Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Коли мешканці одного з сіл на Вінниччині чули в небі віддалений гул гвинтів вертольота, вони точно знали — зараз над їхніми будинками з’явиться і сам гвинтокрил земляка. Адже щоразу, коли дозволяв маршрут, над рідною домівкою пролітав їхній односелець військовий пілот Іван Шоломій. Так він вітався з ними та родиною, показуючи, як щиро він їх любить. У такі миті дружина льотчика Ірина вибігала на подвір’я зустрічати коханого.
Проте все обірвалось в одну мить. Торішнього серпневого дня Іван Шоломій загинув. Сьогодні досвідченому й талановитому пілоту, який «поставив на крило» не одне покоління авіаторів, виповнилось би 56 років…
Заради служби жертвував усім
Зі слів вдови Героя Ірини, стати військовим Іван мріяв із самого дитинства.
— З малих літ він займався скелелазінням, велоспортом, увесь час старався випробовувати щось нове й динамічне, у будь-якій царині, якою захоплювався, прагнув досягнути гарних результатів. Ця активність, мабуть, і підштовхнула його обрати професію військового льотчика, — говорить Ірина.
Вище військове авіаційне училище в Уфі Іван Шоломій закінчив якраз перед розпадом срср. За розподілом молодий офіцер був направлений до авіаційної ескадрильї, дислокованої в Хабаровському краї. Проте душа українця із Сум повсякчас линула додому. Тож уже в 1992-му Іван Іванович розпочав службу у Бродах на Львівщині.
Проходячи службу на посадах льотчика-штурмана та командира вертольота, Іван Шоломій показав неабиякі здібності як пілот. А згодом офіцерові подобалось навчати льотних премудростей молодших колег. І це йому вдавалось добре. Зрештою, підготовка молодих пілотів стала його пріоритетом — вертолітник почав передавати свій досвід у навчальних центрах тоді ще Харківського інституту ВПС України.
— Коли я була курсанткою, Іван Іванович приймав у мене заліки, — розповіла авторам колега загиблого вертолітника. — Він був дуже відданий роботі, саме льотній діяльності. І навіть згодом, коли служив на вищих посадах, постійно «тікав» на польоти. Завдяки своїй закоханості в небо та віртуозній майстерності він підготував багато найкращих професійних льотчиків. Емоційна, добра та проста в спілкуванні людина, він був дуже вимогливим у тому, що стосувалось льотної роботи. Вмів навчати, до кожного підбирав індивідуальний підхід, зі всіма легко знаходив спільну мову. Водночас міг емоційно відреагувати на якусь помилку, але це завжди було справедливо. Завжди в нього робота була на першому місці, він заради неї жертвував усім іншим.
Про те, що чоловік постійно пропадав на службі та працював навіть у збиток родині, говорить і Ірина. Жінка зазначає, що найважче було, коли діти були зовсім маленькими.
— У нас два сини, Даня й Кірюша, та донечка Софійка. Я колись казала Іванові: «Ти йдеш на роботу — вони сплять, ти приходиш додому — вони вже готуються до сну». Тільки останні років п’ять чоловік мав можливість трохи більше приділяти уваги дітям. Перед великою війною часто було таке, що цілий день я з ними, а ввечері Ваня приходив і уроками займався. Він був природженим учителем, йому вдавалося так просто щось пояснити, так доступно. Чоловік сам завжди любив навчатись і дітям казав, що треба постійно розвиватись, знати мови. Завжди наголошував: «Навчання — це перше, що ви зараз маєте робити».
Війна та миротворчі місії
Найважчим для Ірини став період 2014-го та 2015 років. Тоді Іван Шоломій спочатку виконував завдання в районі проведення Антитерористичної операції, а згодом уперше вирушив до Африки у складі миротворчого контингенту Місії ООН.
— Це була наша перша настільки тривала розлука. Я дуже тоді переживала. Дані було шість років, Кірюші — три, а Софії — два. Вони хворіли по колу. Ваня дзвонив постійно, переживав, що не може нічим нам допомогти. Але я ж розуміла, що для нього участь у місії — це крута можливість набути нового досвіду, тож намагалась і сама триматись, і чоловіка підбадьорювати.
Удруге Іван Шоломій вирушив до Африки вже як командир загону національного контингенту Місії ООН зі стабілізації у Демократичній Республіці Конго. Варто зазначити, що 2019 року Повітряні Сили вперше формували миротворчий вертолітний загін. І саме льотчику І класу полковнику Шоломію, як одному з найдосвідченіших вертолітників, довірили його очолити.
У далекій африканській країні миротворці виконували різноманітні завдання, зокрема проводили повітряну розвідку, пошукові операції, транспортували людей і вантажі, патрулювали визначені території, супроводжували та прикривали військово-транспортні вертольоти, забезпечували повітряну підтримку дій наземних підрозділів військ Місії ООН.
