Чоловік свідомо перешкоджав законній діяльності Збройних Сил України, діючи в кінцевому підсумку на користь держави-агресорки російської федерації. За це суд призначив громадянину України 5 років…
З Денисом ми познайомилися восени 2021-го під час міжнародних навчань на одному з полігонів на Приазов’ї. Мені відразу припав до душі цей хлопчина з Донбасу з великими карими очима та «оселедцем», а також іскрометним почуттям гумору, без якого на фронті — ніяк. Згодом ми «зафрендилися» у Фейсбуці…
Першу частину цього інтерв’ю я записувала у січні 2022 року, коли зустріла Дениса на позиціях
У складі підрозділу він виконував бойові завдання в районі проведення ООС поблизу Маріуполя.
З початком широкомасштабної навали рашистів в Україну морпіх періодично писав мені, що все добре, що рота тримається та нищить окупантів. Зв’язок обірвався 3 квітня минулого року — на запитання «Живий?» мені тоді ніхто не відповів. Не хотілося думати про погане, але за час великої війни я стала реалістом, щоб вірити в дива — багато друзів і знайомих вже ніколи не зможуть відповісти на телефонний дзвінок… Але ця історія — одна з тих, що закінчилася хепі-ендом: фраза «Живий!» і смайлик в одному з моїх месенджерів з’явилася через 324 дні.
Денис разом із побратимами боронили околиці Маріуполя та місто. Під час боїв він був поранений, а згодом потрапив до російського полону. У лютому цього року морпіх повернувся в Україну під час обміну військовополоненими.
Через українську мову в Донецьку Дениса сприймали як чужинця
Незабаром відбулася наша зустріч, під час якої Денис розповів про оборону столиці Приазов’я його підрозділом та перебування в російському полоні. Його історією хочу поділитися в матеріалі…
Денис виріс у Донецьку. На момент російського вторгнення на Донбас у 2014-му хлопець навчався у професійному училищі на електрогазозварника. У майбутньому мріяв здобути вищу освіту за фахом інженера. Але прихід «руского міра» змінив плани юнака: незабаром його родина вимушена була покинути рідне місто — як через постійні обстріли, так і через українську мову Дениса, через яку в Донецьку його сприймали як чужинця, та впевнену проукраїнську позицію, коли батько та син намагалися запевнити сусідів, що саме російські окупанти обстрілюють українські села та міста. На жаль, через це родина стала ворогом для багатьох тих, хто піддався російській пропаганді.
— Ми до останнього не планували покидати домівку. Але на початку літа 2014-го обстріли, які тривали щодня, стали нестерпними. Наше селище поблизу Донецька, де ми мешкали останні роки, було зруйноване — горіли хати сусідів, були поранені серед наших односельчан. Ми тиждень сиділи в підвалі без світла. Не було можливості придбати у крамниці продукти харчування. Тому вирішили їхати, — пригадує чоловік.
Денис розповідає, що ховав телефон, коли їхали через російські блокпости — його стрічка в соціальних мережах була синьо-жовтою.
— Якби росіяни або бойовики виявили це, у кращому випадку я б потрапив на підвал. Що це таке — спостерігав на власні очі, коли побачив знайомого, який пройшов через тортури окупантів — на ньому не було жодного цілого місця. Страшно було дорослій людині, а я, по суті, тоді був ще дитиною.
Знав би він, що через схожі знущання та біль йому прийдеться пройти під час перебування в російському полоні впродовж 10 місяців через 9 років…
Пригадує військовий, як плакав тоді, будучи 18-річним юнаком, коли на українському КПВВ побачив синьо-жовті прапори і наших кремезних хлопців в українському однострої — гарних, ввічливих, з щирими усмішками… А сльози радості, коли він побачив український стяг, повторилися взимку цього року, коли Денис, будучи вже дорослим українським чоловіком та захисником, повернувся на рідну землю…
Морська піхота для мене завжди була елітою з еліт
Майже два роки Денис жив життям цивільної людини під Києвом. Але весь цей час його не покидала думка надягти український однострій. Прикладом для нього став його батько, який, будучи вже немолодим, приєднався до українського війська.
Далі була строкова служба, під час якої Денис познайомився з представником бригади морської піхоти, що займався рекрутингом новобранців.
