Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
«Як ти?» — запитуємо ми щоразу під час зустрічі або телефоном. У більшості ми не усвідомлюємо, що тривожність і стрес загрожують накопичувальним ефектом. І тоді стресове навантаження, ймовірно, погіршить якість життя. Як жити якісно та свідомо опанувати стрес під час війни, де знайти ресурс, щоб допомогти близьким, розповіла у прямому ефірі на сторінці ГО «Безбар’єрність» психологиня інсультного відділення Білоцерківської міської лікарні № 2, учасниця проєкту «Психосоціальна підтримка під час війни» Ольга Багацька.
— Як усвідомити свій справжній психологічний стан і зберегти якість життя під час війни?
— Під час військового стану усе загострилося, і позитивне, і негативне, я бачу серед пацієнтів людей, які схильні ухвалювати рішення, брати відповідальність, у них відбуваються найяскравіші усвідомлення, які змінюють ставлення до всього життя. Наприклад, багато воїнів, які нині воюють, до 24 лютого були бізнесменами, звичайними людьми, які не задумувались не те що про військові питання, а й політикою не дуже цікавились. Деякі з них виїхали за кордон на заробітки, а після 24 лютого усвідомили, що в них інша мета — захищати Батьківщину, відстояти нашу волю і свободу, і мене це вразило. Я була здивована, скільки таких людей. З іншого боку, є люди, не схильні брати на себе відповідальність, під час війни у них загострився страх втратити свою стабільність, вони не погоджуються змінюватися. Мовляв, хочу, щоб було як раніше. Хоча зрозуміло, що неможливо повернути минуле.
— Якими є критерії погіршення якості життя?
— ВООЗ має своє визначення якості життя, але це теорія, а на практиці кожна людина сприймає це по-своєму. Людина, яка вчора їла омарів, а сьогодні їй гречки не завжди вистачає, страждає, і таким найважче переживати нинішній стан. Людина, яка вірить, що може здолати будь-які складні ситуації, легше переживає труднощі, ця віра в себе допомагає долати незгоди, адаптуватися і іншим допомагати. Це наші волонтери, наші воїни, наші лікарі, які з перших днів з надлюдськими зусиллями працюють вдень і вночі. Вони не страждають, а радіють і успіхам на фронті, і своїм досягненням. Людина може обирати, як реагувати. Можна сказати «ой, як важко», а можна сказати: «так, треба попрацювати». За моїми спостереженнями, коли людина налаштована позитивно, у неї прибавляється енергії. Ця установка «я зможу» означає, що пів справи зроблено. І навпаки, зневіра — половина поразки.
— За даними досліджень, 31% українців не вважають свої ментальні проблеми вагомими і суттєвими для інших, особливо в умовах війни. Їм здається, що є люди, які роблять важливу справу, і більше потребують допомоги. І це для них бар’єр для звернення за психологічною допомогою.
— Часто люди записуються на консультацію по телефону і не приходять. Колись мене це лякало, ніби я щось не те зробила. А коли вони приходили через кілька років, ніби дозріли, я зрозуміла, що деяким клієнтам настільки важко змінювати себе, що вони не наважуються на крок до психолога. Адже робота з психологом — це робота над собою, це не отримання від нього вказівок. Проходити терапію означає міняти себе, а це важко, неприємно, багато людей не хотіли б це переживати, але життя змушує.
І вони розказують, що коли вони подзвонили і не прийшли, ситуація покращилася сама. А я думаю, що вони проговорили проблему психологу під час дзвінка і визнали, що не можуть вирішити це самостійно. А це вже важкий і важливий крок. Тож щось змінилось у свідомості, і відповідно життя почало змінюватися. Комусь дзвінка достатньо, іноді однієї консультації вистачає, а є люди, які з кожною складною ситуацією ідуть до психолога і шукають поради, хоча така робота малоефективна.
— Нині спостерігається навантаження на медичну систему через цунамі ментальних порушень різного ступеня, які відчувають українці. Наша медична система має додатково прийняти від 3 до 5 млн пацієнтів. Кількість психічних розладів середньої тяжкості і навіть тяжких зросла на 70%. Ви відчуваєте у вашій лікарні, що потреба зросла в рази?
— Так, я працюю в інсультному відділенні з пацієнтами без їхнього запиту. І я до кожного підійду і намагаюсь допомогти. Для мене очевидно, що люди масово переживають важкі події. Я помітила, що після масованих обстрілів пацієнтів прибувало значно більше. Але є ще один зв’язок — чим більшу трагедію людина пережила, тим більш вона готова бути відвертою і нарешті почати по-іншому реагувати. Щоб вижити і жити далі, адже життя триває. Так, є велике навантаження на лікарів, це теж воїни, не кожна людина може бути лікарем, я би не змогла. Не витримала б такого навантаження, треба бути дуже сильною людиною і любити людей, щоб працювати лікарем. Я бачу, як вони працюють. У нашому відділенні багато молодих лікарів, вони працюють іноді не шкодуючи себе. Я намагаюся їм це говорити, молоді люди часто переоцінюються свої сили і роблять більше, ніж їхній організм хотів би витримувати.
— Лікарі не так давно тримали фронт боротьби з ковідом, тепер у нас війна, і вони знову на передовій. Ви у команді, яка займається психосоціальною підтримкою на війні. Як цей проєкт допомагає лікарям?
