Він чітко усвідомлював характер та наслідки своїх дій, скерованих на підрив боєздатності частин та підрозділів Сил оборони України. Суд засудив громадянина України до 5 років…
Війна, немов лакмусовий папірець, виявляє людську сутність. Вказує на те, що закладено в кожного з нас усередині, й демонструє внутрішній стрижень людини та її здатність здійснювати справжні вчинки. В успішного підприємця Олександра Васильовича Мартиненка з цим усе гаразд. Ще не одужавши від застуди, він першого ж дня від початку широкомасштабного російського вторгнення залишив роботу в німецькому транснаціональному концерні з виробництва та реалізації кліматичного обладнання й зі зброєю в руках став на захист рідної землі. Для нього Україна — це не просто країна, де він народився, — з її річками, морями, лісами, родючими полями та чистим-чистим, як сльоза, духмяним повітрям. Для нього Україна — це набагато більше. Це те, що на культурно-історичному рівні закладено батьками в його свідомість ще з малечку. Україна завжди була в його серці з її великою культурною спадщиною: національними традиціями, звичаями та милозвучною українською мовою.
Як Сашко в Криму дітлахів українською мовою вчив розмовляти
Він народився в одному з найдавніших міст України — Переяславі. Хоча своєю малою батьківщиною також вважає Крим. Це і невипадково. Адже Сашко мешкав там майже від самого народження до досягнення п’ятирічного віку.
— Коли матуся завагітніла, батько проходив службу на Кримському півострові, обіймаючи посаду начальника медичної служби однієї з військових частин чорноморського флоту колишнього срср. Тож я мав народитися в Криму, але батьки вирішили, що краще це робити на їхній малій батьківщині — у Переяславі. Так воно і сталося. А потім ще немовлям мене перевезли до Криму, який назавжди залишився у моєму серці, — загадав начальник групи цивільно-військового співробітництва батальйону «Феміда» бригади територіальної оборони старший лейтенант Олександр Мартиненко.
Батько в нього був козацького роду, справжній українець! Йому самому так і не судилося пізнати батьківської турботи — дідусь Олександра, Григорій Овсійович, зник безвісти в перші місяці Другої світової війни. А тому Василь Мартиненко намагався, як міг, передати синові те, чого через жахливу війну був позбавлений сам: знання й таку конче важливу батьківську увагу й турботу. Навіть попри те, що наприкінці 60-х та на початку 70-х років минулого століття вони мешкали в російськомовному Криму, офіцер медслужби Мартиненко все одне в побуті розмовляв виключно рідною українською мовою й синові прищеплював любов і повагу до всього українського. Вийде Сашко — наймолодший серед сусідських дітлахів — на вулицю, привітається й далі милозвучною продовжує з ними розмовляти. А хлопцям дивно це було чути, немов «іноземець» якийсь у дворі з’явився.
— Чудно навіть якось було. Вони на мене дивляться, вирячивши очі, не розуміють, що я кажу. «Це ти „по-каковски“ з нами розмовляєш?» — перепитують. А я їм у відповідь: «Нашою українською». Часто вони просили перейти мене на зрозумілу для них російську. Я з цього приводу особливо з ними не сперечався та робив це без проблем. А ще у свої 4-5 років від народження навіть відчував свою перевагу над дітлахами: вони володіють лише однією мовою, а я вже — двома! І подібного формату мовні уроки я викладав маленьким друзям неодноразово. А потім батько звільнився з війська, й на початку 70-х років минулого століття ми переїхали до рідного Переяслава, де він працевлаштувався лікарем-методистом у районну лікарню, а мати пішла працювати інспектором відділу кадрів телефонно-телеграфної станції, — розповів Олександр Васильович.
Ще школярем проявляв бунтарський характер
Так почалася нова сторінка в біографії нашого героя. Відтоді й до закінчення середньої школи він мешкав у Переяславі. За допомогою батьків наполегливо йшов шляхом своєї самоідентифікації як українця. Багато читав про історію та культуру рідної України, добре навчався, розвивався як особистість. А ще буквально розривався між музикою та футболом, якими захоплювався в дитинстві.
