Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Село Волохів Яр розташоване в мальовничій місцині на березі річки Середня Балаклійка. Ще донедавна, до 24 лютого 2022 року, населений пункт жив і розвивався. Тут працювала школа, дитячий садок, лікарня, спортивний клуб… Навколо Волохового Яру кілька фермерських господарств засіювали поля різними видами сільськогосподарських культур. Робочі місця для мешканців села забезпечувало підприємство «Агросервіс ЛТД».
…Під російською окупацією Волохів Яр опинився буквально з перших днів широкомасштабного вторгнення.
За цей рік я відвідала чимало звільнених від російських загарбників населених пунктів, спілкувалася з багатьма свідками терористичного режиму. Їхні розповіді мало вирізняються різноманітністю: щойно орки заходили до чергового населеного пункту, відразу грабували крамниці — особливий попит мали алкогольні відділи.
Оселялися окупанти в центрі селища чи міста, здебільшого це школа або дитячий садок. Прикриваючись у такий спосіб місцевим населенням, вони намагалися уникнути вогню з боку українських підрозділів.
Для мешканців вводили комендантську годину, жителі були зобов’язані пересувалися селищем чи містом лише з білою пов’язкою на плечі. У разі порушення «правил» винуватому загрожував підвал або катівня…
А потім російські нелюди бралися за знищення всієї української символіки — прапорів, гербів, глумилися над могилами українських героїв. Не оминуло це й Волохів Яр — пам’ятний знак на честь АТОвців лежить розбитий у центрі села. А могила Мирослава Мисли, відомого українського активіста та захисника держави, який загинув 2 жовтня 2016 року та похований у рідному селі, зі слів волохоярівців, знищена окупантами. На жаль, потрапити на кладовище на могилу героя я не змогла — місцина навколо щільно замінована.
Волохів Яр був під російською окупацією до початку осені. 9 вересня 2022 року Сили оборони та безпеки повідомили, що село повернуто під контроль української влади.
Їдучи до населеного пункту, я очікувала побачити вщент зруйноване село, як то було з Руською Лозовою, Циркунами, Кам’янкою тощо. На щастя, тут картина трохи інша — під час контрнаступу Сил оборони восени минулого року окупанти ганебно втекли під натиском українських підрозділів. У результаті житловий фонд населеного пункту майже не постраждав, хіба що сталася «бавовна» в місцях дислокації орків — на території одного з фермерських господарств, у дворі школи, селищній раді та прилеглих до нього будинках, де також мешкали окупанти, та в будинку амбулаторії — тут однозначно хтось невдало запалив російську цигарку.
На жаль, відступаючи, росіяни залишили після себе купу смертоносних сюрпризів у вигляді мін та нерозірваних боєприпасів.
Їдучи трасою Харків – Ізюм, обабіч якої розташовується Волохів Яр, постійно проводжаєш звиклі погляду таблички з написом «Небезпечно, міни», час від часу чуєш вибухи та за звичкою, яка виробилася впродовж року широкомасштабної війни, пригинаєшся. Але відразу пригадуєш: у цій частині Харківщини вже понад 7 місяців відносно безпечно. Принаймні у твою автівку не поцілять з гранатомета або ПТУРа окупанти, які якщо і є тут, то лише у вигляді залишків… А вибухи… То працюють українські сапери та піротехніки, що знешкоджують боєприпаси, яких наразі вдосталь у лісах, полях, селищах і селах Слобожанщини.
Волохів Яр — село, де місцеві жителі знаходять боєприпаси просто під ногами. Його територію окупанти замінували за допомогою дистанційних засобів протипіхотними мінами серії ПФМ, або, як їх звуть у народі, міни-«пелюстки» чи «жаби». Крім того, за словами представниці селищної ради Дарини Панченко, на околицях населеного пункту можна натрапити і на протитанкові міни, а поля навколо Волохового Яру замість паростків пшениці всіяні нерозірваними касетами від російських «Градів» та «Ураганів»…
Разом із Дариною ми підходимо до будівлі тутешньої школи. Точніше того, що від неї залишилося. Вхід на територію огороджений яскравою стрічкою, залишеною представниками ДСНС, яка свідчить про те, що прохід заборонений, на паркані висить таблиця «Небезпечно, міни».
