машини під носом ворога, нищив окупантів і боровся за своїх… Комбат скаже, що Ярослав, як ніхто інший заслуговує на найвище звання Героя України, «Пташка» поділиться, що він показав їй, що таке вірність і справжнє кохання…
— Вулицю, на якій ми проживаємо, хотіли назвати іменем Степана Бендери. Та сусіди об’єднались і сказали: «А навіщо? У нас є свій Герой!» Мене, як маму, лиш запитали, чи я не проти. Ярослав дійсно вартий того, щоб про нього не забували.
Рідні Ярослава Христюка нині понад усе чекають на повернення тіла відважного воїна, аби достойно провести його в останню путь…
