День вшанування захисників Донецького аеропорту в системі Міністерства оборони України відзначається щорічно 20 січня. Оборона Донецького аеропорту — це тисячі історій хоробрості та звитяги, фронтового…
Серед тих, хто допомагає розміновувати Україну, одними з перших заходить на деокуповані території, — старший лейтенант поліції Карина Ковальчук, інспектор відділу вибухотехнічної служби ГУНП у Вінницькій області. Дівчина розповідає, що ворог уже забезпечив їх роботою на багато років вперед.
Карина — єдина дівчина в підрозділі, служить тут близько двох років, проте вже має чималий досвід. У складі вибухотехнічної групи розміновувала деокуповані Бучу, Гостомель, Ірпінь, Чорнобиль. Та й на рідній Вінниччині роботи вистачає.
— Напередодні широкомасштабного вторгнення я взяла відпустку, 28 лютого мала святкувати день народження, свої 26 років. Хотілось свята і відпочинку, але почалась війна… Спочатку ми несли службу на Вінниччині, пізніше почали залучатись до розмінування в інших містах після їх звільнення. Адже, щоб запустити інфраструктуру, щоб заїхали лікарі, адміністрації, розпочали працювати пошта, магазини, школи і садочки, потрібно спочатку провести розмінування.
Поїхавши на ротацію на Київщину, дівчина на власні очі побачила чимало прикладів звірств та підлості росіян. Каже, що небезпечні сюрпризи окупанти залишали скрізь, навіть на дитячому ліжечку в квартирі, що вже казати про розтяжки на вході в під’їзди, на вікнах…
— Ми розміновували різні об’єкти: місця дислокації ворога, школи, житлові будинки… Люди не могли повертатись у свої помешкання через сліди зломів, подавали заявки і чекали, поки приїдуть вибухотехніки й перевірять оселі. Справді, знаходили багато, гранати, боєприпаси, розтяжки, пастки…
Карина відверто розповідає, що на території Гостомельського аеропорту спочатку навіть розгубилась від такої кількості боєприпасів, снаряди сотнями лежали під ногами.
— Я знала, що там були сильні бої, і роботи у вибухотехніків буде чимало. Але побачити такі масштаби не очікувала. Коли ми вивчали вибухонебезпечні предмети, проходили практичні заняття, як правило, їх там було один-два. А тут, куди не глянь — десятки, сотні, тисячі… і всі небезпечні. Землі не було видно абсолютно, усе буквально встелене гільзами. Ходиш по них, вони хрустять, а ще дуже специфічний запах гару… Важко було дивитись на «Мрію» …
Дівчина ділиться, що коли кажуть їхати на розмінування і вказують нові населені пункти, з одного боку страшно та сумно, а з іншого — радісно, адже ще одне містечко чи село звільнили від окупантів.
— На жаль, наша професія — небезпечна, тому не обходиться без поранень… Мій керівник зазнав поранення під час нашої спільної ротації буквально в мене на очах. Дякувати, всі служби спрацювали максимально швидко — турнікет, крапельниці, евакуація. Він досить швидко повернувся у стрій. Двоє інших колег дістали уламкові поранення, та вже також вилікувались і повернулись до служби. Пишаюсь усіма, ми, дійсно, як маленька родина, де кожен готовий підставити плече.
Карина додає, що роботи в них ще багато… Навіть після Перемоги вона та її колеги ще багато років їздитимуть у ротації різними регіонами країни і «очищатимуть» їх.