Серед інших у Конго вертолітники Повітряних Сил виконали складне та неординарне завдання із забезпечення роботи групи вулканологів, які досліджували вулкан Ньямлагіра. Так, Іван Шоломій разом із льотчиком-снайпером Володимиром Прокопенком здійснили висадку науковців на кратер активного вулкана, висота якого сягає трьох кілометрів. Тоді авіатори виконували політ із сильним попутним вітром, швидкість якого сягала 90 км/год, та на значній висоті. Небезпечною була й посадка гелікоптера на поверхню кратера, яка могла провалитись під значним тиском. Аби мінімізувати цей ризик, пілоти проявили ювелірну точність керування повітряним судном. У підсумку екіпаж успішно виконав це ризиковане завдання.
Велика війна
Коли російські окупанти розпочали широкомасштабне вторгнення, полковник Шоломій перебував у Чугуєві на зборах. Якраз 24 лютого він мав повертатись додому.
— Від самого ранку почала телефонувати чоловікові, у відповідь — тиша. Які тільки думки не крутились у моїй голові… Від усіх новин я впала буквально в ступор. Дійшла до тями, лише коли побачила «+» у телефоні. А вже коли чоловік повернувся додому, відчула, що я найщасливіша жінка у світі. Згодом він розповів, як вибухнула поруч ракета, коли вони летіли по маршруту з Чугуєва та зупинилися на дозаправку. Тоді він, певно, що організовував виведення вертольотів загону з-під ракетного удару. Він так усе розказував, ніби це було якоюсь пригодою, а я, його слухаючи, ледь не посивіла.
Під час широкомасштабної російської агресії полковник Шоломій здійснював бойові вильоти, організовував і проводив навчально-тренувальні збори льотного складу транспортної авіації та активно передавав свій багатий бойовий досвід молодому поколінню. Досвідчений і талановитий пілот, він доклав чимало зусиль для підвищення майстерності авіаторів Повітряних Сил та їхньої підготовки до виконання завдань у бойових умовах. За свою роботу, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Іван Шоломій був відзначений медаллю «За військову службу Україні»
— Іван Іванович жив і працював заради рідних, близьких та країни, — пригадує один із побратимів офіцера. — Завжди від нього можна було почути, що ми маємо сім’ї, службу, техніку, що ми захищаємо Батьківщину та виконуємо свій обов’язок. Він ніколи не розділяв людей за військовим званням. Для нього були — командир, технік, штурман та інші захисники різних фахів, які кожен на своєму місці виконував визначені завдання. Він не ганявся за званнями, жив роботою. Був людиною, до якої можна було завжди звернутися по допомогу та отримати її. «Це все не проблема, це все можна вирішити», — казав Іванович. А ще Іван Іванович дуже цінував щастя, що мав у родині. Кохав безмежно дружину, любив діточок, не було і дня, щоб він не зателефонував їм, не поговорив з ними та не розпитав, як справи. Дуже їх оберігав».
Іван Іванович оберігав родину, а родина завжди підтримувала його. Ірина каже, що жодної миті навіть і не думала виїхати десь за кордон і залишити чоловіка самого.
— Я просто хотіла бути з ним, коли він повертався додому зі служби. Дуже переймалася, коли він вилітав на завдання, тоді говорив просто: «Треба». І так вмів підібрати правильні слова, з такою впевненістю завжди казав: «Все буде добре», що я йому вірила. Хоча й переживала, аж поки не побачу, що той вертоліт повертається назад додому. Останнім часом я навіть відчувала, коли він приземлявся. Він завжди сміявся, казав, що ще гвинти не зупинилися, а ти вже дзвониш.
Цим літом Іван зробив дружині незабутній сюрприз — пролітаючи над домом, скинув з вертольота букет польових квітів.
— Чоловік розрахував так, що квіти впали якраз на дах гаража. Така краса, я тоді була така щаслива, мені хотілось підскакувати до гвинтокрила. Він був дійсно найкращим… Я пів життя провела разом з ним. Дуже важко без нього.
Уже 8 місяців, як загинув її чоловік, а Ірина й досі не вірить, що його більше немає поруч. Жінка зізнається, що коли йшла розповідати про коханого, тільки тоді подумала: «Якщо вже пишуть статтю про нього, то це вже правда, його немає». Нездійсненними залишились мрії повінчатися після Перемоги та поїхати в подорож до улюбленого Криму, у якому так часто відпочивало подружжя до цієї клятої війни… Ірина вірить, що одного дня їхні з Іваном діти бігатимуть вулицею, де на будинках висітимуть таблички з їхнім прізвищем — на честь тата-захисника.
читайте також:
У загиблого вертолітника Івана Шоломія залишились також старший син від першого шлюбу Дмитро, мати та сестра.
Льотчик I класу полковник Шоломій віддано служив українському народові та більшу частину свого життя присвятив захисту Батьківщини. Під час кожного свого вильоту він нищив одвічного ворога, який прийшов на нашу землю. Нині виховані ним пілоти боронять Україну, даючи гідну відсіч загарбникам та наближаючи невідворотну Перемогу українського народу.
