Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
З перших днів гітлерівської окупації в Україні діяла ціла мережа концентраційних таборів. Умови перебування там були жахливими, і більшість в’язнів загинули від голоду, хвороб або ж були розстріляні нацистами…
У сьогоднішній росії продовжують жити радянськими міфами про Другу світову війну
В уяві абсолютної більшості пересічних росіян радянська армія досі залишається непереможною й легендарною, під час помпезних святкувань там не згадують, що вона встановила світовий рекорд за кількістю бійців, які потрапили в полон: лише влітку 1941-го під Києвом у гітлерівській неволі опинилися понад 600 тисяч червоноармійців! Історія подібних прецедентів не знає. Один з відомих радянських воєначальників часів Другої світової згадував, що сталін під час зустрічі з тодішнім керівництвом Міжнародного Червоного Хреста на запитання, чим він може допомогти радянським військовополоненим — в’язням нацистських концтаборів, відповів так: «У нас немає військовополонених. А є зрадники, які навмисно здалися в полон…».
Табори на теренах України
Зауважимо, що сила-силенна «зрадників» опинилася в таборах на теренах окупованої України. Передусім з-поміж тих червоноармійців, які потрапили до рук гітлерівців у так званому київському котлі. Ось як описує ту ситуацію дослідниця цієї трагічної сторінки нашої історії Тетяна Пастушенко: «Колони полонених червоноармійців з київського „котла“ з перших днів окупації стали звичним явищем на вулицях Києва, а в топоніміці міста з’явилося багато місць, пов’язаних з їх примусовим утриманням та працею.
Згідно з висновками надзвичайної державної комісії, яка розслідувала після визволення України злодіяння фашистів, а також свідченнями самих в’язнів, мешканців міста, у Києві діяло три великі табори. Два призначалися для військовополонених — у Дарниці й по вулиці Керосинній (нині — Шолуденка), а третій табір — Сирецький — розташовувався поблизу Бабиного Яру — в ньому утримувалися як військові, так і цивільні бранці».
Територія Сирецького табору була оточена трьома рядами колючого дроту приблизно за метр один від одного. В’язнів виводили на примусові роботи, розвантажування душогубок у Бабиному Яру, частина працювала у майстерні на території табору. Як правило, двічі на тиждень у таборі відбувалися масові страти. В’язнів катували за будь-яку провину, призначали від 25 до 200–300 паличних ударів, що відповідало смертному вироку.
Довідково. Протягом 1933–1945 років нацистська Німеччина та її союзники створили понад 14 тисяч концтаборів, як у самій Німеччині, так і в окупованих країнах. Перший концтабір у Німеччині був створений у березні 1933 року. Одним із найбільших таборів був Бухенвальд, який мав 66 філій. Крім Бухенвальда, існували й інші концтабори: Освенцим — 4 мільйони в’язнів, Майданек — 1,38 мільйона, Маутхаузен — 122 тисячі, Заксенхаузен — 100 тисяч, Равенсбрюк — 92,7 тисячі, Треблінка — 80 тисяч, Штуттгоф — 80 тисяч.
Ось як описував умови перебування в цьому таборі журналіст Володимир Давидов у статті «Табір смерті»: «Не було такого дня, щоб у таборі не гинули люди. Одні вмирали, інших розстрілювали, третіх забивали палицями. Одного разу двоє ув’язнених з нашої бригади, проходячи з носилками повз город, зупинилися на хвилину й зірвали кілька зелених помідорів. Про це дізнався начальник табору й застрелив їх при всіх».
Близько 60 відсотків з п’яти мільйонів в’язнів загинули від голоду, холоду, знущань та хвороб у тимчасових таборах. Значна кількість з них — на території сучасної України, де під час окупації існувало 242 табори для військовополонених.