— Мені спочатку було страшно, була розгубленість, а потім виникла велика потреба діяти, почувши про цей проєкт, я навіть не вагалася. Тепер працюючи я відчуваю, що це навчання надало мені сили, а новий досвід, можливо, підвищив самооцінку. Щодо лікарів, я намагаюся закликати їх, запрошую в терапію, пропагую психологічну допомогу. В результаті лікарі активно пропонуюсь пацієнтам допомогу психолога. У нашій поліклініці часто приходять пацієнти і кажуть — мені лікар порадила. Клієнт навіть свій запит не може сформулювати, а лікар побачила, що цій людині потрібна допомога психолога. Це прорив у сфері ментального здоров’я в Україні. Мої колеги в цьому проєкті працюють групами, з лікарями, медсестрами і індивідуально. Не думаю, що психологічна допомога має бути обов’язковою, кожному потрібно дозріти до моменту, коли зрозуміє, що готовий мінятися.
— А як ні? Або здається, що це не на часі, на що звернути увагу близьким, щоб впіймати цей стан і вчасно порадити звернутися до психолога?
— Про це треба говорити, хоча не всі готові навіть почути: тобі потрібна допомога. Я ж нормально почуваюся. Це працює, коли людина, яка хоче іншому допомогти, спробує собі допомогти, сходить до психолога і спробує зрозуміти, як це працює, і потім з цією людиною поділиться по-дружньому. Знаєш, була у психолога, і виявилося мою проблему можна розібрати і вирішити. Це працює. Коли ми бачимо, що комусь добре, і він розказує, як він це дробив, це має ефект. Чому б ні, можна скористатися. А напряму казати людині: я вважаю, що тобі геть погано — це не працює, а збільшує той біль, який уже є в людини, включаються механізми психологічного захисту, людина вже не чує і уникатиме цих радників. Дійте за ситуацією: там відкрили кабінет психолога, я хочу сходити. Просто повідомте, не агітуйте. І таке нейтральне повідомлення може спрацювати краще, ніж пряма пропозиція.
— З вашої практики, якими є зміни свідомості у військових, у тих, хто повернувся з пораненнями?
— Ми працюємо з тими, хто перебуває на лікуванні, я не бачила зміни установок, зміни своєї мети в людей, які перебувають на лікуванні. Навпаки, дивуюсь, наскільки люди, які впритул бачили війну, стикалися зі страшними ситуаціями, не втратили ні сили духу, ні віри в себе і в перемогу. Натомість я помітила, що отримую від них підтримку. Коли я відчуваю, наскільки вони сильні, впевнені, мені стає радісно, легше жити. Я не бачила людей, які були на фронті й розчарувались чи жалкують про це.
— Ви говорите їм, що вони викликають захоплення?
— Так, я говорю їм про те, що вони мене надихають. Часто молоді хлопці ніяковіють. «Що ми такого зробили», — кажуть вони. Двадцятирічний юнак запитує в мене: за що ви мені дякуєте? Я кажу: за те, що я сплю у своєму ліжку, снідаю щоранку як мені хочеться. А він: я нічого такого не зробив, я всього два місяці там був. Я намагаюсь пояснити, що навіть якщо один день був на фронті, навіть якщо людина просто ухвалила рішення взяти на себе обов’язок поронити батьківщину — це вже багато чого варто. Не всі можуть бути воїнами, не всім це дано. А їм випало бути героями, і я вважаю, що потрібно казати їм про нашу вдячність. Щоб вони сприймали цю вдячність і не соромилися. Важливо бути вдячним за кожен прожитий день. І ще хочу наголосити, якщо людина не розуміє, що потрібно бути вдячним, за те, що ми живі сьогодні, це страшно. Коли я бачу в магазині, коли військовий став у чергу, одні люди кажуть «пропустіть військового без черги», а інші запитають: чого це? Це сумно, що в такі скрутні часи деякі люди не витримують цього випробування. Це велика поразка людяності, так не можна ставитися до тих, хто надає нам можливість жити.
— Нині пік вживання заспокійливих препаратів, українці витрачають значні кошти на ці засоби. Це дієвий шлях чи лише зняття симптоматики, чи замінює він похід до психолога?
— Якщо випити пігулку і наче виключитися з ситуації, це рятує, поки є пігулка. Але ж ситуація не змінюється. І ставлення до ситуації, яка лякає або пригнічує, не міняється. Пігулки важливі, іноді рятують життя і стосунки, іноді вони необхідні. Проте треба усвідомити, що я хочу від пігулки: виключити голову і просто поспати, або не бачити ситуації, яка травмує, і це буде самообман. Пігулка рятує, коли немає інших варіантів, коли хочеться втекти. Але краще розібратися, що я відчуваю. Якщо я відчуваю злість чи роздратування — це нормально. Я це на собі відчула. Коли емоції підіймаються, треба відкрити рота і сказати собі або комусь: я злюсь, я нервую, я хочу все це зруйнувати. Це вже наче вивітрює ці емоції і стає легше. Коли переповнюють емоції, мозок ніби перестає працювати. У цей момент важливо включити мозок. Як? Говорити! Наше мовлення — це робота мозку. Говоріть: «Я злюся, я роздратований». Мозок включається, і емоції осідають наче піна. Людина, яка хоче собі допомогти, починає думати, як це зробити, і знаходить вихід.
Цикл ефірів з фахівцями відбувається в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я за ініціативою Олени Зеленської.
