Наш кореспондент поспілкувався з інструктором одного з підрозділів, де навчають операторів наземних роботизованих комплексів. Він людина скромна, тому представляється коротко…
Навесні 2014-го 28-річний Олександр Славко, не чекаючи повістки, пішов захищати Україну. Через 8 років, у лютому 2022-го, після широкомасштабного вторгнення московитів, він знову взяв у руки зброю.
Як почувається людина, вирушаючи на війну і знаючи, що може більше не побачити кохану дружину і 12-річну доньку? Які почуття її охоплюють, коли вона потрапляє під мінометно-артилерійські обстріли? Відповіді на ці запитання знає старший солдат 27-ї артилерійської бригади імені кошового отамана Петра Калнишевського Олександр Славко, з яким я недавно поспілкувався.
— Скажи, друже, де ти був уранці 24 лютого минулого року? Як дізнався про вторгнення московитів?
— Від мого міста до українсько-російського кордону всього 30 кілометрів. І я ніяк не можу второпати, за які такі гріхи Господь Бог покарав нас, жителів Путивля, таким хижим сусідом? Про вторгнення я дізнався на світанку 24 лютого: з сіл, прилеглих до кордону, зателефонували друзі і сповістили про непроханих «гостей», яких ніхто не чекав, і попередили, що незабаром вони «завітають» і до нашого міста. Поклавши слухавку, зрозумів, що кремлівський звір зійшов з розуму. Про те, що він, як мовиться, не дружить з головою, я знав ще у 2014 році, коли він почав «захищати» російськомовне населення України. Я теж на той час здебільшого користувався російською, але мене ні від кого не потрібно було захищати. А 24 лютого мені пригадалася фраза «морально-політична параноя», вичитана з інтерв’ю якогось німецького вченого-психіатра. Стосувалася вона сталіна, гітлера та інших диктаторів минулого століття.
— Ти здогадувався, що широкомасштабного вторгнення не уникнути?
— Дивіться, сьогодні навіть маститі політики кажуть, що вони ніколи не вірили в це. Коли я таке чую, то мені здається, що ті, хто так каже, лукавить або ж з такого предмета, як «Історія» мав одні лише двійки. Адже навіть зі шкільної програми ми знаємо, що історія російсько-українських стосунків — це історія гноблення московитами українців, винищення нас як нації. Тож чому тут дивуватись? А ще згадайте кінець 2021-го — початок 2022 року, коли стільки говорили про скупчення російських військ, техніки й озброєнь біля кордону. А скільки разів називалися ймовірні дні вторгнення? Словом, у повітрі задовго до 24 лютого пахло війною.
— Що ти робив після звістки про вторгнення? Це був звичайний робочий день?
— Як він міг бути звичайним, коли на моїй Сумщині вже були росіяни? Кожна притомна людина розуміла, що вони прийшли нас покорити, а в разі спротиву — вбивати. Як можна бути спокійним, коли ти знаєш, що росіяни захопили міста Тростянець, Конотоп, не кажучи вже про села Сумщини, прилеглі до самого кордону?
— У Путивлі теж були орки…
— Наше місто було однією з перших цілей загарбників у Сумській області. На щастя, нас не спіткала доля Бучі, але присутність окупантів — річ не з приємних. Коли вони відступали, то підірвали міст через річку Сейм, через що Путивль виявився відрізаним від решти України.
— Коли ти був мобілізований до Збройних Сил?
— У травні — відразу після того, як прогнали ворога. Я сам себе мобілізував (усміхається). Офіцери, до яких звернувся, зраділи, мовляв, нам потрібні такі хлопці. Я ж у 2014-2015 роках трохи понюхав пороху під час антитерористичної операції. Тоді я служив у складі 27-го артполку, реформованого згодом у бригаду. Тож попросив відправити мене туди ж. Прохання задовольнили. Сьогодні я старший механік-водій реактивної системи залпового вогню «Ураган».
— Мені розповідали, що московити полюють за вами, як за снайперами. Чому за снайперами — зрозуміло, а чим так дошкуляють їм «Урагани»?
