Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Вояка на цій світлині звати Руслан. Нещодавно він був відзначений державною нагородою — медаллю «За військову службу Україні». Щоправда, як і переважна більшість героїв нашого циклу публікацій «Листівка з фронту», Руслан — не майстер вихваляти свої здобутки та можливості. Він — людина дії! Тому про цього скромного, але звитяжного вояка розповімо ми.
Зараз Руслан, до слова, його позивний «Рудик», разом із побратимами виконує бойові завдання на одній з ділянок фронту. Військовослужбовець проходить службу в окремій бригаді Сил ТрО ЗСУ, де служать здебільшого уродженці Львівщини та навколишніх областей. Хоча сам воїн із Чернігівщини. Жартує, що став львів’янином, вдало одружившись.
— Я десять років віддав службі на кордоні, — розповідає він. — До 2017 року, коли завершився мій термін укладеного контракту. Ну а потім… Життя, як у всіх — родина, діти. Хороша й потрібна робота. Я був водієм на хлібзаводі й доставляв людям хлібчик, щойно з печі.
Напевно, так тривало б і надалі: чоловік би собі жив і не тужив. Втім, через широкомасштабне військове вторгнення рф Русланові довелося залишити кабіну вантажівки-хлібовоза. Натомість пригадати всі знання та навички, які він здобув за період служби у лавах охоронців українського кордону.
— Коли в перші дні до військкоматів вишикувались черги, що складалися з переважно суто цивільних, але вмотивованих ідеєю захисту своєї домівки людей, я поставив перед собою важливе запитання: чи можу я, досвідчений солдат, залишатися осторонь? Звісно, що ні! І тому я призвався до підрозділу, який того часу формувався на Львівщині, — говорить Руслан. — Що дала мені служба в лавах прикордонників? Напевно, навчила вдивлятися в людей насамперед. Мені не потрібно багато часу, аби «прочитати» людину. І визначити, як саме поводитись із нею, на що вона здатна. Це дуже допомагає налагодити оптимальні стосунки всередині колективу. Адже командування доручило мені керувати взводом.
Дійсно, Руслан «Рудик» — виконувач обов’язків командира взводу. І, зрештою, враховуючи нещодавні нововведення на законодавчому рівні про те, що люди з бойовим досвідом, але без вищої освіти можуть отримувати офіцерські звання, то один з ймовірних кандидатів на підвищення. Командування говорить про нього просто: небагатослівний, умілий, хороший організатор та сміливий солдат. Що ще треба, аби командувати людьми?
Разом із підрозділом Руслан брав участь у звільненні населених пунктів на Харківщині. Власне, за умілі та звитяжні дії під час цієї операції його й було відзначено державною нагородою. Але воїн говорить, що ця медаль — заслуга всього взводу. Бо виконання поставленого перед ними бойового завдання — це справа колективу, де кожен викладається на сто відсотків своїх сил і можливостей.
— Побратими — молодці. І багато хто розкрився як солдат, захисник, воїн уже під час перебування на фронті. Дійсно, ми не народжуємось з автоматом у руці. І лише від власної впертості та переконань залежить, наскільки ти добре засвоїш військову науку й будеш бити ворога, — зазначає наш співрозмовник. — Є, звісно, такі, що говорять, що їм важко. Не без того. Але є і такі, на щастя, їх більше, що зчеплять зуби до скреготу і йдуть уперед. Усі пройшли хрещення ворожими артобстрілами. І я в тому числі. Пам’ятаю, як тільки потрапили на фронт, то під час одного з ворожих артнальотів ми набилися в якийсь підвал. І міна, пробивши стіну й перекриття, вибухнула зовсім поруч. От тоді я точно для себе зрозумів, що це війна.
Що є найважчим на війні для кожного солдата й командира?! Втрачати бойових побратимів. Говорячи про це, солдат відвертається від камери, аби журналісти не побачили, що його лице тремтить і на очі навертаються сльози.
— Я не хочу, аби мої хлопці даремно й безглуздо гинули. А для цього завжди треба тримати в кондиції належній і тіло, і дух, — резюмує Руслан. — Звісно, ми не маємо можливості тут організовувати повноцінні вишколи, як на полігоні. Та й не до фіззарядок тут також. Зовсім інший графік життя і служби. Але я стежу, щоб усі тримали себе у формі. Треба копати? Значить риємо так, що позаздрить екскаватор. Є можливість постріляти на імпровізованому стрільбищі? Їдемо і перевіряємо зброю, доводимо її до нормального бою. Є потреба поспілкуватися і розповісти про проблеми? І це також важливе. Бо моральний дух — підґрунтя всього солдатського єства і успіхів у його службі.
Але є моменти, про які Руслан згадує зі щирою усмішкою. Це про дітей. У нього їх двоє — старша донька вже школярка. А от синові ще тільки чотири роки. Про те, де саме перебуває батько, чим займається і що робить — діти знають. Ба більше, якщо випадає можливість — спілкуються із ним телефоном.
— Вони тут зі мною, в думках постійно, — розповідає Руслан. — Мала ось посварилася з якимись подружками через те, що ті, мовляв, вихваляли якогось російського співака. Бо він «хороший». Вона їм напхала, що хороших росіян не буває. Ну а малий — то ще той козак: іграшки самі пістолети-кулемети. Каже, щоб я тут скоріше все з ворогами закінчував. І вже їхав у відпустку.
У родині вояка кмітливі та бойовиті і його батьки. З розповідей Руслана, коли рашисти гнали колону військової техніки через населений пункт на Чернігівщині, де проживають його батько й мама, то вони не розгубились, порахували кількість, подивилися, куди і якою дорогою їдуть і… подзвонили куди слід.
— Мама каже, що туди їхали, мабуть, з машин двісті. А назад верталося… то від сили сім десятків, — говорить Руслан. — Сумую за ними. Дуже скучив!
Після того, як настане наша Перемога, вояк планує зібрати родину, дітей та гайнути на Чернігівщину, навідати своїх батьків. Там і відсвяткуємо: говорить він про цю очікувану для усіх мить звільнення України від загарбників!
Відео — Віктор Біщук
