У натовпі — студенти, айтівці, ветерани й військові у пікселі. За кілька метрів рекрутери пояснюють різницю між підрозділами та спеціальностями,…
Фотограф зі Львова Марта Сирко в рамках свого проєкту «Скульптурний» показує жахливі рубці війни, які залишились на тілах українських військових. Дівчина у своїх роботах порівнює тіла захисників з античними статуями, які попри усе — безцінні. Про творчий застій, ідею створення та героїв проєкту далі в інтерв’ю Марти Сирко для АрміяInform.
«Фотографія — це справа всього мого життя. Своїм проєктом я хочу продемонструвати крихкість та кожний шрам наших захисників, показати, наскільки велику ціну вони платять у боротьбі за мирне небо над головами українців», — каже фотохудожниця.
− Що надихнуло Вас на створення проєкту «Скульптурний»?
− Насправді останні роки я цікавились тілами, а жанр, до якого я найбільше торкалася у своїй роботі − це «ню». І я зрозуміла, що в такій інтерпретації знімання військових — це доволі радикальна тема, тому що багато хто з українців не розуміє, для чого їх роздягати і показувати вразливими. Але це і є мій наратив, адже я хочу продемонструвати їхню крихкість, кожний шрам та наскільки ця втрата сильна для них. Після того, як я вперше відвідала Лувр, у моїй голові склався пазл, коли побачила, наскільки бережливо там ставляться до скульптур та захоплюються кожним «недоліком». Тоді я вирішила, що хочу наголосити на безцінності та скульптурності людського тіла у власному проєкті. Але я ні в якому разі не хочу робити наших воїнів скульптурами, я лише провожу зйомку в певній стилістиці й показую їхню схожість.
− Яка основна ідея проєкту, скільки героїв вже відзнято?
− Я застосовую елементи документалістики, працюючи з людьми, які нещодавно вийшли з лікування або продовжують його. Я можу передати своє бачення, розповісти, як люди себе почувають, і можливо їм допомогти, адже через популяризацію цих фотографій багато до кого з героїв звертались люди і пропонували свою допомогу. Тобто це своєрідний спосіб комунікації і привернення уваги. Внесення військових людей у культурне життя — це надважливо, адже, як на мене, нині вони мають бути всюди. Наразі в контексті проєкту «Скульптурний» відзнято 4 героя, я продовжую пошук, але багато хто досі проходить лікування, і вони не в змозі фотографуватись.
− Розкажіть про початок роботи, хто став першим героєм, і чи складно було налагодити контакт?
− Першим героєм був Олександр Терен, я написала йому в одній із соціальних мереж великий лист про те, чому я хочу це знімати, яка в мене мета і ціль, розповіла про моє бачення і показала свої роботи. Насправді з першою людиною було найважче, адже не було прикладів фотографій, я могла лише описати свою ідею. Але мені пощастило, що Олександр дуже відкрита людина та легко пішов на контакт. Він і надалі виявляє свою соціальну позицію: бере активну участь у розповсюдженні фотографій та розповідає, як жити поряд з людьми із втраченими кінцівками.
− Кому присвячена остання підбірка фотографій?
− У останнього мого героя Дмитра було 70 відсотків опіків тіла, і він вже був у передсмертній агонії. І коли Дмитро розповідав мені це, то я з упевненістю сказала, що йому подарований другий шанс, і він на цій землі задля великих цілей, адже він фактично пережив зустріч зі смертю. Він дуже молодий, і перебуває нині в деякому моральному занепаді: йому досі складно проходити реабілітацію, але він знайшов у собі сили приїхати і відзнятись. А багато хто закрився, тому їхня сила в тому, що вони наважуються це показати, а наша мета — підтримати їх.
«Цими фотографіями можна сколихнути гламурну світову спільноту»
− Як сприйняли цей проєкт у суспільстві?
