У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Перед об’єктивом журналістської телекамери йому не так комфортно, як у кабіні ударного гелікоптера Мі-24. Навіть якщо обличчя пілота прикрите балаклавою, у прорізі можна побачити лише очі, видно — хвилюється. Хоча за рік, що минув від початку широкомасштабного вторгнення, Ігорю, пілоту армійської авіації, неодноразово доводилося блискавично приймати рішення і реагувати під час виконання бойових місій.
У своїх неповних тридцять молодий офіцер, капітан, має вже чималий бойовий досвід. Такий, яким не можуть похвалитися пілоти гелікоптерів потужних європейських армій. Про те, як пролягав його шлях до армійської авіації та виклики боїв дев’ятого року війни з рф, він погодився розповісти кореспонденту АрміяІnform.
— Відомо, що військові вертолітники — професія з династичними традиціями. Сини майже у стовідсотковому варіанті наслідують шлях батька. А як було у вас? Хто надихнув на рішення стати пілотом гелікоптера?
— Це і правда, і не зовсім. Дійсно, в Україні було не так багато підрозділів армійської авіації. Зазвичай це гарнізон з летовищем, де компактно проживають родини авіаторів, це одна школа, в яку ти ходиш з такими ж синами і доньками льотчиків та техніків. Я — не виняток. У моїй родині також є військовослужбовці. Тож уже старшокласником я разом зі шкільними товаришами відвідував дні відкритих дверей у військовій частині. Спостерігати із землі за гвинтокрилими машинами — то одне. А от коли випав шанс на ній прокататися… От тоді, покидаючи салон після посадки, я зрозумів, до чого себе готувати і якою буде моя професія. Тут справа виключно власного вибору. Так, є приклади. Бачиш, що ця справа далеко не «сінекура», але ж… Тому для вступу у вищий навчальний заклад піднатиснув на спорт, математику. І… вступив!
— І як відбувалося становлення в професії? Перші роки в службі пілота головні, чи не так?!
— Роки навчання у ВВНЗ пролетіли настільки швидко, що іноді сам себе запитую: а це точно було? Ось ти ще тільки абітурієнт… а тут, бац, випуск лейтенантів. І ось ми вже роз’їжджаємось по військових частинах. Хто «правим» пілотом на Мі-8, хто льотчиком-оператором на Мі-24. Але це не значить, що ми перестали вчитися. Так, базу в училищі ми здобули відмінну. Тим більше, що вчилися вже у воєнні роки, під час АТО/ООС. І вдруге поталанило, коли потрапили вже лейтенантами до рук відповідальних і досвідчених менторів-пілотів. Це той варіант, коли наставник стає тобі і вчителем, і другом. Мені пощастило мати двох таких провідників у світ реальної армійської авіації. Оскільки реальних імен ми називати поки що не можемо, назвемо їх… Олег та Ігор. Це пілоти, які навчили мене відчувати машину. Не просто літати, відповідно до політного завдання та з урахуванням метеоумов. А бути… композитором цього процесу. І ставитись до виконання завдань творчо, нестандартно. І оце все в купі згодом не раз і не два допомогло.
— А довелося побувати в районі АТО/ООС? І як цей досвід позначився на професійному зростанні?
— У миротворчу місію за кордон не потрапив. А от в небі над Донеччиною та Луганщиною політати вийшло. В ООС потрапив у 2019 році. У межах звичайної ротації. Тоді ситуація на лінії розмежування була, самі пам’ятаєте, контрольована. Відповідно, і наші завдання полягали в патрулюванні і в евакуації поранених військовослужбовців. Досвід медеваку для мене був, скажімо так, чимось особливим. І це не лише щодо технічного виконання. Але і в моральному сенсі. Судіть самі — на кону стоїть життя людини. І лише від тебе залежить, наскільки швидко та безпечно поранений вояк опиниться в госпіталі. Ми робили все від нас залежне, аби домчати кожного пораненого побратима м’яко, як на дорогій автівці. Ну і, звісно, виконуючи всі протизенітні маневри, щоби це було безпечно. Крім цього, багато літали по-бойовому, для закріплення пілотажних навичок. Вчилися «стелитися» над рельєфом місцевості. Ой, як воно нам згодом знадобилося!
