Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Історія військової справи на теренах сучасної України — неймовірно багате поле для досліджень. Одну з цікавих сторінок української військової історії — добу вікінгів напередодні виникнення східнослов’янської держави з центром у Києві — висвітлює книга «Світанок Русі. Військова справа в Україні епохи вікінгів (IX–X ст.)», опублікована 2022 року вже після широкомасштабного нападу російської федерації на Україну.
Про головні аспекти цієї яскравої науково-популярної праці кореспонденту АрміяInform розповів її автор Артем Папакін — кандидат історичних наук, викладач кафедри історії Центральної та Східної Європи історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а нині — військовослужбовець Центру досліджень воєнної історії Збройних Сил України.
— Про що ваша нова книга? Що це за період в історії України — епоха вікінгів?
— Книга присвячена військовій справі епохи вікінгів. Це доволі широке поняття, що охоплює загалом період з кінця VIII по другу половину ХІ століття, однак в Україні добу вікінгів можна звузити до ІХ—Х століть. Тобто від того часу, коли представники такої етносоціальної групи, як Русь, основу якої складали вихідці зі Скандинавії, почили з’являтися на території України, на берегах Дніпра. Від початку першої третини ІХ століття вони почали встановлювати торговельні контакти з Візантією. Завершення доби вікінгів в Україні — це виникнення сталої держави, створеної Володимиром Святим наприкінці Х століття. В цей час можна говорити про те, що на зміну добі вікінгів в Україні прийшла епоха Русі.
Книжка розповідає про всі складові військової справи — це організація війська, його озброєння, способи ведення бойових дій, напрямки воєнних походів, вороги тощо. Також йдеться про військову справу слов’ян до приходу вихідців зі Скандинавії і степових кочовиків — ворогів і союзників руських дружин.
— Тобто йдеться про період приблизно від 30-х років ІХ століття і до 80-х років Х століття — від першої згадки східноєвропейської Русі у Бертинських анналах і до приходу до влади князя Володимира.
— Так. Утім, є низка дискусійних моментів про час появи перших представників етносоціальної групи Русь. Є гіпотеза, що вони з’явились вже на початку ІХ століття, і це обговорюється в книзі. Перша ж достовірна інформація у письмових джерелах це справді датована 839 роком згадка народу рос при дворі франкського імператора Людовика Благочестивого, куди вони потрапили через Візантію.
— Книга вийшла у цікавій серії «Militaria Ukrainica» видавництва «Темпора». Що це за серія, чим вона цікава, наприклад, для українських військових?
— У мене у цій серії вже була книга під назвою «Діти Таргітая», присвячена війнам скіфів. Серія «Militaria Ukrainica» — це перша і на сьогодні єдина в Україні серія книг з військово-історичної тематики, яка поєднує ретельне опрацювання джерел та наукових досліджень з популярним форматом викладу матеріалу й унікальними ілюстраціями, на яких представлено реконструкції воїнів. Такий формат доволі відомий у світі насамперед завдяки видавництву «Osprey», яке вже багато десятиліть публікує серії військово-історичних праць.
В Україні книги подібного формату з акцентом на українську історію, починаючи з 2008 року, почало публікувати видавництво «Темпора». Вони стали доволі популярними й охоплюють історію від доби Античності до ХХ століття. У серії не вистачало книг з історії військової справи Русі. Оскільки ж ця тема доволі складна і широка, зокрема, й хронологічно, то «Світанок Русі» є першим з кількох видань, що висвітлюватимуть військову справу Русі. Її підготували ще до широкомасштабного вторгнення, а видали вже 2022 року. Мали бути наступні, однак я пішов до війська, ілюстратор Сергій Шаменков зайнявся волонтерською діяльністю, тому наразі цей проєкт ми призупинили, щоб повернутись до нього в майбутньому.
— Тобто можна сказати, що це такий собі український «Osprey» — історія українського війська і війська в Україні, коли йдеться про давню добу та середньовіччя й військову справу численних народів, які в різний час мешкали на українських теренах. Його особливість — не лише науково-популярний текст, але й ілюстрації, на яких реконструйовано вигляд воїнів різних епох. Як ви організовували співпрацю з художником?
— Сергій Шаменков — відомий автор військово-історичних реконструкцій у найширшому хронологічному діапазоні — від Античності чи навіть часів Трипілля до сучасної війни з російською федерацією. Він дуже досвідчений і глибоко підготовлений співавтор, з яким дуже комфортно співпрацювати. Сергій проілюстрував чимало робіт серії «Militaria Ukrainica» і сам досліджує матеріали, за якими здійснює реконструкції. Коли він зображує якусь фігуру, то приділяє увагу найдрібнішим деталям — тому, як має виглядати взуття, одяг, предмети озброєння, захисного спорядження тощо. Все це художник відтворює за тогочасними зображеннями й археологічними знахідками. Можна сказати, що Сергій Шаменков здійснює справжні наукові реконструкції і для авторів, які з ним співпрацюють дуже зручно, бо він сам має джерельну базу і йому не треба пояснювати, що і як саме слід зобразити.