— Я з відзнакою закінчив музичну школу за класом баяна. Водночас опанував гру на домбрі, а пізніше вже самостійно навчився грати ще й на гітарі. Футболом доволі успішно займався на аматорському рівні. Грав на позиції нападника, захищаючи честь школи, а згодом і університету. Тоді, за радянських часів, за своєю сутністю я якоюсь мірою був бунтарем. Майже всі навколо розмовляли російською, а я різав правду-матку українською. Я був дитиною «горбачовської перебудови». Тоді за вільності в судженнях за ґрати вже не саджали. Ось я і дозволяв собі деякі сміливі висловлення з приводу ролі комуністичної партії та публічно не погоджувався з її генеральною лінією. Навіть сперечався з цього приводу з учителями. Напевно, за те у випускному класі мені й поставили четвірку за твір і я не отримав золотої медалі. Навчатися далі за гуманітарною спеціальністю з обов’язковим вивченням «марксизму-ленінізму» та інших дисциплін комуністичної ідеології не волів. М’яко кажучи, не поділяв я цих поглядів. Тому в 1983 році вступив на радіофізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Рік провчився й отримав повістку з військкомату, оскільки почалася війна в Афганістані, та й наше покоління через Другу світову було нечисленним. Тому до лав совєцької армії почали призивати з вишів, — каже старший лейтенант Мартиненко.
Африканда в Заполяр’ї
Це запустіле селище з дивною назвою Африканда, яке розташоване за північним полярним колом у росії, сьогодні важко відшукати на мапі світу. Але саме там, за тисячі кілометрів від рідної домівки, пройшли півтора року армійської служби молодшого сержанта Мартиненка. Олександр не волів іти на службу принаймні до закінчення вишу, але й відстрочку студентам тоді не давали. Щойно поклавши в стіл залікову книжку з оцінками за іспити й заліки в другому семестрі, відразу зібрав речі й вирушив на збірний пункт. Звідти студента-другокурсника направили до одного з навчальних центрів ППО, що дислокувався у Дніпродзержинську (нині — Кам’янське).
З такою головою та багажем знань навчатися в «учебці» було неважко. А ще зігрівало серце те, що все-таки він залишився служити в рідній Україні.
— У нашій частині панувала «уставщина». А офіцери та сержанти весь час лякали тим, що якщо хтось буде погано, на їхню думку, поводитися, то неодмінно потрапить до Африканди. «Що це за Африканда така», — гадав я, — напевно, це там, де дуже спекотно?«. Я старався й у навчанні, й дисципліну нібито не порушував. Але чомусь все одно «придбав квиток» до Африканди. Те, що це не там, де спекотно, я зрозумів, коли нас спочатку привезли до москви, а потім розсадили по вагонах і відправили далі. Їдеш, дивишся у вікно потяга й бачиш, що на шляху дерев стає дедалі менше, а каміння дедалі більше. Так я і опинився за північним полярним колом — там, де, як кажуть, Макар телят не пас, — згадав офіцер.
Це, звісно, не Крим з його субтропічним кліматом і навіть не Київ або Переяслав. Та нічого — витримав Олександр ті кліматичні й суворі армійські випробування. З «уставщини» потрапив у «дідівщину». Служив у складі технічно-експлуатаційної частини авіації ППО, обслуговуючи літаки та здійснюючи відповідні регламентні та ремонтно-відновлювальні роботи на техніці.
За словами Олександра, багато чого й сумного, й кумедного можна згадати про ті роки армійської служби. Приміром те, як «зустрічали» їх «черпаки» та «дідусі». Як «літали» по казармі та віджималися у першу ж ніч після свого прибуття до Африканди, «нагадуючи» скільки днів залишилося солдатам старшого призову до наказу. І як один із солдатів його призову родом із росії, будучи «ледве живим» від фізичних навантажень, уже будував плани, як він буде сам знущатися з «молодих» за рік.
— Навіть і самому зараз не віриться, але дехто із солдатів і сержантів уже на строковій службі спивався. Клімат там був жорсткий, полярний. А нам для обслуговування авіатехніки видавали спирт. «Дембеля» його переливали в каністри й ховали, посилаючи за новою «дозою» молодих солдатів. Пам’ятаю, як одного разу ми несли наряд по їдальні. Сидимо, картоплю чистимо, а один із нас каже: «Хлопці, давайте я спирт принесу, вип’ємо, я знаю, де його заховали. Не лише ж для „дідів“ за ним бігати». Ми погодилися, випили. А потім старшина прийшов і побачив, що ми напідпитку, про що доповів офіцерові. Щоправда, він сказав, що, можливо, лише я не пив, хоча я теж, як кажуть, «пригубив». Мене не покарали — пощастило. Командири випадково думали, що якийсь «волосатий» або, як кажуть, співпрацюю з відповідними органами. Побоювалися вони мене. Даремно це робили, але, як бачите, через те в мене навіть якісь привілеї були, — з усмішкою розповів офіцер.
