Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Заступниця голови ГО «Жіночого ветеранського руху» Катерина Приймак за освітою культуролог, до війни працювала в центрі сучасного мистецтва. У 2014-му доєдналася до лав Добровольчого українського корпусу, де 11 місяців працювала парамедиком у складі евакуаційної бригади батальйону «Госпітальєри» на Донецькому напрямку. Чергову ротацію на фронт у тій же ролі Катерина відбула на Херсонщині вже під час великої війни.
Організація «Жіночий ветеранський рух» цікава тим, що вона разом з іншими державними й недержавними структурами докладає титанічних зусиль до сучасних змін у гендерній політиці в Збройних Силах України та взагалі в нашій країні. Зокрема задля цього Катерина Приймак двічі виступала з промовами на сесіях комісії ООН зі становища жінок у складі офіційної делегації уряду України.
В одній зі своїх публікацій пані Катерина назвала себе й своїх посестер «білими воронами». Чому саме? Читайте нижче.
— Пані Катерино, що спонукало вас долучитися до створення ветеранського руху жінок?
— Є таке поняття, як сексизм, у якого багато визначень. Якщо брати найширше — це коли до тебе насамперед ставляться не як до людини та професіонала, а як до слабкішої за тебе за надуманими статевими ознаками жінки. Випробувано на собі! Приходимо, скажімо, до високопосадовця із серйозними питаннями, а він звертається до нас не інакше як «сонечко», «кошенятко», «дівчинко моя». Погодьтеся, що це принизливо! Ніхто не має права думати, що я не здатна робити серйозні речі тільки тому, що я жінка. Ніхто не має права закривати мені доступ до будь-чого тільки через мою стать. Я не стверджую, що всі жінки гідні виконувати бойову чи іншу мудру роботу. Але! До неї гідні й далеко не всі «сильні» чоловіки. До рекрутингу у військо та призначень на бойові посади має бути виключно професійний підхід! Оцінювати треба фаховість, мотивацію й фізичний стан. Це ж очевидно!
— Термін «рух» передбачає масовість. У вас багато членкинь?
— На цей час разом із дотичними до нас людьми по всій країні близько тисячі. З шестисот постійних членкинь руху більшість зараз воює. Але наші лави постійно поповнюється, в тому числі діючими військовослужбовицями. За офіційними даними, нині на службі в ЗСУ близько 60 тисяч жінок, близько п’яти тисяч з них виконують бойові завдання на фронті. Хтось, окрім командування, повинен опікуватися їхніми проблемами гендерного характеру. Адже ментальні чоловічі упередження стосовно жінок, щоб там не заявляли деякі офіційні особи, поки що нікуди не поділися. За моїми спостереженнями, в бойових частинах ставлення до жінок більш-менш гідне, а не рідко й абсолютно адекватне. В небойових же структурах усе не так «гламурно». Жінкам в обличчя можуть сказати, що вони пішли до війська як заробітчанки, в пошуках вигідної пари для заміжжя тощо.
І це — факт! Хоча законодавство ми змінили, проте насправді суспільство ментально не дуже готове до жінок, які не тільки мають право надбання військової професії за бойовою спеціальністю, а ще й будуть потім повноцінно командувати бойовими підрозділами. Так само воно не готове до жінок-ветеранок, які повертаються з війни до мирного життя. Останнє досі залишається болючим і неузгодженим питанням.
— Ваше повернення на війну сталося у 2022-му — це була ротація на Херсонщину.
— Побратим на псевдо «Лисий» запропонував мені доєднатися до його команди в одній з десантних бригад. Це сталося на початку контрнаступу на півдні країни, в складі десантного батальйону, де він служив і воював за контрактом. Ми йому були дуже потрібні — в команді не вистачало рук. Наприклад, він удвох із напарником виніс на руках близько пів сотні поранених із передової, долаючи іноді до точки евакуації близько десяти кілометрів прострілюваною місцевістю — була в них така обстановка! Несли на руках, хоча медгрупа мала броньований автомобіль, пересуватись на якому було би самогубством. Мало того, коли загинув його командир, «Лисий» певний час мусив виконувати обов’язки командира роти, медика, й одночасно кулеметника!
Ми «прикомандирувалися» до його батальйону й надавали невідкладну та першу медичну допомогу, вивозили на броньованому Defender з парамедиком «Рєжиком» через річку Інгулець усіх, кого нам виносили з поля бою на руках. То були не тільки десантники, а й хлопці з інших бригад та батальйонів. Доводилося працювати під мінометними, артилерійськими, танковими обстрілами. Тоді загинула моя посестра Оля на псевдо «Сімба» — росіянка, яка воювала на нашому боці з 2014 року.