— Тобто Сергія Шаменкова можна назвати співавтором, оскільки його внесок дуже вагомий.
— Так, він важливий співавтор, це дуже влучне зауваження. Ще й у тому плані, що він є істориком одягу. Наприклад, у цій книзі є дуже детальні описи його ілюстрацій, в яких зазначено, на підставі чого зроблені реконструкції одягу і зброї. Й автором цих описів, усіх вставок про одяг є саме Сергій Шаменков. Тому він справді цінний співавтор книги «Світанок Русі».
— Якщо говорити про одяг, зброю, обладунок, спорядження вікінга ІХ—Х століть на Русі, то як його можна описати? Що було загальновживаним і найбільш поширеним, типовим?
— Найбільш престижні, найцінніші речі, які ми уявляємо, говорячи про вікінгів — це їхні знамениті мечі. Деякі з них були позначені написами, деякі були багато прикрашені золотом і сріблом. Так само престижними були шоломи і обладунки. Однак ці речі були дуже дорогими і через це не були так значно поширеними серед рядових воїнів, як, скажімо, списи чи сокири. Тому якщо говорити про типову ознаку воїна епохи вікінгів, то це спис і сокира.
Для захисту використовували круглі щити, які, за свідченнями візантійських авторів, доходили до стоп. За археологічними знахідками також можна відтворити щити солідних розмірів, як на людей тогочасного зросту. Вони прикривали основні незахищені частини тіла. Захисний обладунок, який використовували вікінги, був не дуже поширеним, бо був дорогим у виготовлені та непростим в експлуатації. Тому переважно вікінги обмежувались щитом.
Якщо ж говорити про якийсь типовий набір зброї та захисного спорядження тогочасного воїна-вікінга, то його не існувало. Це нам відомо завдяки розкопкам некрополів доби вікінгів у Гньоздово чи Шестовицях на Чернігівщині, де в кожному похованні бачимо своєрідний набір. Хтось міг мати сокиру і спис, хтось спис і меч, хтось великий ніж, який називався скрамасакс, і лук. Відсутність типового набору зброї свідчить про те, що не було певного стандартизованого способу воювання. Кожний вікінг був індивідуальним бійцем.
— Чи це також значить, що і в бою вікінги слабко взаємодіяли між собою, діяли недостатньо скоординовано, не виконували накази командира загону?
— Чи не єдиний тактичний спосіб взаємодії вікінгів у межах загону — це стіна щитів. Але ця стіна щитів застосовувалась лише від безвиході, в оточенні. Зазвичай же вікінги воювали як досвідчені індивідуальні бійці, можна сказати, універсальні солдати, які могли кидати списи, стріляти з луків, битися у ближньому бою сокирами, мечами, бойовими ножами тощо.
— Якщо кожен вікінг — індивідуальний боєць, то як було організовано їхні загони, як взаємодіяли між собою окремі воїни та загони в поході, на стоянці, в бою?
— За письмовими джерелами можна встановити відносини взаємної поваги, взаємного обдаровування, коли воїн віддавав частку своєї здобичі вождю, щоб той запросив його у наступний похід. Так само і вождь, отримавши велику здобич, ділився зі своїм загоном. Тому військо вікінгів того часу — це невеликі групи відданих особисто вождю воїнів. Якщо вождь був не надто уславлений як воїн і не дуже заможним, то він міг дозволити собі кількох прибічників і залежних людей. Заможні вожді, такі, як скандинавські ярли чи, за візантійськими джерелами, архонти, могли мати доволі великі дружини або гірди у кілька чи навіть кільканадцять десятків досвідчених воїнів. Нарешті великі правителі — скандинавські конунги, яких візантійці називали катархонтами, а ми звикли називати князями — збирали загони ярлів і найманців, які після об’єднання налічували вже сотні й тисячі бійців. Такі великі загони могли рушати у далекі чужоземні походи, де можна було розраховувати на багату здобич.
Однак у бою в цих загонах більше значення мала не якась певна впорядкована організація, але особиста відвага і відданість. Велике військо вікінгів, номінально зорганізоване навколо конунга як ініціатора походу, билось як кільканадцять дрібніших загонів, які координували свої дії суто стихійно й ситуативно.
Варто також згадати, що важливою бойовою тактичною одиницею в епоху вікінгів був корабель — дракар. Скільки воїнів було на борту, стільки й об’єднувались у певний загін. У бою вони виконували накази того, хто керував кораблем.
