У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Навесні 2022 року Сили оборони Харківщини почали потроху вибивати російських окупантів із сіл на півночі та сході від обласного центру. Торік 11 травня у вечірньому зведенні Генерального штабу Збройних Сил України з’явилася інформація: завдяки успішним діям українських підрозділів було звільнено селище Питомник у Харківській області.
Операція з деокупації цього невеличкого населеного пункту відбувалася з боку Руської Лозової, що за кілька кілометрів від Питомника. За словами одного з комбатів ТрО, підрозділ якого брав участь у звільненні селища, стратегічною точкою, яку потрібно було відбити та утримати всіма можливими способами, стало перехрестя доріг, що поєднувало три населених пункти. Крім того, ця точка на мапі представляла собою й панівну висоту.
За кілька місяців широкомасштабного вторгнення російські підрозділи непогано закріпилися на перехресті, обладнавши тут глибокі окопи та міцні бліндажі. Аби не підпустити до себе українських захисників, вони сміливо викликали вогонь артилерії на себе — у такому разі українські сили залишалися беззахисними перед снарядами, у той час як ворог перебував у надійному укритті.
Штурм ворожих позицій на перехресті мав успіх лише з другої спроби. Бій тривав вісім годин… Кілька разів росіяни намагалися повернути панівну висоту під свій контроль. Але завдяки тому, що українські підрозділи обрали правильну тактику ведення бою, їхні спроби виявилися марними. Попри переважаючі сили противника, маючи лише стрілецьку зброю й гранатомети, воїнам вдалося закріпитися на перехресті та просунутися трохи далі.
Неодноразово московити поверталися зі спробою штурму. Тероборонці розповідають, що «дивне перехрестя», як вони його називали, перетворилося для окупантів на другу Чорнобаївку. Розуміючи, що кожна наступна спроба є безрезультатною, ворог все одно продовжував штурмувати свої колишні позиції, підриваючись на власноручно розставлених мінах, залишаючи для українських захисників як трофеї боєприпаси та броньовану техніку.
Під постійними обстрілами з РСЗВ, мінометів та авіації тероборонці тримали перехрестя поблизу Питомника чотири наступні місяці — аж допоки під час контрнаступу Сили оборони Харківщини не відігнали окупантів за державний кордон.
І ось минув рік з моменту звільнення Питомника. Авторка матеріалу навідалася до селища, а також побувала на «дивному перехресті»…
Селище пролягає вздовж траси, яка поєднує Харків з російським бєлгородом. Ця дорога стала основним шляхом руху російських окупаційних військ, які сподівалися «взять Киев за три дня». Але до обласного центру вони так і не доїхали — отримавши гідну відповідь від Сил оборони Харківщини. Два місяці тероризували місцевих в Руській Лозовій, а потім відступили.
Торік ця траса представляла собою суцільний армагедон — безліч побитої військової техніки обабіч дорожнього полотна, залишки цивільних автівок. Тепер про бойові дії, які тривали на цій ділянці фронту шість з половиною місяців, нагадують хіба що невеликі вибоїни від снарядів, які дорожники не встигли залатати, та інформаційні покажчики про мінну небезпеку, яка причаїлась на узбіччі, розставлені представниками ДСНС.
А ось щойно потрапляєш на місце колишніх боїв, куди ще не дісталася служба автодору, розумієш, що впродовж кількох місяців тут відбувалося пекло. Покриття асфальту розтрощене вщент, а дерева, які стояли обабіч дороги, зрізані снарядами до половини; не вцілило жодного бетонного електричного стовпа, навколо розкидані ящики від боєприпасів… До самих позицій спуститися не наважуюся, розуміючи, що тут і досі можна натрапити на міну або нерозірваний наряд. Теж стосується і пересування дорогою — веду машину ближче до центру дорожнього полотна.
Звертаю по трасі праворуч та потрапляю до самого Питомника. До широкомасштабного вторгнення тут постійно мешкало близько 200 осіб, решта жителів відвідували населений пункт як дачники.
Нині тут пустка: кілька собак та гул бджіл навколо покинутої пасіки — усе життя, яке я тут побачила. На душі стає неспокійно від звуків, які видає на вітру шмат зрізаного снарядом залізного листа, що ледве тримається на якомусь гачку. Ловлю себе на думці — якби уславлені режисери хотіли зняти черговий фільм про постапокаліпсис, вони точно обрали б цю локацію…
Кожна будівля, розташована в селищі, так чи інакше постраждала від обстрілів. Масштаби руйнування різні: від вибитих шибок до вигорілих пошматованих металевих кістяків, які не зміг з’їсти вогонь.
На вулицях лежать обірвані електропроводи. На деяких воротах великими літерами написано «Міни», на інших — «Люди».
Час від часу чутно вибухи — працюють сапери… А обабіч дороги на торішніх засохлих соняшниках вітер смикає залишки стрічки, яка свідчить про те, що сходити з ґрунтової дороги небезпечно для життя…
Але день сьогодні такий по-весняному теплий і лагідний, що хочеться мислити позитивно — все відновимо, все відбудуємо. Так, буде нелегко, але за підтримки всього світу у нас вийде…
Фото автора