Інтенсивність боїв була настільки високою, що я сміливо можу порівняти один день на Херсонщині з моїм роком роботи на війні в Пісках чи на шахті «Бутівка». Ті, хто не дотичний до війни, й уявлення не має, що там творилося й твориться, який героїзм та мужність щодня, щохвилини проявляє кожен наш захисник, кожна захисниця!
Уже тут, у Києві, після боїв на Херсонщині я дійшла висновку, що не маю жодного права нити за будь-яких життєвих і робочих навантажень. Звісно, для країни зараз важливіше взяти в руки ствол і вбивати русню чи вручну рити десь окопи. Але без надійного тилового забезпечення армії та її резервів нам буде перемогти важче. Тому не можу надовго лишати нашу організацію.
— Складно було об’єднати таку кількість ветеранок?
— Справа була варта зусиль. Наш рух зароджувався, так би мовити, природно. Дівчата наші, які мали прямий стосунок до війни та служби, йдеться не тільки про діючих військовослужбовиць, почали об’єднуватися ще у 2015 році, коли у війську вже дуже гостро постали питання гендерної рівності. Ми хотіли захистити свої права. Ініціатором створення руху стала моя подруга Марія Берлінська, яка створила Центр підтримки аеророзвідки. Вона їздила по фронту й перша зафіксувала цікаві речі. Тема широкого застосування дронів тоді була на стадії зародження. Й вона помітила, що першими освоїти тему розвідки зголосилися не чоловіки, а саме вмотивовані дівчата, які хотіли бути корисними на війні не тільки в ролі медиків чи зв’язківців, штабістів. Жінки прагнули бойових посад, безпосередньої участі у бойових діях. Друге, що вона відзначила — це армійські юридичні перепони для кар’єрного зростання жінок та мізерну кількість посад, які вони могли обіймати. Тоді був такий парадокс: у реальності дуже багато дівчат зі зброєю в руках воювали на передовій, але за документами приписані до штабних чи тилових посад.
— Було таке. На ваших інформаційних майданчиках бачив інформацію про членкиню руху Вікторію Дворецьку. Вона дуже схожа на дівчину Віку на псевдо «Дика», з якою зустрічався якраз у 2015 році у 24-му окремому штурмовому батальйоні «Айдар». Вона на той час обіймала посаду, здається, оператора польової пральні-лазні. Але в реальності воювала у тактичній розвідці батальйону. Виконувала розвідувальні місії, брала участь у боях із самого початку війни. Це не вона, часом?
— Вона. Вікторія ще й деякий час виконувала обов’язки командира роти. Зараз вона офіцерка, десь на війні.
Довідково. Вікторія Дворецька — одна з перших жінок в Україні, яка виборола право офіційно вивчитися на бойову спеціальність — командира механізованих підрозділів. Вікторія має дві контузії, поранення. На першій офіційній бойовій посаді Вікторії їй було підпорядковано близько 70 чоловіків.
— Тоді і з’явився «Невидимий батальйон»?
— Ми спілкувалися з головою Українського жіночого фонду, яка запропонувала дослідити цю проблему на серйозному рівні. Дівчата з Національного університету «Києво-Могилянська академія» започаткували адвокаційний проєкт «Невидимий батальйон». Він почався з того, що ми досліджували та документували участь українських жінок у війні проти окупаційної армії окупантів. Наше соціологічне дослідження вже офіційно та статистично довело, що застаріле законодавство тоді дозволяло жінкам на фронті обіймати лише адміністративні чи медичні посади.
З цієї причини жінки, які пішли доброволицями, часто опинялися поза межами повноцінного правового захисту, не мали доступу до відповідного соціального забезпечення та не могли бути представлені до військових нагород, на які реально заслуговували через безпосередню участь у бойових діях. Бо офіційно вони «прали білизну» й «носили папери». Окрім того, було доведено, що у війську процвітає так званий ментальний сексизм. Це коли тебе не допускають до виконання певних бойових завдань тільки через те, що ти жінка.
— Наскільки розумію, результати цих досліджень і дали поштовх до створення Жіночого ветеранського руху?