— Власне, ми підійшли до моменту запитання про те, як ви зустріли 24 лютого 2022 року?! Якими були думки, емоції та, відповідно, дії?
— Конкретно я був у так званій другій хвилі. Коли перші екіпажі вже здійснили зліт і пішли виконувати бойові завдання. Нас командування зібрало, щоби довести обстановку. Розподілити завдання і таке інше. Як офіцер, військовий, читаючи новини в той період, я вже розумів, що щось станеться. Але, звісно, як і переважна більшість, не хотів допускати думки, що дійде до масштабного вторгнення. Утім, це сталося. І вже сила армії мала вирішити, як саме ситуація буде розгортатися далі. Якщо брати загалом, то мені не довелося за цей рік політати хіба що в небі над Донеччиною. А так, то брали участь і в боях за Київ, і за Харківщину, і за Херсонщину. У моральному сенсі довелося стати сильнішим, злішим, якщо можна так говорити.
— Розкажіть про роботу пілота Мі-24 у сучасному бою? Які ризики і небезпеки?
— Пам’ятаєте, я говорив, що ми багато працювали над тактичними прийомами і технікою пілотажу на низьких висотах? Якщо ми працюємо по корегуванню цілей із землі, то ми, фактично, ворога і не бачимо: зайшов на дистанцію застосування озброєння, «закинув» НУРСів і відходиш. Вже потім або піхота, або авіанавідники, або аеророзвідка, якщо мають можливості, то поділяться даними про результати твоєї роботи. Для нас це насправді важливо, адже плануючи кожен виліт, ти маєш знати, чи є робочим той чи інший прийом із твого арсеналу. Якщо так, то використовуєш його і далі. А ні — розробляєш новий. Війна — це уміння опанувати себе і вчитися на помилках. Хто становить для нас найбільшу небезпеку? Їх, справді, не бракує. І ворожі ЗРК різного спектра дії. І російські винищувачі. Останні — особливі мерзотники. Працюють вони зазвичай у парі. І поки один засікає нашу машину, другий вже виходить на дистанцію застосування бортового озброєння, або ракет. Аби в них нічого не вийшло, доводиться, як кажуть, імпровізувати. І там вже від майстерності і підготовки залежить — чи повернеться гелікоптер на базу.
— А яка, як то кажуть, «найжирніша» ворожа вражена ціль у вашому активі?
— Важко сказати. Коли ми літали на відпрацювання наземних цілей для підтримки нашої піхоти під Києвом, то кожен виліт був особливим. Настільки динамічно там все крутилося. Добре, що була можливість пропрацювати окремі моменти з хлопцями, які ходили в «першу хвилю», і ми вже знали, до чого готуватися. Та й виручає те, що командування вдумливо ставиться до планування бойових місій і взаємодії з іншими підрозділами. Наш комбриг — надзвичайно крутий пілот. А ще — дуже правильний, людяний мужик. Коли він відправляє екіпажі на бойову роботу, щоразу говорить: у разі чого я відразу лечу за вами! «У разі чого» — це якщо зіб’ють машину або вимушена посадка. І він дійсно чергує за штурвалом пошуково-рятувального гелікоптера, поки ми б’ємося. На щастя, нашому екіпажу, тьху-тьху, якось щастить повернутися навіть без особливої кількості дірок у фюзеляжі. Ну а щодо найжирнішої цілі — це, напевно, ворожа орда на Харківщині, яка почала відступати після того, як ми їм добре врізали. А було це якось буденно. Звичайний день, звичайний виліт, звичайна бойова робота. Відпрацювали на прохання наземних сил по визначених координатах. Повертаємось на базу. П’ємо чай, дивимося новини. Аж раптом бачимо, що русня там, де ми літали і вели вогонь, почала тікати. Звісно, що це заслуга стовідсоткова тих, хто воює на землі. Піхота наша крута! Але водночас приємно відчувати себе частинкою вістря того меча, яке розсікло сили ворога! Та й товариш подивися і каже: ото там і наша «копієчка» є!
— А як було літати на Півдні? Над степом?