Обгризали старі акації…
Зі слів Руслана Забілого, кандидата історичних наук, генерального директора Національного музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», який багато років досліджує цю трагічну сторінку нашої історії, бранці концтабору «Цитадель», що був у Львові, з голоду з’їли всю траву на території табору, обгризли старі акації і гітлерівці їх позрізали. Ще деякий час залишалося одне дерево, яке не спиляли, але не довго воно стояло. Полонені його теж фактично згризли дощенту. Завісу над трагедією радянського солдата відкривають архівні документи. Правда, за панування комуністичної системи про це говорили неохоче. Хіба що з метою пропаганди, дуже дозовано, майже нічого. Тут опинилися деморалізовані, принижені й морально розчавлені, хворі та поранені, часто кинуті напризволяще своїми ж червоноармійці.
Довідково. З 18 мільйонів громадян країн Європи, які пройшли через табори різного призначення, в тому числі й концентраційні, було знищено понад 11 мільйонів осіб. Кількість дітей до 14 років у концентраційних таборах становила 12–15 відсотків. У таборах в’язні піддавалися злочинним медичним експериментам, людей експлуатували власники великих промислових фірм.
Табірна поліція, створена у вересні 1941 року, допомагала гітлерівцям підтримувати режим у таборі. Вона організовувала перевірки, шикування, конвоювання на допити, прибирання приміщень і двору полоненими. Поліцію фашисти організовували з полонених, які негативно ставилися до радянської влади. Це колишні військовослужбовці з кримінальним минулим, звичайні покидьки або ті, що рятували власне життя ціною життя інших. У таборову поліцію йшли й ті, що зазнали переслідувань і репресій з боку радянської влади. Тепер вони мстилися комуністам, командирам та комісарам, чекістам. Ось тут вони всі й мали відповісти за злочини, яких самі, можливо, й не чинили, але належали до злочинної системи. Жага помсти цих людей самих перетворювала на злочинців.
Зранку полонені отримували кип’яток із завареним кмином. Про цукор, звісно, не йшлося. З цим «сніданком» поверталися до казарм. В обід вся процедура повторювалася. Різниця полягала лише в тому, що полонені отримували кожний по 70 грамів субстанції з тирсою, яка називалася «хлібом», і баланду. Ця баланда, або «суп», як його називав колишній полонений Трохим Кириєнко, у 1942 році варився із кістяної крупи та якихось відходів. Причому цю крупу неможливо було розкусити. «Вечеря» була ідентичною зі «сніданком». Пізніше, в 1942 році, зранку ще видавали баланду з гнилої картоплі.
Зранку, коли табірна охорона шикувала полонених, до строю ставали тільки живі. Мертві залишалися у скорчених позах на тих місцях, де й помирали. Холод і голод робили свою справу. У листопаді до них долучився тиф. У таборі вибухнула епідемія. Не рятувало від смерті й те, що полоненим дозволили ночувати у приміщеннях цитаделі.
Довідково. 11 квітня 1945 року ув’язнені концтабору Бухенвальд, довідавшись про підхід союзних військ, роззброїли й захопили в полон близько 200 охоронців, взявши у свої руки керівництво табором. 11 квітня в табір вступили американські війська. Здійснивши повстання, в’язні Бухенвальда врятувалися від знищення, оскільки гітлерівська влада напередодні віддала наказ про фізичне винищення всіх ув’язнених. Дата 11 квітня й була названа Міжнародним днем звільнення в’язнів нацистських концтаборів.
Замість післямови
Розповідати про поневіряння в’язнів гітлерівських концтаборів можна довго. Але перенесімось у день сьогоднішній. Схоже, що кацапські посіпаки поступово переймають досвід фашистів. Наприклад, у так званих фільтраційних таборах вони запроваджують «правила поведінки», які певною мірою нагадують ті, що існували в гітлерівських таборах. Так, поки що московитам далеко до нацистів, але певні паралелі вже можна провести. Особливою люттю московити вирізняються у ставленні до солдатів та офіцерів українського війська. Чого вартий лише випадок, коли вони скоїли масове вбивство у виправній колонії в тимчасово окупованій Оленівці, що на Донеччині, де утримувались українські полонені!.. Тоді, нагадаю, загинуло близько 50 осіб…