Революція на граніті
Зі служби він повернувся влітку 1986-го. Кілька місяців відпочив і восени пішов навчатися на другий курс свого радіофізичного факультету. Цікаві були тоді часи, доленосні. Життя й у столиці, й в університеті вирувало. Тоді ж, у жовтні 1990-го, Київ захлеснули акції протесту й непокори, влаштовані патріотично настроєною молоддю, що згодом отримали назву «Революція на граніті».
Олександр не був її суперактивним учасником. Але свій внесок у те, аби молодь була почута й керівництво тодішнього уряду УРСР пішло на поступки протестувальникам, зробив. Адже ініціативна група університету, до складу якої він увійшов, з-поміж іншого вимагала, щоб на навчання у виші були повернені студенти-українці, яких призвали до лав радянської армії, не давши здобути вищої освіти. І ця важлива вимога була задоволена.
Крім участі в заходах політичного характеру, спрямованих на відновлення соціальної справедливості та здобуття незалежності України, Олександр також брав активну участь і в заходах спортивної та культурно-розважальної спрямованості. На позиції нападника грав за збірну курсу та університету з футболу та був вокалістом і гітаристом університетського ансамблю «Дикселенд».
— Ми навіть у 1988 році честь України та вишу на музичному фестивалі студентського мистецтва в Болгарії захищали, також їздили гуртом теренами України й колишнього срср. Дійсно, цікавим було життя, різноманітним. Молодими ми були, веселими та по-доброму безшабашними. Намагалися йти в ногу з життям, а життя на початку 90-х швидкими темпами відкривало нові горизонти, і крізь роки поневолення українського народу дедалі виразніше простежувався шлях до незалежності нашої країни, — висловив свої думки й спогади старший лейтенант Мартиненко.
Як Time share Костянтину Жеваго продав
І дійсно, вже за рік, як Олександр закінчив виш, улітку 1991 року Україна стала незалежною суверенною державою.
— Багато позитивних емоцій я тоді отримав. Пам’ятаю, як мені маленькому батько-нумізмат показав купюру номіналом 100 гривень 1918 року, надруковану за часів УНР, на якій було розміщено тризуб — родовий знак Володимира Великого — та зображені селянка зі снопом і робітник із молотом. Тримаю я тоді її в руках і перепитую в батька: «А коли вже в нас такі свої гроші будуть замість рублів з леніним?». «Будуть, синку, невдовзі будуть», — запевняв тоді мене. Так воно й сталося. Але зі здобуттям незалежності на тлі розвалу економіки колишнього срср настали й буремні дев’яності роки. Тож у науково-дослідному інституті «Оріон», куди був направлений за розподілом після випуску з університету, на тривалий час не затримався. Ще навіть працюючи в ньому, почав опановувати підприємницьку діяльність, а за кілька років узагалі з головою занурився в комерцію, — поділився спогадами офіцер.
Тоді ж, на початку дев’яностих, практикувалася така комерційна діяльність, як Time share — купівля й продаж частини нерухомості на обмежений період часу в готелях курортів різних країн світу. Цим і зайнявся Олександр, водночас працюючи в науково-дослідному інституту. За його словами, якось одного разу він придбав кілька тижнів «червоного сезону» готелю на Канарах тому, хто тільки починав підприємницьку діяльність, а згодом відомому українському бізнесмену Костянтину Жеваго.
Для мене Майдан розпочався у вересні 2013-го…
Тож радіофізиком — інженером-дослідником у галузі лазерної техніки та нелінійної оптики, на якого навчався в університеті, йому довго не судилося працювати. Проте Олександр Васильович досяг професійних висот на іншій ниві. Впродовж усього свого 57-річного життя він обіймав дуже відповідальні та високі посади: керував виробничими підприємствами, працював комерційним директором у провідних дистриб’юторських компаніях із виробництва й реалізації косметики, пінно-мийних засобів і вентиляційного й кліматичного обладнання.
За його словами, він був активним учасником і Помаранчевої революції, і Революції Гідності.