— Тогочасний воїн-вікінг, особливо на Русі — це одночасно мореплавець (та річкоплавець), торговець-купець, людолов-работорговець бандит-грабіжник, владар-державотворець… Все, як у В. Домонотовича, цитата якого з роману «Без ґрунту» мені дуже подобається: «Князь — грабіжник — работорговець — крамар — гість». Яка іпостась, на ваш погляд, була найважливішою, найвагомішою для них самих і в історичному контексті?
— Важко виділити якусь одну іпостась, яка була б найважливішою. Вони дійсно займалися і військовою справою — ходили в походи за здобиччю чи були найманцями за платню, і займалися торгівлею, вивозили товари на ринки близькосхідні, візантійські чи європейські, й організовували осередки влади на певних територіях тощо. В комплексі їхня діяльність визначала їхній соціальний статус, дозволяла володіти певними землями і набувати статусу місцевих правителів.
Утім, наприклад, східні джерела підкреслювали, що купці-вікінги обов’язково є озброєними, мають сокири й мечі. Це виділяло їх на тлі інших торговців, було певною дивовижею. Крамар не мав бути воїном в очах арабів чи візантійців. Тому, мабуть, військова справа була для світу вікінгів на першому місці, а на другому вже перебували торгівля, здобуття багатства чи статусу правителя.
Можна також згадати археологічні дослідження теренів Східної Європи, які засвідчують збільшення кількості зброї та, відповідно, ваги військової справи з появою тут вихідців зі Скандинавії. Тому, мабуть, можна поставити військову справу на перше місце в житті вікінгів.
— Книга охоплює доволі великий період — понад півтора, майже два століття. Чи можна побачити якусь еволюцію вікінгів у військовому чи соціальному плані за цей час?
— Еволюцію дійсно можна побачити, в той період військова справа у вікінгів розвивалась таким чином, що вони вбирали в себе найкраще, що могли знайти. Вікінгів можна назвати морпіхами доби Середньовіччя, які прибували кудись на кораблях, можливо, навіть пересувалися суходолом верхи на конях, але для битви обов’язково спішувалися і билися як піхотинці.
З часом, утім, вони починають переймати у народів, з якими воюють, найкращі зразки тактики та озброєння, придатні для ведення бойових дій в тому чи іншому регіоні з огляду на місцеву традицію, визначену природно-географічними особливостями. Наприклад, візантійський історик Х століття Лев Диякон згадує, що Русь під час війн Святослава з Візантією вже почала виставляти кінні загони. Так само в Західній Європі вікінги, почавши як піхотинці, поступово почали ставати вершниками вже від другої половини ІХ століття.
Щодо озброєння, ми так само бачимо, що на території України в ІХ столітті це був типово скандинавський набір. Наприклад, можна згадати ланцетоподібні довгі наконечники стріл, які поєднувались із великими простими зростовими луками. Поступово ж Русь контактувала з вихідцями з кочового світу, де побутували складні луки з кістяними накладками і використовувались легші стріли з меншими наконечниками. Як засвідчує археологія, наконечники стріл вікінгів з часом ставали меншими, що свідчить про те, що руські воїни переймали складні кочівницькі луки. У Х столітті такі луки вже з’являються у похованнях і поширюються аж до Скандинавії — наприклад, у Бірці є поховання воїна з повним набором східного кочовика-лучника з поясом з накладками і налуччям, до якого вкладався складний лук.
Зрештою, скандинави запозичують також і елементи захисного обладунку. У книзі я розглядаю еволюцію шоломів, знайдених на території України. Такий тип, як «Чорна могила», був запозичений Руссю від хазарів і використовувався доволі широко аж до території Польщі, Прусії і Балтійського регіону в цілому. Під східним впливом у вікінгів з’являються також шаблі, поширюються кінські набори.
— Тобто вікінги були доволі адаптивними, запозичували й освоювали найкращі зразки озброєння і тактики бойових дій, подібно до того, як це роблять сучасні українські воїни, ефективно застосовуючи передове західне озброєння.
— Так, якщо вдатися до максимально широкого узагальнення історичного досвіду, то, мабуть, можна зробити і таке порівняння. Це частина української історії. На території України вихідці зі Скандинавії перебували тривалий час і відіграли важливу роль, оселялися, засновували власні поселення і родини, поступово слов’янізувалися, що можна прослідкувати за іменами правителів. Доба вікінгів стала важливою сторінкою історії України, заклавши підґрунтя для становлення середньовічної держави з центром у Києві й давши поштовх історії власне українського народу. Тому для нас як нащадків Русі в політичному плані це доволі значимий аспект власної української історії, яка зберігає певну тяглість від доби Середньовіччя до сучасності.
— Щиро дякую за цікаву розмову і бажаю нових історичних досліджень та не менш цікавих книг!
Фото Дмитра Юрченка
