Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Юрій Шевельов відомий світові насамперед як мовознавець-славіст, блискучий науковець, дослідник історії української мови. Однак, якщо для світової спільноти головною є саме ця його іпостась, то для українців не менш важливим є також його роль літературного критика, блискучого есеїста та публіциста, автора спогадів «Я, мене, мені… (і довкруги)». Повернення ідей Шевельова-есеїста, Шевельова-публіциста, Шевельова-філософа і, сказати навіть, Шевельова-політолога до поля активної уваги сучасних українців особливо важливе нині, за умов відкритої агресії росії.
До дня пам’яті Юрія Шевельова про затребувані суспільством ідеї науковця кореспонденту АрміяInform розповів відомий український культуролог і видавець Олександр Савчук.
— Мені видається, що зацікавлення постаттю Юрія Шевельова суттєво зросло в українському суспільстві, починаючи з часів Помаранчевої революції й особливо після Революції Гідності. На ваш погляд, чи це справді так і з чим пов’язане те, що думки Шевельова так зрезонували з сучасністю?
— Думаю, що так. Мабуть, було трішки більше факторів, про які слід окремо згадати. Насамперед Юрій Шевельов — це харківський герой. Якби він був львівським героєм, то, вочевидь, такого активного і яскравого, контрастного повернення, можливо, і не було б. Тому що подібних героїв було пошановано ще від кінця 1980 – 1990 років, вони вписані у сучасну історію та не викликають якихось нових суперечок, дискусій, розголосу, не є тригером для збудження суспільної уваги.
Для Харкова ж постать лишалась контроверсійною, й уже навіть той факт, що він 1943 року покинув місто разом з німецькими військами, що відступали, сприймався багатьма вкрай негативно. Це розцінювалось як ознака колаборації. Натомість Шевельов сприймав рерадянізацію, тобто повернення радянської влади, як заміну однієї окупації другою, нацистської на радянську, і зрештою виїхав до США, де й зробив блискучу наукову кар’єру.
Цікаво, що у сприйнятті тих, хто негативно сприймав Юрія Шевельова, існував певний поділ його постаті на сприйняття його як фахівця і як приватної особи. У публічній риториці підкреслювалось, що як науковця, лінгвіста його готові визнавати, натомість як людина він себе показав з гіршого боку, відповідно, він не заслуговує на вшанування – відкриття меморіальної дошки чи вшанування його імені у назві вулиці.
— Справді, у Харкові точилися дуже гострі суперечки довкола постаті Юрія Шевельова. Згадати хоча б позицію багаторічного харківського міського голови Геннадія Кернеса, який неодноразово і категорично негативно висловлювався про Шевельова. Чому так?
— На мій погляд, можна говорити про пострадянський політичний паттерн, який був притаманний політиці харківської міської влади. Юрій Шевельов не вкладався у межі усталеного радянського канону, точніше, у його межах він сприймався як антигерой. Прорадянські наративи використовувались деякими політичними силами для згуртування їхнього електорату, й Шевельов надавався їм для ролі типового антигероя, якого не можна не лише вшановувати, а навіть публічно згадувати в позитивному ключі.
— Натомість постать Юрія Шевельова привертала увагу проукраїнських сил. Його ідеї, безумовно актуальні для всієї України, особливо важливим виявились для українського Сходу, насамперед для рідного науковцю Харкова. Згадати хоча б його концепцію п’ятого Харкова. Чому вона виявилась настільки важливою для східної столиці України?
— Концепція п’ятого Харкова у Юрія Шевельова не є аж такою надто оригінальною, подібне можна простежити в історії будь-якого міста, особливо на сході України, коли є нашарування різних епох. Однак нам пощастило, що саме до Харкова Шевельов мав безпосередній стосунок і саме про це місто, відповідно, він написав конкретно. Ця концепція досить проста, вона добре пояснює, що попри те, що Україна довгий час не мала суб’єктного політичного тіла, існувала в межах різних держав, вона заслуговує на власну окремішність, самостійність, культурний та політичний суверенітет.
Юрію Шевельову вдалось яскраво написати про це саме на прикладі Харкова, провівши його історію від козацького містечка через провінційний губерніяльний центр російської імперії до міста українського національного відродження і творення модерної української культури за доби українізації у 1920 роки. Це був третій Харків, на зміну якому прийшов Харків четвертий — зросійщене радянське місто, з якого має постати п’ята ітерація – сучасне українське місто в культурному і політичному плані, яке виводитиме свої джерела з козацької історії першого Харкова і від здобутків українського відродження 1920 років.
Значна частина харків’ян сприйняла цю запропоновану Шевельовим ідею п’ятого Харкова не лише як яскравий образ, а як пряму настанову до дії, тому концепція лишається актуальною. Для Києва чи для Львова, чи інших міст України, це питання стоїть далеко не так гостро, бо у них інша історія. Натомість для української громади Харкова концепт Юрія Шевельова виявився особливо привабливим. Попри те, що він не є надто оригінальним, його перевага полягає у зрозумілості, конкретності.