За словами жінки, до початку широкомасштабного вторгнення тут навчалося близько сотні дітей. Під час окупації в школі був розташований штаб росіян. Нині двір навчального закладу всіяний боєприпасами, які не розірвалися, та залишками військової техніки окупантів. Напередодні контрнаступу української армії тут сталася пожежа — вибухнула автівка з боєприпасами, яка стояла у дворі школи.
— На жаль, через вибух у будівлі школи сталася пожежа. росіяни й не намагалися її гасити чи дати зробити це нам. Навпаки, заборонили навіть наближатися до неї. Забороняли виходити зі своїх дворів чотири дні, поки все само не згасло. Але навіть коли вони втекли із села, на «згадку» залишили ось такі «сюрпризи», — розповідає Дарина. І як доказ показує нам осколковий касетний бойовий елемент від РСЗВ, що лежить просто на узбіччі неподалік місця нашої розмови.
Олександр Мицький зустрічає нас біля свого подвір’я. Вже 5 місяців чоловік пересувається за допомогою милиць, а кістки його травмованої ноги скріплює апарат зовнішньої фіксації. Нижню кінцівку пана Олександра пошкодило вибухом від міни в листопаді минулого року, коли порався на городі.
— Косив траву, мабуть, зачепив боєприпас косою. Далі погано щось пам’ятаю — вибух, біль, лікарня…
Ногу чоловіка розтрощило на понад сорок уламків. Через вік та хронічні захворювання переломи не зростаються.
На жаль, Олександр — не єдиний постраждалий через смертоносні «сюрпризи» окупантів: мінами серії ПФМ росіяни закидали чи не всі подвір’я села. Унаслідок лише на вулиці, де мешкає подружжя Мицьких, п’ять осіб травмувалися або й взагалі втратили кінцівки…
Людина — така істота, яка звикає до будь-яких обставин. Ось і волохоярівці звикли до небезпеки, яка в прямому сенсі чатує на кожному кроці. Іноді у власному подвір’ї та городі…
— Намагаємося рухатися лише по визначених, перевірених маршрутах. На траву не ступаємо. З онукою гуляю, лише тримаючи її за руку, — розповідає Тетяна Мицька, дружина пана Олександра.
Сапери та піротехніки ДСНС роблять усе можливе, а може, навіть і більше, аби прибрати небезпеку, залишену російськими окупантами, з української землі. Але обсяг забрудненості наразі такий, що впоратися з ним за останні 7 місяців було неможливо. Нині рятувальники в рамках посівної кампанії перейшли на сільськогосподарські угіддя та об’єкти критичної інфраструктури. А волохоярівці, нехтуючи всіма заходами безпеки, намагаються розв’язати проблему розмінування власноруч.
— «Пелюстки» підриваємо граблями. Я сам так штук 15 знешкодив. А ось останню не помітив, маю тепер проблему, — розповідає Олександр Мицький.
Пані Тетяна ділиться, що сезон городів уже в розпалі — аби вижити наступної зими, треба саджати картоплю та решту овочів.
— Такі запаси врятували нас від голоду під час окупації. Крамниці були зачинені, а виживали ми тим, що мали в хлівах та погребах.
Жінка власноруч очищувала город від торішнього бадилля, аж допоки ледве не вхопила російську «пелюстку» рукою. Тепер порається на тій території, яку вважає безпечною — більша частина ділянки так і стоїть закинутою… До кращих часів.
Проблема мінування посилюється і через птахів та тварин. Так, за інформацією начальника частини гуманітарного розмінування Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування та швидкого реагування Ігоря Овчарука, на Харківщині зафіксовано вже декілька випадків, коли великі птахи, сороки та ворони, знаходили й переносили міни-«пелюстки», зокрема на місцевість, яка була розмінована напередодні. Волохоярівці ж розповідають, що неодноразово помічали, як бездомні собаки носять у зубах предмети, схожі на «пелюстки».
Підвищення температури повітря теж не грає на користь — міни починають розриватися, нагріваючись у променях весняного сонця.
Та попри небезпеку до Волохового Яру продовжують повертатися місцеві, які покинули домівки під час окупації. Нині в селі мешкає приблизно половина жителів, зокрема близько сотні дітей. Аби хоч трохи відвернути увагу малечу від війни, сюди приїжджають волонтери, щоб влаштувати виставу, вручити подарунки, а також провести тренінги з мінної безпеки, які в нинішніх реаліях вкрай необхідні…
Фото автора
