Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Ян Великий воював у складі 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» із перших днів його створення. Двічі пройшов пекло Дебальцевських боїв та вихід з оточення. Він знову рветься на війну, але вердикти лікарів та командування для нього невтішні. Він поділився з кореспондентом АрміяInform спогадами про непересічні події, про які раніше волів мовчати…
Після відновлення, рівно через місяць після першої ротації в Дебальцеве, «Київську Русь» підняли на полігоні по тривозі. 26 січня 2015 року 311 військовиків батальйону знову опинилися в тому ж районі. Батальйон зайняв оборону поблизу Вуглегірська: виконував бойові завдання в районі Рідкодуба, захищав позиції Нікішине — Кам’янка, позиції в напрямку Логвинове — Нижнє Лозове.
Перед останнім наступом на ці рубежі противник вів потужну багатоденну артпідготовку по всій лінії Дебальцевського виступу…
…З перших хвилин спілкування виявилося, що у Яна й автора цих рядків чимало спільних знайомих, з якими ми перетиналися на війні, починаючи з 2014 року. Прошу його передусім розповісти про найтрагічніші дні Дебальцевських подій — вихід з оточення.
Він ненадовго замовкає, пригадуючи, й нарешті починає говорити.
— Я сам зенітник, був навідником, а часом і командиром розрахунку ЗУ-23-2. В першу каденцію в Дебальцеве моя «лялечка» попрацювала знано. Та й у другу не гірше. Останні дні перед так званим виходом ми стояли на Комуні в напрямку Вуглегірська. Людей у нас було мало, чоловіків 20, й ми чекали офіційну команду на відхід. Але зв’язку не було ніякого — росіяни його глушили. Ми чекали до четвертої ранку хоч на посильного з батальйону, який би повідомив про відносно безпечні маршрути відходу.
На той момент у нас були моя «зушка», чотири танки, з яких тільки один був справний, кілька вантажівок. Боєкомплекту було мізер навіть для автоматів. З нами були два офіцери. Вони прийшли в батальйон під час відновлення, були ще необстріляними. Довелося взяти ініціативу на себе. Кажу їм: «рушаймо, бо вже розвиднюється». Пересуватися чистим полем — то самогубство. Утім, виявилося, що ми вже спізнилися…
На Дебальцевському напрямку умови для оборони були вкрай непростими. Фактично вся оборона будувалася завдяки контролю над панівними висотами та єдиною логістичною трасою Луганське — Дебальцеве. При цьому опорні пункти були на відстані кількох кілометрів один від одного й у разі ворожого наступу повинні були оборонятися самостійно. Добре, коли арта підтримувала. Але виходили наші підрозділи з тієї місцевості переважно голими степами.
Ян продовжує свою розповідь.
— Ми ще не виїхали з Дебальцевого, як нас гарно так вкрили з арти й мінометів. Місцевість навколо просто фонтанувала «грибами» від вибухів, тож проїхати технікою було нереально. А за деякий час нам і їхати не було на чому — всю «броню» й автівки снарядами розбило, бо по нас били вже не «шахтарі», а професійні російські вояки. Ми пішли-побігли пішки полями, де сховатися було майже ніде.
Й «пробігли» ми, як ми потім підрахували, кілометрів 35. Вижили, на жаль, не всі. Були в дорозі вбиті, поранені. Двох «трьохсотих» винесли на руках. Бачили по дорозі в кущах інших наших військових, серед яких були поранені. Хотіли забрати їх із собою, але вони побоялися рухатися полями.
Це був ще той «вихід». Через певний час ми напоролися на трьох російських снайперів. Позалягали ми за низенькими горбиками та в ріллі. На адреналіні мене немов осяяло, на перший погляд, дике рішення: дав побратимам команду вести вогонь по ворогу кожен зі своєї позиції одиночними пострілами. Ідея була в тому, щоб росіяни нас прийняли також за снайперський підрозділ, позаяк нема автоматичного вогню.
Сам дивуюся, що це спрацювало. Снайпери злякалися щільності вогню та швидко відступили. Але заспокоюватися виявилося рано. Ззаду на нас вискочило російське БМП з групою десанту на броні. Це була одна зі спеціальних груп рашистів, російські кадрові військові, які були перевдягнені в українські пікселі. Вони наближалися до українських підрозділів, що відступали, на максимально короткі дистанції та по-підлому розстрілювали їх упритул.
Попри наш піксель, я одразу їх розпізнав: по новісінькій броні, «нулячому» однострої та зверхнім виразам облич. Устиг завчасно дати команду хлопцям залишатися лежати на землі, а сам побіг до БМП, пригинаючись та «по-братськи» махаючи десанту рукою. Розраховував на те, що вони приймуть нас за таких же, як вони самі. Кричу їм російською: «Ребята, выручайте, укропы достают». Вони мені: «Что случилось?». Я їм: «Ребята, там три снайпера хохляцких, головы поднять не дают». У відповідь: «Сейчас, пацаны, мы вам поможем».
Вони ще трохи наблизились і раптом стали. Почали сперечатися, бо явно встигли роздивитися наших лежачих, які тримали зброю напоготові, та наш брудний пошарпаний вигляд. І не будучи дурнями, вони швидко второпали, що відбувається, й різко стартонули вбік…
Ян знову бере паузу, збираючись із думками, бо довелося розповідати про загиблого побратима. З його слів, російське БМП почало гамселити по них. Одного з його хлопців убили. Тіло побратима забрати із собою група не могла. Однак усі інші, перебігаючи та залягаючи, поповзки перетягуючи землею поранених, з-під обстрілу таки вийшли.
Добралися хлопці майже до села Луганського. Знову залягли, не знаючи, хто там стоїть. Рації в усіх посідали. Але у Яна знову виникла ідея. Він сказав хлопцям, щоб ті повиймали зі своїх рацій усі батареї. «Почаклував» над контактами й одну рацію певним чином «запустив». Вийшов на зв’язок із «Висотою», сказав, у якому напрямку вони йдуть, щоб не потрапити під вогонь своїх же. Урешті-решт вийшли на позицію розвідників батальйону. Потім уже дізналися, що наші притримували запланований ним відхід підрозділів батальйону, сподіваючись на появу взводу Яна Великого…
P.S. На Яна чекали довгі місяці в госпіталях через травми, опіки та дві важкі контузії… Потім — реабілітація. Нині він служить у роті охорони одного з відділів Білоцерківського ТЦК і СП.
Фото Євгена Короля та з особистого архіву Яна Великого
