Всі найуспішніші комерційні корпорації будуються на основі дієвого Human Resource Management. Тобто вони орієнтуються на таланти і реальні морально-ділові якості…
Дмитро — головний сержант батальйону однієї з механізованих бригад ЗСУ, що воює на східному напрямку. Як він сам розповідає, «у 2014–2015 роках я не воював, тому що у 2014 році у мене народився син. А потім все закрутилося: сім’я, інше життя, свій бізнес відкрив і так далі. Спочатку займався обробкою металів, потім сантехнікою та інженерними мережами, вентиляцією, опаленням. А у лютому 2022 року під час окупації залишився у Бучі, не думав, що росіяни до неї зайдуть. Коли зайшли, було вже пізно щось робити. Наші війська змушені біли відійти 27 лютого, і того ж дня колони російської техніки були в місті. Під час окупації я «злив» інформацію про три великі колони ворога, які йшли на Київ та на Ірпінь. Після звільнення Бучі відправив сім’ю за кордон, сам сказав, що поїхав до друзів, але того ж дня пішов до військкомату. Лише коли минув тривалий час, мої довідалися, що я на війні».
— Як почалася твоя сержантська служба?
— Строкову службу служив у піхоті, за фахом — оператор-навідник БМП. Військову спеціальність здобув у навчальному центрі «Десна». Під час цієї фази війни не хотів воювати на БМП. Розумію, що на БМП сьогодні багато не навоюєш, а я хотів приносити більше користі.
Перші мої бої у квітні-травні 2022 року були дуже важкими. Щільність вогню росіян була до 900 прильотів за 3 години на одну позицію. Працювали по нас з чого тільки можна: і танки, і міномети, і «Гради». Добре, що на той момент були нормально облаштовані окопи, старі позиції з часів АТО, нам було, де ховатися та тримати оборону. Просто під час бою один раз прийняв на себе командування, другий раз, коли побачив, що люди розгублені, не розуміють, що робити, бояться дістати зброю та почати її застосовувати. Став старшим позиції, потім старшим ВОПу (взводного опорного пункту. — Ред.), старшим сержантом роти, оскільки командир роти здебільшого командує з командно-спостережного пункту, а я тут, на передових позиціях. Три ВОПи я обходив щодня.
Комбат якось прийшов на позицію, побачив, як я працюю, і запропонував стати головним сержантом батальйону. Сказав, головне — стежити за всім, основне моє завдання — контроль усіх позицій, облаштованість, як і де розташоване озброєння, його працездатність та, звісно, ефективна координація бойової роботи підлеглих. Я маю розуміти, з яких позицій вести правильно вогонь, як ми можемо бачити супротивника, як ворог може бачити нас, як будувати оборону, бо офіцери зайняті зовсім іншими справами. У нас зараз трохи відчувається нестача офіцерів командирів взводів — їх не встигають готувати, при тому, що дуже хороші командири рот, батальйонів. Тому на місцях командування взводами і навіть ротам часом на себе беруть сержанти, бо мають досвід, знання, бажання щось робити.
— Що тобі запам’яталося найбільше з бойових епізодів?
— Пам’ятаю, щойно прийняв посаду, і надійшла інформація, що звільнили один населений пункт. Одну нашу групу там накрили артилерією, вона зазнала втрат і не змогла виконати завдання. Тому мені дали 10 хвилин, щоб зібрати групу та піти на виконання стабілізаційних дій. Я взяв 2 групи по 6 людей і ми зайшли туди, на нашу ділянку. Це було моє перше таке завдання, ми все робили на інтуїтивному рівні. Ми розбивалися на двійки-четвірки. Були вогневі контакти, ми найчастіше росіян закидували гранатами, заходили до будинків, контролювали вікна… Ми провели всі необхідні стабілізаційні дії, без втрат, закріпились на нових позиціях.
Це звичайна бойова рутина: постійні бої, перестрілки, вогневі контакти, між нами й противником на дистанціях у середньому 150-200 метрів. За один бойовий день витрата набоїв на один кулемет сягає до двох тисяч, крім РПГ та іншого.
