Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Агресія російської держави проти України й українського народу почалась набагато раніше за 24 лютого 2022 року чи весну 2014 року. Про історичні витоки та глибинні причини антиукраїнської політики росії з кореспондентом АрміяInform поспілкувався кандидат історичних наук Дмитро Гордієнко – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, провідний науковий співробітник Національного заповідника «Софія Київська».
— Наскільки, на ваш погляд, історично задавненим є українсько-російське протистояння, з якого моменту можна говорити саме про російсько-українські війни, про російську агресію проти України?
— Вважаю, що витоки російської агресії проти України є надзвичайно задавненими. Я поділяю точку зору французького дослідника Мішеля Ля Роша, що вона триває щонайменше від 1169 року і навіть раніше. 1169 рік – це перший зафіксований вияв уже прямої неприхованої агресії. Важливо зазначити, що чимало дослідників саме з того часу виводять саму російську державність. І саме 1169 року до Києва вторглися загони так званого Андрія Боголюбського, якого краще б називати Андрієм Суздальським чи навіть Андрієм-іконокрадом. Бо дивно, що князя, який украв ікону Богородиці з Вишгорода, називають «Боголюбським».
— Постає питання: що спонукало Андрія Суздальського рушити походом на Київ і жорстоко розправитись з мешканцями міста?
— На мій погляд, у цьому присутні не тільки змагання столиць, традицій, культурних практик. Передусім слід звернути увагу на ідеологічне підґрунтя: Андрію Боголюбському був потрібний саме митрополичий центр. Сьогодні ми бачимо тут ж саму боротьбу на церковному ґрунті між Україною і росією.
Зараз росія оформлює свою агресію в ідею поширення православ’я чи якогось «русского міра», в якому православ’я є центром уваги. Щодо Андрія Суздальського, то він незадовго до нападу на Київ намагався отримати окрему митрополію, йому це не вдалося. Тоді треба було, згідно з церковними канонами, зруйнувати стару митрополію, і це дало б змогу перенести її центр. Тому знищення міста, терор проти його мешканців, руйнування або викрадення святинь були для нього важливими, щоб знищити значущість Києва й утвердити замість нього власну столицю.
— Чи можна далі виділити якісь наступні етапи розгортання російської агресії проти України після доби Київської Русі?
— Так, звісно. Якщо брати наступну історичну добу — період Великого князівства Литовського і Руського, як офіційно називалися українсько-білоруські землі, то слід звернути увагу, що це державне утворення було надзвичайно мілітаризованим. І його войовничість була зумовлена саме протистоянням з московською державою. Зараз ми вступили в подібну епоху безперервного протистояння з росією. І тоді, і зараз це як військове, так й ідеологічне, й економічне протистояння. Велике князівство Литовське і Руське постійно протистояло Москві, яка здійснювала постійну експансію, агресію проти Литви.
Спочатку це були локальні конфлікти, а на початку XVI ст. почалася вже відкрита широкомасштабна війна: це окупація москвою Смоленщини і Чернігово-Сіверщини. Виснажлива війна змусила литовських князів шукати об’єднання з Польщею, до утворення Речі Посполитої. Показово, що в цей період тиск завжди чинила москва. Литва ніколи не наступала, завжди оборонялася. Тобто агресором завжди була саме російська сторона, тоді як Україна як у складі Великого князівства Литовського, так і Речі Посполитої лише захищалася.
— Однак в історіографії не зрідка стверджується, що православні у цих двох державах симпатизували московському цареві як захиснику їхньої віри, виступали на його боці й чекали на «визволення»?
— Насправді симпатії до московщини були радше винятком, ніж правилом. Ми маємо лише два локальних повстання проти законної державної влади — Михайла Глинського і Остафія Дашкевича. Тому можна стверджувати, що московський проєкт, так зване збирання земель руських довкола москви, був серед тогочасних українців не надто популярним. Суспільство в основній своїй масі сприймало московитів як чужинців і було готове з ними воювати.
У тих же, хто підтримував москву, мотиви були швидше економічні, ніж ідеологічні. Наприклад, поширеним явищем було те, що можна назвати «заробітчанством». московський правитель добре платив за війну з «бусурманами». Причому всі такі «заробітчани» швидко поверталися на батьківщину – під владою московитів їм не дуже подобалось. Той же Остафій Дашкевич чи Байда Вишневецький повернулися і були поновлені литовською владою у правах та маєтностях. Литовська влада цінувала їхній досвід у відносинах з московитами й потребували таких людей для ведення війни проти москви.
— Тобто до середини XVII століття в українських землях було не так багато проявів промосковської орієнтації?
— З відносно суттєвих проявив можна виділити хіба що загравання з москвою серед чорного духовенства, яке було свого роду провідником в Україну «русского міра». Натомість ані знать, ані вище духовенство ніколи не були відверто проросійськими у своїх поглядах. Є, наприклад, цікавий твір 1632 року, панегірик на честь Петра Могили, складений студентами Київського колегіуму. Вони вітають свого пастиря, який в’їжджає в Київ. Там є фраза «тебе вся Росія чекала», яку любили використовувати російські історики на підтвердження промосковських симпатій митрополита та його пастви. Але вони опускали той факт, що тут малася на увазі аж ніяк не московія, а Україна. Ба більше, відразу після посвячення в митрополити Петро Могила вирушив до Черкас святити гармати, якими козаки мали громити москалів.
