Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Презентація виставки художника відбулася в артпросторі Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого. Перші картини Володимир Ребров створив ще на початку широкомасштабного вторгнення, під звуки сирен, перебуваючи в укритті під час обстрілів, коли гнів і розпач переповнювали українців. Прямуючи у сховище, він захопив із собою лише олівець і блокнот, як рятівний круг. Нині в доробку Володимира Реброва понад 200 робіт. Графічні малюнки стали своєрідним творчим щоденником, на яких збережена вся хронологія війни. Війни, яку її побачив та відчув художник.
Період після 24 лютого став для багатьох із нас найскладнішим у житті. Гнів, тривога й сум нуртували в серцях українців. Кожен робив вибір у ті дні: взяти до рук зброю, працювати на перемогу, стати волонтером, евакуюватися, виїхати чи лишитися. Володимир взяв до рук зброю, якою володіє найкраще. Весь цей час він писав картини. Вони поширювалися мережею й стали частиною нашого опору.
— Тоді була така напруга всередині, ніби ще трохи й щось обірветься. Я малював по десять годин на день. Багато разів хотів кинути писати, але — ні. Я прокидався, бачив коментарі людей під своїми малюнками; читав, як вони надихаються образами, й розумів, що не припиню малювати. Люди потребують мистецтва, що лікує душевний біль, підтримує їхню віру в перемогу, в ЗСУ, в нашу силу. Я безмежно вдячний людям, які підтримали мене в той момент, — каже автор.
На виставці представлені оригінали робіт. Графіка виконана простим олівцем, але з жовто-блакитними акцентами. За словами художника, кольорові фарби зараз не на часі.
— На моїх малюнках немає яскравих кольорів, але є дуже велика палітра емоцій, які я намагався передати. І ще є два особливі кольори, які залишилися у моєму житті — синій та жовтий, які зараз стали більш потужними та яскравими. Вони створюють усім зрозумілий акцент, навіть якщо ними розфарбовані лише фрагменти. Це наші кольори, які нібито промовляють: ми — українці, ми боремося і вистоїмо! — поділився Володимир. — А червоний колір я зовсім не можу використовувати, бо він набув для мене жахливого значення.
Художник не вважає свої твори натхненними, адже джерелом його образів стають події війни, весь біль сьогодення.
— Натхнення — взагалі дуже дивне слово. Найчастіше воно асоціюється із чимось прекрасним, наповненим, мрійливим. Але коли ти дивишся на всі ці жахіття, стежачи за новинами, часом кілька годин на день, ти розумієш, що десь там важко, десь там — біль. І ти не хочеш пройти повз, ти хочеш якось підтримати цих людей і ти малюєш. Тому я назвав би це не натхненням, а небайдужістю.
У сьогоднішніх українських новинах — біль і трагедії. Люди страждають, втрачають близьких, залишають домівки. Мені хочеться хоч якось підтримати українців, вшанувати наших захисників, зберегти пам’ять про стійкість людей, їхню силу, їхню жертовність. Я живу цим, почуваюся поруч з усіма українцями, не можу пройти повз їхній біль. Мені хотілося показати і наших захисників, і фахівців тих галузей, які працюють, щоб полегшити людям життя в ці скрутні часи: рятівників, енергетиків, будівельників, — наголосив автор.
Чимало з малюнків мають свою окрему історію. Українці пишуть художнику й розповідають про себе, про пережите під час війни.
— Навіть не уявляю, чому людям хочеться розповісти саме мені ці сумні історії, але я слухаю, розуміючи, що не можу допомогти, лише вислухати. Якось я потоваришував із чоловіком з Кропивницького. Одного разу він зателефонував пізно вночі й розповів, що батько попрощався з ним телефоном. Його батько воював на передовій і в якийсь момент зрозумів, що може не вижити. Тоді він подзвонив своєму сину й попрощався. Мій знайомий розповідав мені про це й плакав. Коли чуєш, як у трубку плаче дорослий чоловік, ти нічого не можеш зробити, тільки слухати й підтримувати. В цієї історії хороший фінал, батько зазнав поранення, але вижив. А я після цього намалював картину — навала орків насувається на окоп, у якому лише два бійці. Один з них телефонує і каже: «Синку, я трохи зайнятий, зателефоную пізніше».
Водночас художник створює портрети захисників і побратимів, його картини перетворюються на шеврони й татуювання, а також стали ілюстраціями до кількох поетичних збірок, адже українські митці теж створюють поезії, у яких відтворюють події російсько-української війни.
Під час виставки було також представлено збірки віршів поетес Вікторії Погорілої та Віолетти Кравченко. Картини та вірші органічно поєднались, як пазли, тому що кожен з авторів відчув спільні емоції, близькі всім українцям.
Родзинкою презентації стало яскраве дійство — виступ талановитої співачки Вікторії Падалки, яка внесла блискучі та незабутні емоції до цього заходу.
Експонування виставки триватиме до 30 квітня.
Фото автора
