«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
З початком великої війни не перестає бути актуальною робота територіальних центрів комплектування і соціальної підтримки. Особливо нині — перед неминучим контрнаступом ЗС України для деокупації наших тимчасово загарбаних вже не «другою армією світу» вітчизняних територій.
Сьогодні співрозмовники АрміяInform — начальник одного з відділів Білоцерківського територіального центру комплектування та соціальної підтримки підполковник Максим Чаплінський та його заступник, начальник відділення обліку мобілізаційної роботи цього ж закладу майор Олександр Гавшин. Обидва офіцери мають чималий бойовий досвід, позаяк раніше служили та воювали у складі славетної окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Поки підполковник Чаплінський завершує невідкладні службові справи, перше запитання ставлю майору Гавшину.
— Олександре Олександровичу, з 24 лютого 22-го по всій країні до ТЦК і СП стояли величезні черги. Напевне, таке було й у вас?
— Звичайно. І роботи нам було не позичати. На цю дату в нашому відділі, що дислокується у відносно невеликому селищі, з офіцерів за штатом були лише ми з Максимом Анатолійовичем, три солдати-жінки та кілька держслужбовців. З командиром тієї доби ми ночували на службі, так що отримали інформацію про вторгнення негайно. Знаєте, що цікаво? У перші години люди розгубилися, й приблизно до сьомої ранку до нас прийшло лише з десяток добровольців на призов у військо.
— Але від сьомої години перед нашими дверима поступово утворилася дійсно величезна черга. Окрім добровольців, ми отримали за їхньої ж допомоги та сприяння селищного голови можливість обладнати блокпости на найнебезпечніших напрямках до підступів у селище. Навколо творилося щось несусвітнє. Люди, навіть діти, виготовляли й розливали по пляшках коктейлі бандеросмузі, допомагали з матеріалами для блокпостів, звозили мішки з піском тощо. Почали дзвонити й приїжджати, щоби призватися, ветерани з Чорних Запорожців, із якими ми разом до того воювали. Їхали до нас із Києва, Житомира, інших міст та сіл — адже хотіли знову потрапити до рідної бригади, до побратимів.
— У ЗМІ періодично ворог робить інформаційні вкиди про «чергову масову мобілізацію українського населення». Але ж мобілізація в нас і не припинялася. Всі територіальні центри комплектування та соціальної підтримки країни мають мобілізаційні плани для поповнення воюючих військових частин та створення нових. Ви свій виконуєте?
— Без варіантів. Мобілізація в селищі й селах територіальної громади йде, як ми кажемо, рівно. Черг, що зрозуміло, вже немає, утім, план виконуємо через особисті комунікації з тими, хто стоїть у нас на обліку, включно з вимушеними переселенцями. Більшість ставиться до призову із розумінням. Є і в нас так звані «ждуни», або, за більш відомим визначенням — «ватники». Вони спочатку кидаються із кулаками й на нас, і на поліцію, коли ми її в таких випадках викликаємо. Хоча мова частіше йде навіть не про мобілізацію, а про постановку їх на військовий облік, проходження медичної комісії. З такими особами діємо за алгоритмом, визначеним для ухилянтів чинним законодавством.
— Багато людей призивалося за мобілізацією із селища та сіл громади?
— Дуже.
— Олександре Олександровичу, передбачаючи відповідь, все ж запитаю: що у вашій службовій діяльності найважче?
— Це спілкування з мамами, дружинами та родичами загиблих на фронті земляків з територіальної громади. Навіть не знаю, як описати такі події, горе людей. Чесно кажучи, я буквально змусив себе побувати на кількох похованнях героїв. Воюю з 2014 року, провів в останню путь чимало побратимів. Нині після кожної з таких подій я через сплеск емоцій потім кілька днів не можу повноцінно працювати, призиваючи до армійських лав людей. На оповіщення їздить Максим Анатолійович.
— Загибель хлопців демотивує земляків йти захищати нашу землю?
— Не сказав би — навпаки! Більшість чоловіків та жінок жадає ворогу відплати.
«Родичі не повинні дізнаватись про загибель військовослужбовця з інтернету. Адже в ЗСУ є порядок оповіщення сім’ї про загибель військовослужбовця, за яким правом повідомляти цю інформацію наділені ТЦК та СП. Не командири, не побратими, не офіційні сторінки бригад тощо. Працівники ТЦК та СП мають досвід та спеціально навчені таким комунікаціям» — заступник Міністра оборони України Ганна Маляр
До нашої розмови доєднується начальник відділу.
— Максиме Анатолійовичу, втрата рідної людини завжди величезне горе. Розкажіть, будь-ласка, як ви працюєте з родинами загиблих захисників та захисниць.
— Всі заходи з оповіщення родичів про загибель наших героїв, ритуали поховання з військовими почестями ми проводимо згідно з керівними документами та в тісній співпраці з органами місцевого самоврядування. Хлопці з нашої роти охорони формують почесну варту, салютну групу тощо. Місію з оповіщення я не вважаю можливим передоручати нікому з підлеглих, як би гірко, важко, болісно це не було для мене особисто. Беру із собою медика, психолога, представника громади, Обов’язково — когось із мужніх родичів чи побратимів полеглого, які зможуть обійняти, притиснути до себе вбиту горем матір чи дружину героя, хоч якось вгамувати їхні перші реакції. Реакція на потужний стрес у різних людей також дуже різна, й ми маємо бути готовими до будь-яких її проявів.
Утім, не менш боляче спілкуватися з родичами військових, які офіційно визнані зниклими безвісти. Родичі загиблих вже прийняли як факт втрату рідної людини на війні. А родини зниклих безвісти божеволіють від невідомості й надії, що це якась помилка. Ці люди згуртовані, обмінюються інформацією, вивчили державну «дорожню карту» з пошуку зниклих. Але постійно приходять до нас, просять налагодити контакти з командуванням військових частин, у яких воювали військовослужбовці. Допомагаємо, чим тільки можемо.
— Хто служить й виконує службово-бойові завдання в роті охорони відділу?
— Всі мають бойовий досвід, деякі почали воювати з 2014 року. Абсолютну більшість становлять вояки, які військово-лікарськими комісіями визнані обмежено придатними до служби у військовий час. Вони нині несуть службу на блокпостах, виконують інші завдання. Нашими людьми ми пишаємося.
— Дякую. Олександре Олександровичу, запитання знову до Вас, за вашим головним напрямком роботи: чоловіків та жінок яких вікових груп ваш відділ призивав у перші дні, тижні навали та пізніше? Чи були, як в інших центрах, неординарні кандидати до мобілізації?
— Призивалися люди віком від 18 й до майже 60 років, всі хотіли нищити окупантів.І неординарних, як кажете, охочих потрапити до лав захисників, вистачає понині. Деякий час, наприклад, нам не давав спокою дід віком далеко за 60 років, який не має однієї нирки. Одначе — рвався на війну. Цього старого його бабця витягала з нашої будівлі буквально силоміць. Та й взагалі, тут чи не щодня відбуваються із цього приводу якісь дива.
Але молодих, недосвідчених і «гарячих» ми намагаємося за можливості притримати до пори в резерві, або ж надаємо їм можливість піти на контракт для проходження необхідної бойової підготовки. Й ми, й усі військовослужбовці з нашої роти охорони в один голос скажемо, що легше воювати з дорослими, підготовленими й зрілими вмотивованими солдатами, які битимуться зі знанням справи та усвідомлено, не коячи юнацьких, хоч і героїчних, але все ж помилок та іноді біди.
— Дякую за бесіду, панове офіцери!
Фото Євгена Короля