— Нас під Херсон перекинули, коли вже справа, як то кажуть, була наполовину зроблена. І ворог вже тікав, аж шуба заверталась і лапті блищали! То ж вильоти у форматі війни цілком буденні були: патрулювання, прикриття наземних військ. А от перед цим, коли літали прикривати наші борти, що йшли на Маріуполь на допомогу захисникам, ото був екшн ще той. Звісно, я як молодий пілот нервував. Я літав на Мі-24 льотчиком-оператором. Коли вже стало відомо, куди летимо, думаю: дай подзвоню домашнім, хоч голос почую чи що. А командир на мене дивиться і каже: «не дзвони». Прилетимо, тоді набереш. Бо нема чого тут соплі розводити. І полетіли. І повернулися.
— Бачу, що від синергії та взаємопідтримки в роботі екіпажу вертольота багато що залежить, чи не так?
— Та, по суті, це не просто бойова одиниця. Ми працюємо двійками, і два екіпажі Мі-24 — то вже як родина. Разом воюємо, ділимося всім, що наболіле. І, звісно, без підтримки нікуди. Особливо коли втрачаєш друзів. Є і таке. От, здавалося б, прилетів на ротацію, побачив товариша, з яким в одній групі вчився у військовому ВНЗ. Посиділи-поговорили, згадали за різне. І…раптом повідомлення, що його вже немає. Загинув, виконуючи бойове завдання. Звісно, це важко чути. Важко говорити з родинами. Але і не продовжити битися, руки опустити — це зрадити пам’ять друзів. Тому ми сідаємо в кабіни, ми злітаємо в наше небо, щоби захистити нашу землю! русня буде знищена!
— Не можемо оминути запитання про зброю. Ваша зброя — Мі-24. Як ця гвинтокрила машина зарекомендувала себе під час боїв?
— О, це і зброя, і дім, і транспортний засіб. Ну що сказати: прудкий вертоліт. Міцний, як боксерська груша. Багато що «пробачає» пілотам. Це я про пілотажні техніки, перенавантаження і тому подібне. Ми свою машину часом «Лань» називаємо. Бо вертка. Але роки минають, і техніка 70-х уже конкурувати із сучасними не може на одному рівні. Звісно, є модернізації. Але було б цікаво спробували себе на сучасних європейських чи американських гелікоптерах. Той же самий «Апач». Ми якось у товаристві це обговорювали. І один досвідчений та поважний пілот, який до того ж любить читати історичні книжки, сказав мудру фразу: «Македонський переміг військо персів, бо в його воїнів у фаланзі списи були довшими». Тобто в усі часи якість озброєння вкупі з навичками воїнів вирішували перебіг воєн. І я погоджуюсь зі своїм колегою. Враховуючи те, що можуть українські вертолітники за штурвалами машин ще радянського виробництва, — уявіть, що вони зможуть, коли отримають сучасні зразки гвинтокрилих машин! Ми бачимо, що українське військо поступово насичується сучасними зразками озброєння і бойової техніки. Хочеться вірити, що і для армійської авіації будуть хороші новини!
— А чи маєте державні нагороди за свою бойову роботу?
— Так, за виконання завдань під час польотів на Маріуполь нагороджений орденом Данила Галицького. Але справжня нагорода для мене — коли оголосять, що ми перемогли і рашистів більше немає! Тоді будемо святкувати і, сподіваюсь, підніматимемо на крило вже нову зміну пілотів-вертолітників.
— А й дійсно, маєте нагоду звернутися до юнаків та дівчат, які думають, яку б професію у війську обрати.
— Я переконаний, що в Україні вже зараз живуть десятки чудових юнаків та дівчат, які ще поки що не знають, що їхнє майбутнє — це політ на гвинтокрилій машині! Просто запам’ятайте, шановні майбутні колеги, що ця професія — це любов! Одного разу злетівши над землею, ви вже по-іншому жити не зможете!
— Ви казали про Перемогу. На вашу думку, яким буде авіаційний парад на честь перемоги України над російськими загарбниками?
— Чесно? Я б підняв у небо всі вертольоти, які брали участь у цій війні. Хочеться пролетіти і над головною вулицею нашої столиці — Хрещатиком. Щільним строєм. Бо везтимемо із собою пам’ять про тих, хто бився за цю землю і залишився в небі над нею. І… над тими місцями, де колись була ворожа столиця. Щоб пам’ятали, що українці не пробачають ворогам. Ніколи!
Відео автора
Фото автора та з мережі «Інтернет»