— Морська піхота для мене завжди була елітою з еліт. Невеликий екскурс в історію моєї родини — мій дідусь був морським піхотинцем під час Другої світової війни. Коли селище, де мешкала родина діда, опинилося під окупацією, наявність у хаті фотографій червоноармійців каралася розстрілом. Попри це, фото мого діда залишилося стояти на видному місці — радянських морпіхів ворог поважав!
Уже декілька років Денис проходить службу в десантно-штурмовій роті. Закінчив курси бойових медиків та надавав домедичну допомогу своїм побратимам на фронті.
Перші години широкомасштабного вторгнення
Широкомасштабну навалу підрозділ морпіхів зустрів на передовій поблизу Маріуполя.
— Спочатку ми отримали інформацію, що з прилеглого до лінії розмежування селища на окупованій території бойовики евакуюють місцеве населення, а в самому населеному пункті облаштовують позиції. Це було першою ознакою підготовки до масштабного наступу росіян. А згодом розпочалися масовані обстріли наших позицій і населеного пункту, поблизу якого ми стояли. Ворог почав використовувати калібри, заборонені Мінськими угодами. Стало зрозуміло, що велика війна не за горами.
23 лютого 2022 року підрозділ Дениса отримав бойову задачу: у разі наступу утримувати займані позиції, поки резерви не розгорнуть другу лінію оборони. А вже близько 2-ї години ночі 24 лютого окупанти розпочали масовану артилерійську підготовку по українських позиціях.
— Було видно, що рашисти ретельно готувалися — тихо не було жодної хвилини. Щойно припиняла працювати артилерія, включалися міномети або РСЗВ. Зранку на сусідні позиції пішли танки, потім піхота. Ми надавали побратимам вогневу підтримку. Це пекло тривало майже добу. Але ми встояли, аж допоки не отримали наказ на відхід.
З позицій морські піхотинці знімалися під щільним ворожим вогнем. Залишки боєприпасів, які не могли забрати із собою, підпалили.
Упродовж кількох діб поступово відступали до Маріуполя. Ворог не шкодував боєприпасів — під вогонь потрапляли сусідні села, гинуло місцеве населення…
Поранення та полон
На початку квітня Денис дістав осколкове поранення. Це сталося під час евакуації побратимів на території металургійного підприємства міста, де українські підрозділи тримали оборону. Росіяни скинули на групу українських бійців ВОГ.
— Один з уламків потрапив якраз у пах. Моє життя тоді врятував мобільний телефон, який взяв на себе удар та прикрив великі кровоносні судини. Решта більш дрібних уламків залишилися в нозі. Два з них лягли близько до кістки.
12 квітня українські підрозділи вчергове спробували прорвати оточення ворога в напрямку Волновахи. На жаль, безуспішно…
— Ми вирішили виходити малими групами. На той момент без належної обробки в ранах почалося запалення, це спричинило сильний біль. Я пересувався за допомогою імпровізованої милиці, яку врешті-решт довелося викинути.
Ситуація ускладнювалася тим, що територія підприємства була повністю невивчена, а будь-яких мап, які б могли допомогти організувати вихід, не було. Доводилося покладатися на везіння.
У пошуках виходу з заводу група Дениса натрапила на вхід до підземної системи водовідведення. Вирішили рухатися нею, сподіваючись, що підземні ходи виведуть через місто до моря. Йти прийшлося по груди у крижаній та брудній воді, провалюючись по коліна в мул.
Катакомби вивели українських морпіхів на трасу, що вела на Волноваху. На жаль, ця ділянка контролювалася окупантами.
— Там був блокпост, на якому стояли бойовики «днр». Керували їхніми діями кілька росіян. Кинулося в очі, що днрівці мали якісь гвинтівки Мосіна, а їхні куратори були озброєні за «останньою модою», — пригадує морпіх.
Крім Дениса, з ран якого вже сочився гній, багато хто з його побратимів був поранений або травмований. Багато хто не мав із собою зброї, тому вони не могли чинити опір окупантам…
В Оленівці в росіян до Дениса як уродженця Донецька було особливо упереджене ставлення
Денис ділиться, що потайки в душі він не сподівався вижити. Але доля була на боці воїна — попри те, що йому так й не надали належної медичної допомоги, молодий, загартований організм поборов недугу.
— Єдине, що я отримував з лікування — це перев’язки раз на три дні та присипка на рану якимось порошком, на кшталт стрептоциду. Врешті-решт один з уламків навіть вийшов назовні.
