Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Війна з росіянами для цього українського воїна — низка особистих перемог. Йому добряче дісталося від ворога — два множинні поранення, чотири клінічні смерті. Зі слів чоловіка, в його тілі неушкодженими залишилися лише… язик та серце! А ще — сильне бажання здолати нові перепони на шляху до Перемоги над московитами.
У 2015-му під Горлівкою ворожа міна калібром 120 мм залишила на його тілі майже два десятки «позначок». Відновлення тривало довгих шість років. Результат — II група інвалідності й короткі прогулянки з паличкою.
Але з початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну Сергій повернувся до війська до лав окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. На фронті він знову дістав поранення. Живим залишився дивом, адже неподалік від нього лягла півтонна фугасна авіабомба (ФАБ). Першого разу він пережив одну клінічну смерть, цього разу — три!
«Хочеш вижити — копай! Куди б не перемістився: на сто, на десять метрів — копай ямку, бо тільки так усе, що пролітає чи розривається поруч, стане не смертельним. Страшно? Так! Це постійне та нормальне відчуття. Утім, після кількох місяців у районі бойових дій наступає момент звикання. Це дуже небезпечно, позаяк через це недалеко й до загибелі. — Розповідає «Єгер». — Я колись працював електриком. Там теж так. Від ураження струму гинуть або молоді, або занадто досвідчені, мов заручники власної самовпевненості. Нормально, коли ти знаєш, чого боятися, й тому копаєш та укриваєшся.
Починати слід з простого — індивідуального окопу лежачи. Потім його заглиблюєш, через якийсь час копаєш до сусіда, щоб потім разом кави випити. Ті, хто нехтують особистою безпекою та бігають під обстрілами, — час від часу стають мішенями й гинуть від ворожих куль та уламків снарядів і мін. Багато хто нехтує безпекою в розрахунку на нельотну для ворожих безпілотників погоду — й це марні сподівання, бо в тумані російським САУ нічого не заважає працювати по вчорашніх, позавчорашніх наших координатах. У 2022 році я познайомився зі значно більшими калібрами, ніж у 2015-му — в Дебальцевому. Там було важко, але там не працювала ворожа авіація і дронів у них було дуже мало. Тепловізійні системи були дуже слабкі. За всі ці роки прогрес пішов вперед. У 2014-15-х роках я чув постріл ворожого міномета й знав, що маю хвилину, щоб сховатися. У 2022-му — ворожі міномети стріляли, маскуючись під гаубиці, і після прильоту снарядів через кілька секунд до нас долітали міни.
«Те, що летить у тебе, ти не почуєш!»
«Міну чи снаряд, що летять прямісінько в тебе, ти ніколи не почуєш, це доведений факт. — Продовжує Сергій, якому під час широкомасштабного вторгнення свої дали ще один позивний — „Злобний гном“. — Усе, що прогуділо, й просвистіло — не твоє. Твій слух і увага на війні — один із головних „гаджетів“ піхотинця. Активні навушники штука хороша — за пів сотні метрів чути, як лисиця ходить, як миші шарудять… Захист від ворожого безпілотника — окоп, що накритий плівкою плюс маскування під місцевість. У такий спосіб противник тебе не побачить…»
Йому ще пощастило, вважає Сергій, бо був якраз в укритті. Й цього разу Бог його начебто долонею прикрив. У нього три хребці розкришені, але спинний мозок не пошкоджений. Тому він уже може ходити. І є задля чого: у 2018 році Сергій після того, як зрозумів, що до війська його вже за станом здоров’я не візьмуть, почав займатися страйкболом. Купив зброю для себе, потім екіпіровку. Потім завдяки йому на Кіровоградщині з’явився Центр тактичної підготовки «Сова». На цій базі в рамках предмета «Захист України» Сергій проводив для молоді за власною програмою триденні збори. Нині він поновив роботу Центру й має можливість навчати азів військової справи всіх охочих. Сьогодні — це кількість до двох взводів, включно з акцентом на дії малих піхотних груп.
Фото автора