Запам’ятовується, коли ти щось неправильно робиш, коли втрачаєш друзів. Решта — війна: ти розумієш, навіщо ти там перебуваєш.
— Що ще для тебе як сержанта важливо у роботі з бійцями?
— Необхідний постійний контроль за психологічним станом бійців. Відомо, що у страху очі великі, та іноді люди відмовляються від ведення бойових дій через страх. З ними потрібно спілкуватися щодня, налаштовувати на те, що можна тримати оборону. Я їм пояснюю, що одного кулемета, РПГ та кількох гранат достатньо для утримання позиції проти взводу — це до 30 осіб. Ефективність неприцільного вогню — нульова, потрібно стріляти в ціль, і це треба показувати та пояснювати. На жаль, не завжди є час для того, щоб навчати людей так, як це потрібно. Тому навчання іноді відбувається у процесі виконання бойових завдань.
— Як ти оцінюєш рівень підготовки супротивника?
— Під час недавніх спроб прориву на сході країни супротивник вів дуже активні дії, але безграмотні та непрофесійні. Вони просто клали штабелями своїх солдатів. У них дуже багато «м’яса», вони таки просуваються на окремих ділянках вперед, але з дуже великими втратами. В середньому в атаку у них йде 50-70 осіб, іноді групи по 30 осіб, йдуть у відкритому полі, голих посадках, без окопів, без нічого. Людей вважають гарматним м’ясом, спершу пускають мешканців так званих днр, лнр, потім уже заходять кадрові військові рф. Озброєння у них зараз непогане, і з підствольниками, і з гранатометами, і зі «джмелями». Достатньо у них і стрілецької зброї, і артилерії. Про те, що нас атакують «деенерівці», ми дізнаємося, коли беремо їх у полон. Іноді за документами, хоча вони мало в кого є, документи у них в основному забирають. І ще один важливий момент — вони йдуть у бій часто без жодних засобів зв’язку. У групи із 20 осіб може бути одна рація. Якщо група у процесі руху розгубилася, то все. Вони часто потрапляють у полон просто тому, що виходять на наші позиції, не чекаючи, що попереду буде противник, не розуміють, куди прийшли. За можливості, беремо їх у полон, тому що потрібна інформація для наших подальших дій. Вони мало що до пуття можуть сказати, але знають місце розташування своєї частини, це перше. Плюс вони знають, де БК лежить. Це по-друге. Звідки їх завозять, місце дислокації, місце евакуації поранених, можливо, десь хтось бачив розташування артилерії. Це по-третє. Причому показово, що вояків з так званих лнр/днр утримують окремо від кадрових військових рф. Єдина мотивація у «деенерівців» зараз — гроші, які їм платять. 170-180 тисяч рублів на місяць, непогано для «днр» та «лнр». Кадрові військові рф отримують 250-270 тисяч рублів. Як правило, 90 відсотків полонених починає розповідати, що вони нічого не знають, нічого не бачили, їх випадково забрали прямо з зупинки автобуса і відправили на фронт. А потім з’ясовується, що вони з 2015 року воюють. В основному, цими ж людьми поповнюється обмінний фонд, їх обмінюють на наших бійців.
— Як ти оцінюєш рівень солдатів та сержантів російської армії?
— У них сержантської роботи немає абсолютно, стосунки будуються за схемою «начальник і дурень». Часто сержант у них просто добре навчений солдат. Так, противник має хороших фахівців, і піхотинців, які вміють тримати оборону. Був випадок, коли наша група з шести людей мала зайняти рубіж, і один їхній фахівець не давав нашій групі пройти. Він кинув, мабуть, близько 10 гранат, відстрілювався до останнього. За підсумками ми, звичайно, пройшли, але крові він нам зіпсував багато. Коли ми переглянули його документи, то побачили, що він сержант. Але повторюся — він був сержантом за званням, але по суті, не командиром підрозділу, а добре навченим солдатом, який воював сам на сам.
А в нас мотивованих людей достатньо, попри дуже важку ситуацію, хлопці знають, навіщо вони тут.
Фото Софія Староконь
