Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Після втрати обох ніг під час контрнаступу на Харківщині Олександр Будько на позивний «Терен» не втратив жагу до життя. Наразі він проводить інформаційно-розважальні шоу, бере участь у фотосесіях, розробляє власні прикраси та готується до «Ігор Нескорених», а його фото прикрашають столичні білборди. Незламний українець на власному прикладі хоче донести до кожного пораненого воїна, що життя продовжується. Так, воно зовсім інше, але від цього не менш прекрасне.
До початку широкомасштабного вторгнення Олександр взагалі не був дотичним до військової служби. Під час навчання працював у своє задоволення баристою у затишній кав’ярні на Подолі в Києві, активно займався спортом та освоював графічний дизайн… Але «відсидітись», поки твою землю нищать та розграбовують, не в його характері. Тим паче, що його рідний брат до цього проходив службу у ВМС на славнозвісному тральщику «Черкаси», тому бойовий дух у Олександра в крові.
Кілька невдалих спроб, і ось наприкінці травня «Терен» все ж потрапив на фронт, але дістав поранення, внаслідок якого втратив обидві ноги. Хлопець розповідає, що постійно був у свідомості від моменту поранення та до введення першої анестезії. Але досі ні сам Олександр, ні побратими не можуть зрозуміти, який саме снаряд вразив позицію.
— Ми не чули звуку виходу та не бачили, що щось летить. Але наслідки прильоту вражали: змінився ландшафт, перекопало повністю окоп і вирвало дерево. Це було близько п’ятої ранку, тільки починало світати, я лежав в окопі, але весь мій світ перевернувся за мить. Мене засипало землею, але, на щастя, на мене впали двері, завдяки їм залишився маленький протяг, через який потрапляло повітря і денне світло, які в той момент були для мене порятунком. Після цього я почав кричати від болю та сподівався, що мене зможуть почути побратими та якнайскоріше витягти з пастки. Тоді до мене почали доноситись їхні голоси, я розумів, що там звучить мій позивний. «Терен» під землею!” — ці слова назавжди врізались в мою пам’ять… Після цього мене дістали з окопу, наклали турнікети і вже через годину я був на операційному столі.
Першу медичну допомогу Олександру надали у прифронтовій хірургії, після чого важкопораненого захисника направили в Харків. Після цього розпочався складний шлях лікування.
— Спочатку мене мали евакуювати в Київ, але в останній момент ухвалили рішення про переведення до Полтави. Я тоді дуже засмутився, адже в цьому місті в мене немає ні друзів, ні знайомих. Там мені зробили реампутацію обох ніг, після чого почався запальний процес, який мені усували вже в Головному військовому клінічному госпіталі, де у відділенні гнійної хірургії мені зробили повторну реампутацію, після чого мій стан почав покращуватися.
Коли ноги почали загоюватись, Олександр поїхав в реабілітаційний центр «Галичина» біля Львова, в якому фактично навчився заново ходити.
— Саме там я почав набирати м’язову масу та відновлювати стару форму. Я не так по собі відчував, але всі мої знайомі казали, що я дуже схуднув. Це і не дивно, адже за весь час лікування я майже нічого не їв, бо просто не міг, мене мучили постійні болі. Але вже під час реабілітації я поступово відновив харчування і сон, хоча мені й досі іноді важко заснути.
Шалена сила волі та любов до життя не залишала його навіть в найтяжчі моменти, тому вже у листопаді в Олександра з’явились «нові ноги». Він почав займатися з реабілітологом, робити перші кроки, потім — з перешкодами та по сходах.
— Мені було мало просто «ходити», існувати, я хотів ЖИТИ. Для мене це насамперед повернення до занять спортом. Я поставив собі за мету виступити на «Іграх Нескорених», а для цього необхідні були спортивні протези. У нас в Україні я не міг їх отримати, тому подав заявку в один із фондів, і приблизно через місяць мені сказали, що готові взяти мене на протезування в США. Хоча там за мною не був закріплений реабілітолог, але клініка була оснащена всім необхідним, тому я мав змогу займатися та тренуватися.
Олександр жартома називає себе «справжнім павуком», адже наразі в нього 3 пари різних протезів: для ходьби, для загальних занять спортом і виключно бігові, на яких хлопцю досі складно стояти і ходити. Вони сильно амортизують, і у них маленька площа стопи, хлопець порівнює їх з ходьбою на високих підборах у жінок.