У полоні морпіх пройшов через грати СІЗО сумнозвісної Оленівки. Розповідає, що до нього як уродженця Донецька було особливо упереджене відношення — били та знущалися «витончено».
Після Оленівки морпіхів перевезли до Волгоградської області. Спочатку наземним транспортом, потім літаком.
— Тих, у кого були явні ознаки поранення — бинти, рани на відкритих ділянках тіла, залишали. Оскільки я хотів поїхати зі своїми хлопцями, прийшлося взяти себе в руки і видатися здоровим. Спочатку везли КАМАЗами. Руки були зв’язані, очі перев’язали скотчем. Затрамбували до автівок так, що дихати було неможливо у прямому сенсі цього слова — деякі навіть втрачали свідомість через кисневе голодування. До тями їх приводив ударом прикладу автомата російський військовий, який був з нами в кузові.
… Прийом до СІЗО під Волгоградом тривав близько 10 годин. Весь цей час українським військовополоненим довелося стояти на колінах… Погодували їх лише наступної доби — голою кашею та напівсирою липкою масою, яка лише здалека нагадувала хліб. Вода для пиття була лише з-під крану — брудна і із затхлим присмаком болота. Раціон військовополонених трохи покращився лише через кілька місяців, коли через нестачу вітамінів українські військові почали масово хворіти.
Наступні кілька місяців Денис разом із побратимами провів у камері двох СІЗО
Режим дня українських військовополонених не відрізнявся різноманітністю — з 6-ї години ранку і до вечора можна було стояти або рівно сидіти на лавці. Заборонено було розмовляти між собою, у вбиральні не можна було залишатися зайвої хвилини. У камері було встановлено відеоспостереження — у разі порушень карали побиттям.
— Постійно тривали допити — випитували про розташування якихось біолабораторій на території України. Катували електрошокером, — згадує Денис.
Багатьом з тих, чиї рідні залишилися в окупованих містах, погрожували розправою над ними та примушували підписувати зізнання про «вбивства» цивільних у Маріуполі. У разі відмови ламали ребра — від допиту до допиту кістки просто не встигали зростатися. На місці ударів з’являлися кісткові мозолі у вигляді великих наростів.
Денис розповідає, що весь час у полоні українські захисники жили в інформаційному вакуумі. Замість цього активно працювала російська пропаганда — російські терористи примушували їх співати гімн росії, роздавали брошури під назвою «Український фашизм», в яких були ретельно описані випадки з посиланням на російські ЗМІ, де нібито українські війська та іноземні найманці «обстрілювали цивільне населення» Донецької та Луганської областей впродовж 2014–2020 років, «катували» місцевих жителів.
— Усі тортури, описані в цих «документах», росіяни випробовували на нас, — з сумом посміхається морпіх.
Крім того, після проведення «виховної роботи» — жорстокого побиття, російські терористи примушували військовополонених казати на відеокамеру, що ті утримуються в чудових умовах та отримують належне медичне забезпечення, а українська влада зрадила їх, залишивши напризволяще. Ці записи росіяни використовували у своїх пропагандистських роликах на телебаченні.
Обмін
До останнього українські бійці сподівалися, що незабаром вони повернуться додому — саме це допомагало їм виживати в пеклі російського полону. Але сам обмін виявився несподіваним.
— Нас зібрали осіб десять з різних поверхів СІЗО, за різними званнями, з різних підрозділів. Не зрозуміло, яким принципом вони керувалися… Примусили написати заяву, що ми не маємо претензій до російської федерації. Це було таким собі знаком — а раптом… Нас переодягли в цивільний одяг та сказали, що ми їдемо на наступний етап, — згадує Денис.
Але надія на повернення додому спалахнула з новою силою вже в літаку, коли охоронці сказали, що, можливо, вже ввечері українські військові побачать рідних. В автобусі, який їх віз до кордону з Україною, нашим воїнам дозволили зняти з обличчя пакети та скотч. А незабаром вони побачили українські прапори…
— Тоді я вже дав волю емоціям — нарешті можна було говорити українською, кричати голосно, а не шепотіти «Слава Україні», і нічого вже не боятися! За спиною ніби з’явилися крила!
Наразі Денис завершує реабілітацію.
Фото автора