Загравання ж Петра Могили з москвою, коли він надсилає туди нижню щелепу князя Володимира і просить гроші на раку для неї, свідчать про те, що митрополит шукає підтвердження, що це справжні мощі Володимира, і хоче отримати грошей для її зберігання. Тоді московити план Могили розкусили, щелепу не повернули і грошей не дали. Щелепа і далі зберігається в Успенському соборі.
— Чи можна вважати, що ситуація принципово змінюється в часи Хмельниччини?
— Ще в кінці 30-х років XVII століття лідери козацько-селянських повстань після поразок виводять свої частини на Слобожанщину. Там їх приймають московити і створюється образ зони, куди можна втекти від польського переслідування. Згодом же Богдан Хмельницький припускається двох помилок: перша — зв’язок з москвою, друга — вживання вперше у листі титулу «Государь Великая Белая и Малая России». Пройдуть роки, коли цар почне активно використовувати цей титул. Але вперше він був вжитий саме Богданом Хмельницьким. Тут є хибний акцент на єдності та приналежності наших земель до вотчини московського царя. московити на цьому і досі продовжують спекулювати.
Однак для самого Богдана Хмельницького, для переважної більшості козацької старшини та православної шляхти союз із москвою був радше ситуативним. Популярності промосковська орієнтація набуває лише серед черні, тоді як козацька старшина — Іван Богун, Іван Виговський, та навіть Юрій Хмельницький та інші — були проти того, щоб поступатися власними інтересами московитам.
— А як сприймали тоді Україну росіяни? Якщо говорити про Пізнє Середньовіччя та Ранньомодерну добу, то в певний момент Україна стає важливим складником російської імперської ідентичності. Вони не мислять свою державність без України.
— Про Україну як базовий елемент російської державності писав Михайло Грушевський, потім Борис Крупницький. Саме від Києва виводить московську державність Микола Карамзін. Україна в їхньому уявленні є таким собі фундаментом для побудови росії. Світоглядна, цивілізаційна, церковна втрата України для них спричиняє втрату всієї ідентичності.
— Чи спроможні росіяни переосмислити свою ідентичність, тобто відмовитися від агресії проти України?
— На мій погляд, це неможливо, тому що потрібно запропонувати альтернативу. А її запропонувати складно: понад 300 років, від Київського Синопсиса, який приписують Інокентію Гізелю, існує концепція єдності російської та української культури. Понад 300 років все письменство, вся ідеологія працювала на утвердження цієї схеми. Зараз заперечити цей досвід можна, хіба що переклавши російську абетку на латину. Тобто треба одним махом закреслити всю попередню спадщину. Якщо вони це зроблять, то вони просто зникнуть.
Ще Вудро Вільсон помилково сподівався, що більшовицька росія може трансформуватися за зразком США у велику націю, попри походження. Однак державність, що створена на чужому фундаменті, нестабільна. Фундамент буде постійно вислизати, і це спричинятиме постійну агресію.
— Усе ж були періоди, коли москва вдавалася до поступок українському рухові, до політики українізації? Здається, що за радянської доби ми не бачили таких відвертих спроб знищення української ідентичності, яку зараз проводить путінський режим під час нинішньої загарбницької війни?
— У совєтський період у нас була так ж політика, як у Балтії чи Грузії, коли вся технічна інтелігенція була російськомовною. В літературі обирали лише тексти, які говорили про село. Це створювало хибне враження про «сільську» українську літературу, а майбутнє ніби було за російськомовним містом. Урбаністику Нечуя-Левицького просто забороняли. Так само з Ольгою Кобилянською, яка передусім урбаністка, а не сільський письменник, а нам давали вивчати лише «Землю». Урбаністику Івана Франка замовчувати було складніше, таки «Борислав сміється» був доволі популярним. З творчості Тараса Шевченка для вивчення пропонували село, а не козацькі твори. Підмогильний був розстріляний і заборонений. Тобто вся українська урбаністика була заборонена. Натомість цілеспрямовано формувався статус меншої культури для того, щоб самі українці відмовилися від своєї культури, як провінційної, сільської. Якби срср ще, не дай, боже, існував 20-30 років, ми б вже досліджували в аудиторіях сам факт існування в минулому української мови і літератури, які дійсно мали всі шанси зникнути.
Зараз в умовах відкритої російської агресії в нас є шанс. Звісно, це страшно, болісно, трагічно, але насправді могло бути ще гірше. Враховуючи розмитість української ідентичності в регіонах, які найбільше постраждали від російської агресії, зокрема на Сході та Півдні, для нас найбільш небезпечними є розмови про «братню любов» і спроби «домовитись посередині». Бо після них неминуче буде наступний етап російської агресії. Нині ж путін — відкритий українофоб, і це сприяє нашій перемозі. Та політика, яку путін веде щодо України, є катастрофічною насамперед для самої росії.