— Якщо говорити про перші протези для ходьби, то мені знадобилося близько місяця, щоб нога адаптувалась та звикла до постійного тиску. Хоча на початкових етапах мені було досить складно витримати навіть дві години на протезах, але з часом, коли я став більше практикуватись і тіло швидше звикало та нога набрала форму, я вже зміг відкинути палиці. Для мене в той момент існувала одна ціль: стати на нові ноги в найкоротші терміни, тому місяць я провів в постійних тренуваннях через біль і втому. Зі спортивними протезами у мене також наразі немає проблем, що не можна сказати про бігові. Поки що я продовжую їх освоювати, але прогрес, на жаль, незначний. Я можу на них пройтись або пробігтись, але мене не влаштовує швидкість, адже я досі фокусую увагу на тому, щоб не впасти з них.
«Після поранення я усвідомив, що життя не буде таким, як раніше…»
— У якийсь момент після травми я усвідомив, що життя вже не буде таким, як раніше, я не зможу продовжувати функціонувати, як до поранення. Це розуміння не змусило мене впасти в смуток, а скоріше замислитись про подальше життя. Адже до цього я переживав надскладний період, коли мені взагалі не було часу на роздуми. Постійно в моїй голові крутилось оформлення документів, довідок, мені весь час хтось телефонував, і ця метушня ще й на тлі постійного болю. В той час я не думав про завтра, я просто хотів пережити «сьогоднішній біль», і молився, щоб він скоріше припинився. Але вже коли я став більш стабільним і зміг на візку приїхати додому, пам’ятаю, як мені стало сумно від того, що я не можу вільно пересуватись у власному житлі, адже він ніяк не був налаштований під людину з інвалідністю.
Але той період позаду, і зараз хлопець може функціонувати без візка та бути цілком самостійний в побутових умовах.
— Візком я користуюсь лише, коли відпочиваю від протезів. Тому говорити, що я впав у депресію, не можна, я змирився зі своїм новим життям і стараюся не занепадати духом. У мене немає жалю за втраченим минулим. Були лише моменти, коли на годину чи дві брала злість, чи апатія, наприклад, коли стикався з непідготовленістю середовища, але це швидко минало.
Батьки дуже болісно поставилися до поранення сина, перші місяці були найскладнішими для них через постійні операції та не завжди втішні прогнози лікарів, але вони мужньо намагалися не показувати свого розпачу.
— Я завжди намагався підтримувати позитивний настрій, і заряджати їх, щоб вони не занепадали духом. Взагалі, мені пощастило з батьками, вони мене завжди у всьому підтримують. Звичайно, були моменти, коли вони, попри всі мої старання, сумували, але з часом вони дійшли до розуміння, що інакше вже ніколи не буде.
Наразі хлопець бере активну участь у різних проєктах, які націлені на підтримку поранених військовослужбовців та інформування суспільства про проблемні питання. Насамперед він брав участь у фотопроєкті «Скульптурний» львівської фотографині Марти Сирко.
— Марта написала, що хоче мене сфотографувати, і я погодився. Я розумів, що основний акцент буде на пораненні, але саму концепцію ми не обговорили. Я тоді не знав, в якому стилі буде ця фотосесія. Подивився її профіль у соцмережі, мені дуже сподобались її роботи та її художнє бачення світу. І вже в студії, коли вона попросила мене роздягнутись, я трохи занепокоївся, але розумів, що назад шляху немає. На той момент ми ще не знали, що ця фотосесія покладе початок новому проєкту. Для нас важливим було показати аспекти нового життя, що такі люди існують і живуть, продемонструвати суспільству сумні післявоєнні реалії. Але особисто для мене першочерговою метою було не так проінформувати цивільних, як підтримати військових, які теж опинились в схожій ситуації, на власному прикладі продемонструвати, що в цьому немає нічого страшного і не потрібно закриватись від світу через каліцтво. І я можу сказати, що нам це вдалось, враховуючи той фідбек і резонанс, які викликали знімки.
Сам хлопець каже, що його не ображає увага та цікавість пересічних громадян.
— Думаю, що я і сам би проявляв підвищений інтерес. Коли я йду в шортах, то я помічаю погляди і цікавість людей, деколи вони озираються, але я це не засуджую, навпаки вважаю, що це цілком нормально. Я думаю, що більшість дивиться від цікавості, не відчуваючи при цьому відразу. Не бачу в цьому нічого поганого, — розповідає Олександр. — Я хочу, щоб кожен з поранених воїнів усвідомив, що ветеранам є місце в цьому суспільстві. Також я наголошую, що необхідно не закриватися вдома, а долучатись до різних проєктів, щоб допомогти насамперед людям, які теж зазнали поранень. Адже, коли ініціативу підтримує безпосередньо травмований ветеран, то і довіра суспільства зростає.
Фото з архіву військовослужбовця
