Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Зовсім молодий Богдан із позивним «Дракон» сьогодні служить в одному із запорізьких терцентрів комплектування та соціальної підтримки. Але не через те, що так хотів, а через важке поранення.
— Раніше я служив за контрактом у 54-й окремій механізованій бригаді, і на момент широкомасштабного вторгнення наші підрозділи стояли на обороні Мар’їнки та прилеглих сіл, — розповідає «Дракон». — Важких боїв на нашому напрямку тоді не було, але вже із середини березня московитська орда поперла штурмом на сусідню Новомихайлівку, де й стояв мій підрозділ.
Тактика росіян була стандартною: авіація, «Гради», далі танки і атака піхоти під прикриттям мінометного вогню. Сили були надто нерівними, проте позиції на цьому напрямку втримали.
— Пригадую, як зранку 21 квітня минулого року мене та побратимів розбудив капітан Артем Рафальський, ротний. До речі, йому я хочу висловити особливу подяку за те, що підтримував мене, допомагав і багато чого навчив, — каже Богдан. — Я з товаришами побіг на позиції на допомогу колегам. На вогневій точці, куди ми прибули, знайшли вже загиблого від важких поранень кулеметника. В один момент по нас «відпрацював» танк, я тоді дістав контузію. Зрештою це був мій перший важкий бій, але позиції ми втримали.
До травня ворог накопичував на цьому напрямку сили та резерви, а вже сьомого числа масованим штурмом попер на Новомихайлівку.
— З четвертої ранку по нас працювали ворожі «Рапіри», танки і міномети. Далі над позиціями завис російський дрон, він був досить маневреним у повітрі, збити його ми не могли, — продовжує солдат. — А вже за кілька секунд по нас почали гатити 120-мм міни. Ми тоді мали достатньо боєкомплекту на спостережнику, і треба було його розосередити по окопі, бо він міг здетонувати. Як тільки я це зробив, поряд влучила ворожа міна.
Отямився «Дракон» вже у Дніпрі в обласній лікарні імені Мечникова. У нього була травмована голова, пошкоджені легені, по тілу та кінцівках багато осколкових поранень. На щастя, наші медики поставили хлопця на ноги. Щоправда, лікування та реабілітацію він проходив понад пів року. Нині ж радіє, що «залишився у строю».
— Ви знаєте, під час реабілітації зі мною працювало багато психологів, — каже Богдан. — Так, їхня робота також важлива і потрібна, проте згадувати події того часу дуже важко. Що не говоріть, але армійський колектив є найкращим психологом для воїна після поранення. Тут я себе почуваю набагато впевненіше, аніж на «цивілці». Потрібен час, потрібна реабілітація, але я однозначно для себе вирішив — служитиму у війську, допоки дозволятиме здоров’я.