— Восени 2004-го я будь-що не хотів, аби янукович приходив до влади. На той час якраз очолював компанію, яка була генеральним дистриб’ютором виробника косметики «Біокон», головний офіс якого розташовувався в Донецьку. Здебільшого «донецькі» зрозуміло за кого були. Пам’ятаю, як приїхав звідти один зі співзасновників «Біокону» нібито задля того, щоб обговорити нагальні бізнесові питання. Людина інтелігентна, зібрав нас і, як кажуть, не знає, як підступитися. Спочатку торкнулися суто робочих питань, а потім перепитує, чи всі працівники є на місці? Я йому відповідаю, що частина працівників зараз перебуває на Майдані, та у зв’язку зі складною політичною ситуацією ми працюємо позмінно. Він щось спробував довести, але зрозумів, що в нас на політичну складову інші погляди. Тому лише додав, що найголовніше, щоб у країні був порядок і економіка розвивалася. З тим і поїхав назад до Донецька, — поділився спогадами Олександр.
Як каже офіцер, для нього особисто Революція Гідності розпочалася навіть не в листопаді, а у вересні 2013 року. Тоді Міносвіти і науки України запровадило в шкільну програму обов’язкове вивчення другої іноземної мови. Прийшла додому його молодша донька, на той час п’ятикласниця, Марійка та розповіла батькові про цю новину. Нібито це й не погано. Але вибору учням тоді не залишили — всі мали обов’язково вчити російську. Ось тоді і став бунтувати Олександр Васильович, і через знайомих активістів, журналістів і політичних діячів домігся, щоб його донька та інші охочі хлопчики й дівчатка вивчали ту мову, яка їм до вподоби. Тож надалі, крім англійської, Марійка додатково вивчала німецьку. А в листопаді він активно долучився до акцій протесу в столиці та став безпосереднім учасником Революції Гідності.
— Крім того, що я особисто був присутній на Майдані, наша фірма також забезпечувала протестувальників необхідним майном — тими ж протигазами та іншими засобами. Я особисто перебував там у ніч з 18-го на 19 лютого, коли проти нас розпочалася так звана антитерористична операція за участю «беркутівців» та підрозділів внутрішніх військ. Насправді замало нас тоді там залишалося — осіб 400–500. І якби ті ж «беркутівці» діяли рішучіше, то, напевно, вони б нас роздавили. Якби це було в росії, то точно так і сталося б. Але ми в Україні, і з іншого боку проти нас стояли теж українці. Не наважилися правоохоронці на те: дух і менталітет у нас інший — український.
Камін, рояль та мінометні обстріли…
Торік, увечері 23 лютого, Олександр відчув нездужання. Завбачливо зателефонував на фірму й попередив, що завтра він на роботу не вийде. А вже на світанку прокинувся від вибухів ракет та реву літаків і гелікоптерів. Поміряв температуру — на диво вона зменшилася. Зібрався, дав напуття дружині й донькам і попрямував до штабу однієї з міських організацій відомого всеукраїнського об’єднання.
— Я ніколи не перебував у лавах жодної політичної партії. Й донині не планую цього робити. Але їхня ідеологія для мене більш близька та зрозуміла. Та й добрих знайомих, зокрема й через участь у подіях на Майдані, в мене вже було серед партійців чимало. Ми швидко організувалися, отримали зброю та почали проводити бойовий вишкіл, зайнявши будівлю Управління статистики. А згодом почали виїжджати на бойові завдання на Оболонь, у Бровари та в бік аеропорту «Жуляни», який, як гадали, російські загарбники також можуть спробувати захопити, враховуючи їхній наступ на Гостомель. Звісно, що певною мірою було моторошно. Ми сиділи в якихось підвалах і завжди були напоготові вступити у двобій з ненависним агресором. Я ніколи не ставлю себе вище за інших та не полюбляю розмовляти з людьми командним голосом. Але подивившись на інших, сам запропонував, аби мене призначили командиром взводу — все-таки у війську два роки відслужив і військову кафедру в університеті закінчив, отримавши звання офіцера в запасі, — розповів старший лейтенант Мартиненко.
За його словами, під час оборони столиці та Київщини батальйон «Свобода» безпосередньої участі в близьких боях із противником не брав. Але понюхати пороху їм довелося сповна, ведучи вогонь по рашистських позиціях. Особливо небезпечно було тоді, коли «свободівці» заходили до Ірпеня. Робили вони це через поромну переправу, яку весь час ворог нещадно обстрілював.