— Так, навколо Марії Берлінської спочатку об’єдналося багато потужних особистостей. То були ветеранки, депутати, громадські діячі, нинішня керівниця нашої організації Андріана Арехта, яка до того воювала у штурмовій групі «Айдару» й попри все сказане вище була нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Офіційно ми були зареєстровані у 2018 році. Але до того провели десять регіональних зльотів ветеранок та діючих військовослужбовиць. Неодноразово зустрічались із Міністром оборони України, іншими воєначальниками, депутатами Верховної Ради України. Наші представниці брали участь і в законотворчій діяльності. У результаті Верховна Рада України більшістю голосів ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах України та інших військових формуваннях», а для жінок в армії з’явилося вже 63 бойові посади.
З виступу Катерини Приймак на сесії комісії ООН зі становища жінок: «Я ветеранка російсько-української війни та співзасновниця Жіночого ветеранського руху. Ще у 2015 році, коли стало зрозуміло, що питання жінок у війську хвилює лише самих жінок у війську, ми почали об’єднуватися в ком’юніті. І скоро це стало адвокаційною компанією „Невидимий батальйон“. Жінки добивалися доступу на передову до виконання бойових завдань, проте в документах вони значилися швачками та прачками. Нам вдається об’єднувати зусилля з державним сектором щодо задоволення потреб жінок-військових та ветеранок. За три роки роботи з жінками-парламентарями та жінками з уряду, науковцями, маючи підтримку комісії ООН з питань жінок, ми досягли того, що для жінок відкрили в армії 63 бойові посади. Але й досі, після восьми років активної участі жінок у війні, ми вимушені долати безліч бар’єрів на шляху кар’єрного зростання жінок. На мою думку, треба провести реформи, які дозволять вмотивованим жінкам, які прагнуть професійного зростання, безперешкодно долучатися до служби без маніпуляцій та упереджень щодо їхньої статі».
— Хтось із відомих сказав, що ступінь цивілізованості будь-якого суспільства чи держави визначається ставленням до жінки…
— Саме так. Жінка — це маркер розвинутості суспільства. Гендерна рівність сама по собі не є просто метою для комфортного існування для жінок. Це завузьке розуміння соціальної статевої рівності як явища. Досягнувши справжньої гендерної рівності, ми зробимо країну й світ комфортними для існування всіх людей, коли тебе як особистість будуть оцінювати насамперед за твоїми людськими якостями, талантами й діловими чи творчими надбаннями. В тому числі, ба більше, особливо — у війську. Гарний командир завжди потурбується про кар’єрне зростання й гідну підготовку здібної жінки, бо ми — величезний кадровий потенціал, ще недостатньо залучений та не оцінений в цій царині.
— У вас багато волонтерських програм з допомоги фронту, реалізація яких потребує не тільки чималих грошей, а й утримання певного штату постійних працівників, офісу та виробничих приміщень тощо. Звідки беруться кошти?
— Нашому становленню й роботі допоміг великий міжнародний фонд розвитку демократії, що розташований у Брюсселі. Що важливо — він, подібно до інших наших інвесторів, принципово не має справ із так званими грантожерами. Тобто із шарашками, які під егідою заявлених ними соціально значущих проєктів отримують від міжнародних структур гроші, утім, левову їхню частку потім витрачають на власне сите існування.
Щоб організація працювала стабільно, їй треба вміти чесно співпрацювати з грантодавцями та іншими інвесторами, маючи при цьому змогу оплачувати свої операційні витрати. Ми розробляємо прозорі проєкти з розвитку гендерної рівності та з допомоги фронту, які легко контролюються. Тому маємо і гранти, й прямі фінансові вливання від українського бізнесу, який нам довіряє завдяки нашій бездоганній репутації.
Друга опція — коли організація започатковує власне соціальне підприємництво, прибутки від якого покривають певну частину бюджету. У нашому випадку це цех з пошиття одягу. Й третє джерело надходження коштів — це донати від простих українців та публічні заходи, які ми організовуємо навіть за кордоном. Наприклад, під час одного з наших онлайн-івентів ми зібрали 800 тисяч гривень на турнікети.
Більше як три мільйони зібрали на дрони. З початком широкомасштабного вторгнення росіян більшу частку отриманих і зароблених грошей ми витрачаємо на допомогу фронту, постачаючи туди необхідні для нього матеріальні засоби — їх перелік достатньо великий. В наших пріоритетах — автівки, дрони, бронеплити, тактична медицина. Однак паралельно продовжуємо підтримувати ветеранів і ветеранок, що повернулися з війни з пораненнями й інвалідністю, перенавчання ветеранок і так далі.
— Дякую за бесіду!
Фото з відкритих джерел та архіву членкинь руху