— Ми зауважили, що ідейний, публіцистичний спадок Юрія Шевельова актуалізували нещодавні українські революції. А як щодо російсько-української війни з 2014 року і широкомасштабного вторгнення з кінця лютого 2022 року — чи вплинули вони на запотребуваність інтелектуальної спадщини Шевельова в українському суспільстві?
— Доречно буде згадати, що буквально напередодні широкомасштабного нападу російської федерації у Харкові відновили меморіальну дошку Юрія Шевельова. Свого часу її встановленню опиралась міська влада, потім її зруйнували вандали, й ось 22 січня 2022 року відбулося її поновлення. При цьому відкриття дошки не викликало вже жодних протестів з боку міської влади.
По-друге, можна сміливо стверджувати, що ставлення до патріотичних українських діячів у місті значно поліпшилось. Цей процес від 2014 року був поступовим, а відкритий напад російської федерації у лютому 2022 року значно його прискорив. Це стосується і постаті Юрія Шевельова, мотивація дій якого на тлі особистого досвіду багатьох людей стала значно більш зрозумілою для них. У цьому контексті можна говорити про зникнення упередженого ставлення частини харків’ян, які на власному досвіді пересвідчились, як працює російська пропаганда з метою очорнення тих або інших осіб.
— Зрозуміло, що в останній рік культурне життя у Харкові, який перебуває під постійними російськими обстрілами, завмерло. А як відбувалось повернення Юрія Шевельова у спокійніший для міста період – від 2014 до 2022 року?
— Можна згадати видання кількох книг Юрія Шевельова, актуалізацію його наукової та публіцистичної спадщини. Це і спогади «Я, мені, мене… (і довкруги)», й укладена харківськими дослідниками Сергієм Вакуленком та Катериною Каруник збірка публіцистичних текстів Шевельова «Дорогою відрадянщення», і збірка есеїв «Триптих про призначення України».
Також Харківський літературний музей спільно із Сергієм Жаданом започаткували Харківську резиденцію «Слово», яка розмістилася, зокрема, в квартирі Юрія Шевельова. 2021 року там було облаштовано творчу резиденцію, в якій гостювали відомі українські письменники. Тут вони творили й одночасно займалися промоцією українського Харкова і в самому місті, і за його межами. Можна згадати візити Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Євгена Стасіневича. Зустрічі з відомими українськими інтелектуалами були дуже цікавими. Так само надзвичайно продуктивним виявився сам формат гостьових візитів, коли письменники мали змогу познайомитися з Харковом, його книгозбірнями, освітою, культурою, медіа, місцевими громадськими діячами. Наприклад, Оксана Забужко мешкала у меморіальній квартирі Юрія Шевельова майже місяць у січні 2022 року, працюючи над своєю черговою книгою.
— Ви згадали збірку публіцистики Юрія Шевельова «Дорогою відрадянщення». На ваш погляд, чи розрізняв Шевельов радянське та російське?
— Думаю, що розрізняв. Зараз для нас найбільшим правонаступником радянського проєкту є проєкт російський, але для Юрія Шевельова між ними існувала істотна різниця. Навіть приїхавши до США йому вдалося втекти тільки від радянського, тоді як російське в межах американського освітнього чи наукового поля активно там просувалося. З цим ми досі стикаємося, коли кафедри славістики в різних університетах світу є насправді в переважній більшості кафедрами русистики чи росіяністики. Це те саме маскування, коли під виглядом славістики маскувався і просувався «руссій мір».
У концептуальному ж плані здійснене Юрієм Шевельовим розрізнення радянського і російського найкраще помітне в його відомому есеї «Москва, Маросєйка». У ньому він у дуже простій, зрозумілій, концентрованій формі виклав концепцію ролі України у становленні російського культурного та державного проєкту. Саме через Україну йшла до московії освіта, саме руками українців творилась російська імперія.
Есей «Москва, Маросєйка» було написано до 300-ліття Переяславської ради, яке у російській, так і особливо у радянській концепції історії подавалось як «возз’єднання» українського і російського «братніх» народів. У ньому Юрій Шевельов сформулював тези про те, що історія російсько-українських відносин – це історія ще далеко не закінченої війни, наголосивши, що і в культурному, й у політичному плані ця війна можлива.
Найцікавіше ж те, що йому вдалося виокремити три причини, через які Україна програвала росії у цій війні. Це москва як агресивний сусід і центр тяжіння для української інтелектуальної еліти, притаманний українцям провінціалізм і комплекс Кочубеївщини, тобто зрадництва і плазування перед російською державою. Тобто головними вадами, слабкими місцями Україні у протистоянні росії Юрій Шевельов визначив комплекси жертви, другорядності та меншовартості.
читайте також:
— Тобто Юрій Шевельов передбачив майбутню російсько-українську війну і визначив основні слабкі місця України. А чи дав він рецепт, як ці вади подолати й у війні перемогти?
— Власне, сам життєвий шлях Юрія Шевельова є таким рецептом. Мається на увазі, що його наукова кар’єра є яскравим символом подолання провінційності і комплексу меншовартості, виходу на світовий рівень напряму, а не через посередництво росії. Він довів, що Україна має власний голос і позицію, має все необхідне для того, щоб говорити зі світом напряму, не озираючись на те, що думає з цього приводу північний сусід.