— Переправилися ми через річку, зайшли до Ірпеня, їдемо, і зненацька хтось із наших запропонував облаштувати позиції в якомусь замку. «Що це за замок такий? — гадаю. — Напевно, якийсь сарай. Їду і згадую, як колись дивувався з назви селища Африканда, яке насправді було в Заполяр’ї. Дісталися ми цього місця, дивлюся: просто перед очима кількаповерховий гарний будинок. Там ми й розмістилися, облаштувавши вогневі позиції. Ворог обстрілював нас, ми — його. А для психологічного розвантаження іноді хтось із хлопців на білому роялі грав, встановленому на другому поверсі біля каміна. Ось така «романтика» була: рояль, камін та мінометні обстріли… А потім наш підрозділ передислокувався до Гостомеля. Там, дивлячись на десятки знищених рашистів та груди металу й вугілля спаленої ворожої техніки, я остаточно переконався, що ми сильніші за них і обов’язково переможемо в цій війні, — поділився спогадами і враженнями Олександр.
Батальйон «Феміда»
Загалом, створений із представників багатьох інших професій, добровольчий батальйон «Свобода» досить непогано зарекомендував себе в боях під час оборони Київщини. Але надалі треба було визначитися: або боронити рідну землю зі зброєю в руках, вступивши до складу регулярних частин Сил оборони України, або повертатися до цивільного життя й допомагати країні вистояти в цій війні в інший спосіб. Хтось, справедливо вважаючи, що виконав свій обов’язок перед Батьківщиною в надважкі та найтрагічніші для неї часи, здав зброю, а багато хто залишився в строю, чекаючи на пропозиції щодо подальшого проходження військової служби.
Комвзводу Олександр Мартиненко для себе усвідомив, що саме в цю мить він буде набагато кориснішим у війську. Спочатку, як і багато хто з його побратимів, хотів стати до строю Нацгвардії. Але згодом, порадившись з одним із бійців свого взводу Едуардом Леоновим, вирішив увійти до складу Добровольчого формування територіальної громади «Феміда».
— Едуард родом із Криму. Народився в Євпаторії. Можна сказати, що ми з ним — земляки. Саме він і запропонував мені їхати на Херсонщину — ближче до нашої малої батьківщини, до якої ми невдовзі обов’язково повернемося. А наше ДФТГ назвали «Феміда» невипадково. По-перше, боротьба з російськими загарбниками та їхніми поплічниками-колаборантами передбачає їхнє обов’язкове юридичне покарання за воєнні злочини, які вони скоїли на нашій землі та які не мають терміну давності. А по-друге, ми добре усвідомлюємо, що, крім перемоги над зовнішнім ворогом, ми маємо обов’язково здобути перемогу й над низкою наших недоліків. Зокрема щодо викорінення корупції та реформування судової системи. З цього приводу ми знайшли порозуміння як з боку керівництва Верховного Суду України, так і представників Державної судової адміністрації, які всіляко підтримують нас у наших прагненнях та надають волонтерську допомогу нашим підрозділам. Феміда — меч правосуддя. На гербу нашої організації так і написано: «Ворогу — меч, народу — справедливість!», — говорить колишній підприємець, а нині офіцер ЗС України.
За його словами, влітку «фемідівцям» запропонували увійти до складу одного з батальйонів бригади територіальної оборони. Ті, хто за станом здоров’я та за іншими об’єктивними причинами не міг нести служби у війську, залишилися у складі добровольчого формування, зокрема й Едуард Леонов — чинний командир ДФТГ «Феміда». А Олександр та ще близько двадцяти його побратимів стали військовослужбовцями ЗС України. Так і співпрацюють вони разом на Херсонщині — ДФТГ «Феміда» і батальйон «Феміда», надаючи волонтерську допомогу військовим і виявляючи ненадійні елементи серед місцевого населення.
Фронтовими та звільненими дорогами Харківщини
Старший лейтенант Мартиненко відразу мріяв потрапити в розвідку. І нібито на початку так воно й мало статися. Але потім, враховуючи його професійний рівень та комунікабельність, командування запропонувало офіцерові очолити групу цивільно-військового співробітництва. Що таке ЦВС (винахід NATO) було для нього не до кінця зрозуміло. Але погодився, і саме на цій посаді звільняв у вересні минулого року Харківщину.
Туди його з побратимами відправили наприкінці серпня зненацька. Батальйон тільки-но пройшов етапи бойового злагодження на Одещині й раптом надійшла команда — висуватися на Схід. Десь тиждень воїни перебували на Донеччині, а згодом передислокувалися на Харківщину.
Разом з іншими підрозділами Сил оборони України «фемідівці» звільняли Балаклію та Куп’янськ. А згодом під прицільним вогнем противника, відстань до якого іноді вимірювалася лише кількома кілометрами, висунулися на північ — у бік державного кордону з країною-агресором.