− Я радію, адже більшість коментарів позитивні: величезна підтримка від людей. І я наголошую на тому, що всім моїм героям насправді не вистачає і дуже хочеться почути теплі слова, це людський фактор. Навіть якими б сильними і незалежними не хотіли б здаватись військові, які приховують у собі всі емоції, але після зйомки кожного з них я бачила, що вони переживають, як на це відреагують люди. Проте я наголошую на тому, що військові розповідають про свій біль, і вірю, що це їм допомагає.
− Ви маєте досвід роботи за межами України. Як іноземці реагують на фотографії?
− Я показувала свої роботи за кордоном, це дуже резонансна тема, але, на жаль, досі не всі хочуть бути дотичними до так званої політики, особливо у світі мистецтва, і тим самим це заважає автору просувати себе у світі. Але особисто для мене надважливим є показувати те, що я українка. Своїми фотографіями я намагаюся привернути якомога більше уваги до трагедії нашої держави. Наприклад, коли я робила відео про другого мого героя Станіслава, який втратив кінцівку, то розголос довкола цього допоміг у зборі коштів для його побратимів, які досі під Бахмутом. По суті, цими фотографіями можна сколихнути гламурну світову спільноту.
− Чи плануєте проведення виставок Ваших робіт?
− Пізніше, адже проєкт «Скульптурний» ще не закінчений, він буде тривати, поки війна, але навіть після нашої перемоги, я буду продовжувати фотографувати. Насправді, коли я його починала, в мене не було планів щодо показу робіт та створення виставок, я лише хотіла передати своє бачення наслідків бойових дій. Але фотографії стали популярними. І якщо вони в майбутньому фінансово підтримуватимуться, то ці кошти будуть передані героям, яких відзняли. Щоб ці герої могли витратити їх на свій розсуд.
− Ви проводили зйомку для організації «Неопалимі», чи будете і надалі продовжувати співпрацю?
−До мене звернулася організація «Неопалимі», і я провела зйомку з двома їхніми героями, щоб у майбутньому ці фотографії допомогли в пошуку людей на лікування. Вони співпрацюють з багатьма митцями, я долучилась на благодійних засадах та за допомогою своєї творчості взяла участь у розповсюдженні інформації про організацію «Неопалимі». Проте надалі я зосереджу увагу лише на власному проєкті.
«Після 24 лютого всі побутові проблеми — це просто пил»
− Що Вам особисто дала робота над проєктом, чи переосмислили Ви якісь з аспектів свого життя?
− Я цивільна і насправді дуже рідко до цього контактувала з військовими, «Скульптурний» дав мені можливість у неформальній обстановці обговорювати з ними буденність. І вони самі відкриваються мені та запитують про речі, які їм не зрозумілі. Наприклад, банальні теми про те, як їх сприймають інші люди, чи звертають увагу на шрами та втрачені кінцівки? І в цій комунікації, я сама почала розуміти, як краще себе поводити з такими людьми.
− Як змінилося Ваше життя з початком широкомасштабного вторгнення? Чи був період творчого занепаду?
− Воно змінилося морально в середині мене. Але якщо порівняти себе з людьми, які втратили домівки, то я не маю права жалітись. Після 24 лютого всі побутові проблеми — це просто пил. Змінилося ставлення до життя, з’явилося розуміння того, наскільки ми все ж вразливі, і що все існування може перевернутись з ніг на голову лише за мить. Нам дається так мало часу, а у нас і той забирають. Усі перші місяці після початку широкомасштабного вторгнення я не проводила зйомки доволі тривалий період, тому що допомагала переселенцям з тимчасово окупованих територій. По суті, творчий занепад відбувається і нині, я не можу знімати те, на чому фокусувалась до війни.
− Що хочете побажати нашим захисникам?
− Щоб кожен з них жив сьогоднішнім днем та нічого не відкладав на потім. Потрібно змиритись з реальністю, тільки це можна, продовжувати триматись у любові та гармонії до життя, зважаючи на ті умови і обставини, в яких ми опинились…
Фото Марти Сирко