— Вони майже мої ровесники, але є досить потужною зброєю. Система здатна за 20 секунд випускати по ворогу 16 снарядів. Наш дивізіон і під час АТО, і тепер довів свою ефективність. Адже площа враження становить сотні квадратних метрів, а дальність стрільби — до 35 кілометрів. Тому і полюють, як ви сказали.
— І часто це «полювання» закінчується для орків вдало?
— Ні, не часто: за більш як рік бойових дій втратили тільки кілька машин. Ворог швидко вираховує наші координати й відразу завдає ударів у відповідь. Але й ми вже навчилися за лічені секунди їх змінювати. Інколи ціна нашого життя вимірюється 20-30 секундами. Втім, бійці піхотних чи інших підрозділів хіба почуваються в безпеці? Війна є війна…
— Зі скількох вояків складається екіпаж і хто вони, твої побратими?
— З чотирьох осіб. Командир машини — Валентин Будьонний, навідник — Сашко Форманюк, водій-механік — Андрій Форельський і я, старший водій-механік Олександр Славко.
— Чим ти займався до війни?
— Працював інструктором з водіння в Путивльській автошколі. Робота мені подобалася, але що зробиш, коли на твою землю прийшов лютий ворог? Що я повинен був робити? Правильно — захищати свій дім, свою доньку, дружину, інших рідних і близьких мені людей. Це і є моя Україна. За неї ми з хлопцями горлянку перегриземо будь-якому дідькові. Навіть московитам.
— Де нині дислокується твій підрозділ? Які завдання виконуєте?
— Ми перебуваємо у відносній безпеці. Принаймні, як порівняти з тими побратимами, які стримують оскаженілого ворога під Бахмутом чи Авдіївкою. Проте не розслабляємось, оскільки прикриваємо один із найголовніших для росіян напрямок. А перед цим звільняли Слобожанщину.
— Ти був учасником АТО, сьогодні протистоїш разом зі своїми побратимами російській навалі. За цей час стільки побачив, що більшості й наснитись не може. Скажи відверто, Олександре, людина звикає до жахіть війни?
— Скажіть і ви відверто: можна звикнути до загибелі товаришів, можна спокійно дивитися на молодих хлопців, яким би в дівчат закохуватися, а вони воюють, не відаючи, чи повернуться до своїх коханих?
— Про мене, то ні. Я десь прочитав, що війна вбиває в людині все добре, прекрасне, що в ній є. Ти згоден з цим твердженням?
— Категорично ні. Якщо людина в мирному житті вирізнялася чесністю, порядністю, людяністю, то вона й під кулями збереже ці чесноти, хоча бувають і винятки.
— З дружиною Юлею, донечкою Алісою контактуєш? Вони, мабуть, дочекатись тебе не можуть?..
— Вони, як і я, хочуть дочекатися перемоги й мого повернення. Ну а поки орки топчуть українську землю, доводиться спілкуватись заочно, тобто телефоном.
— При цій нагоді, Олександре, не можу не поставити наступного запитання. Ти прожив усе життя і Путивлі, від якого до росії рукою сягнути, до міста щороку приїздило, як ти сказав, чимало росіян і їх ніхто й ніколи не ображав. Звідкіля в них така звіряча жорстокість, яку вони проявили і проявляють на окупованих територіях? Що з ними сталося? Хочу почути відповідь не від експерта з міжнародних відносин чи політолога, а з вуст пересічного громадянина, далекого від політики.
— Що вам сказати? Я дійсно не фахівець з цього питання. Але висловлю свою суб’єктивну думку. З історичних джерел відомо, що росіяни завжди вирізнялися неабиякою жорстокістю. Особливо щодо українців, з якими вони ворогували впродовж століть, намагаючись поставити нас на коліна. Будьмо відвертими: інколи їм це вдавалося. Але й тоді наші пращури не мирилися з цим.
Не змиримося з намаганнями московитів укотре пригнобити нас і ми, нащадки вояків Армії УНР, тих, хто воював з ними в Холодному Яру, був у лавах УПА. Ось така вам відповідь від старшого солдата Славка…