— Біля кордону ми окопалися, розгорнули взводні опорні пункти. Підійшли до нього майже впритул. Адже після визволення Харківщини необхідно було зробити все можливе, щоб ворог знов не атакував наші позиції зі своєї території. Трималися стільки, скільки було потрібно. На жаль, серед нас були втрати, але натиск ворога ми витримали. Впродовж тієї кампанії я доволі креативно виконував завдання за своїми функціональними обов’язками. Так би мовити, вів роз’яснювальну роботу серед місцевого населення на звільнених територіях і в такий спосіб перевіряв людей на їхню відданість своїй країні та виявляв потенційних або справжніх зрадників, — розповів старший лейтенант Мартиненко.
Зокрема, спілкуючись із цивільними людьми, він насамперед давав їм шанс проявити себе з кращого боку. І ті, хто справді був патріотом, попри непростий і неоднозначний досвід окупації, щиро намагалися прислужити СВОЇЙ державі, допомогти СВОЇЙ армії.
Також Олександр Васильович ініціював проведення публічного написання Всеукраїнського диктанту 9 листопада у кількох населених пунктах та кілька акцій з нагоди Дня свободи та роковин Голодоморів.
— Це допомагало швидше налагоджувати порозуміння з активним проукраїнським населенням, перевиховувати затурканих рашистською пропагандою людей та спонукати населення до активнішої підтримки ЗСУ на місцях, — поділився думками офіцер.
Зрештою його робота на Харківщині була помічена й місцевою владою, і 30 листопада Олександр був нагороджений почесною відзнакою Харківської обласної ради «Слобожанська Слава».
Мисливці та землероби: росіяни й українці
На Херсонщину разом зі своїм підрозділом офіцер повернувся в грудні минулого року. За його словами, він дуже шкодує, що не брав участі у визволенні її правобережжя. Хоча насправді він свій внесок зробив сповна й під час оборони Київщини, й у ході визволення Харківщини. А ще мудра 57-річна людина вже давно для себе зробила висновок, що злобного північного «сусіда» неможливо ані переконати, ані перевиховати.
— Я завжди багато читав і читаю про історію нашої країни та наш етнос. Це від батька передалося, який з малечку прищепив мені любов до всього українського. Не лише залізобетонний паркан із колючим дротом на кордоні, а й міцне зведення культурного кордону між нами та країною-агресором може врятувати нас від негативного впливу на нашу свідомість їхньої мови, музики, літератури та телебачення. Був такий відомий український історик та публіцист Павло Штепа, який народився на Кубані, а помер в еміграції — у Канаді. В нього є багато наукових етнологічних і культурологічних праць, де він порівнює українців і московинів та наполегливо вказує на протилежності між нами. Якщо коротко, то людство проходило три основні етапи свого розвитку з еволюційною трансформацією типу менталітету: «мисливці», «кочовики» і «землероби». Так от через природні умови — свої неозорі простори — у своїй більшості московини так і залишилися на першому етапі та на десь 70 відсотків і досі є мисливцями та розбійниками, для яких головною чеснотою є сила, хоробрість, уміння швидко організовуватися у великі ватаги з жорстокою авторитарною владою та досягати мети за будь-яку ціну, і які здійснюють набіги з метою грабування та вбивств. «Кочівників», а особливо «землеробів» серед них обмаль. Ми ж, українці, навпаки, переважно є «землеробами», які осіли на своїй землі, обробляємо її та кропіткою працею знімаємо з неї плоди природи, не зазіхаючи на чуже. А головне — ми за тисячоліття своєї історії навчилися мислити довгостроковими проєктами, берегти надбане та знаходити порозуміння з сусідами. Ось вам і різниця в менталітеті. Єдиний спосіб виправити ситуацію та убезпечити себе від набігів московинів полягає в тому, щоб їх роззброїти, позбавити ядерного статусу та звільнити народи, поневолені Імперією Зла. Бо по-іншому через роки все буде повторюватися. Скільки їх не навчай та не допомагай бути культурними, не прищеплюй загальнолюдські цінності, їх ще довго тягнутиме до середньовіччя з його стратами, тортурами та знущаннями з людини та людства. Ми повинні завершити цю війну повною, тотальною перемогою, просто не маємо права залишати її своїм нащадкам, — підсумував старший лейтенант Мартиненко.
На знімках: начальник групи цивільно-військового співробітництва батальйону старший лейтенант Олександр Мартиненко.
Фото з власного архіву старшого лейтенанта Олександра Мартиненка
