Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Давно хотів розповісти про сержанта Олександра Рогового, але він завжди знаходив причину, щоби відмовитись від інтерв’ю. Але нещодавно «здався». І за філіжанкою кави повідав про те, що змусило його навесні 2014-го, не чекаючи повістки, піти до війська, про сьогоднішні фронтові будні, про своїх бойових побратимів.
— Олександре, де ти зустрів 24 лютого 2024 року?
— Я перебував разом зі своїм протитанковим відділенням, яке входило до складу роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону, на бойовій позиції неподалік села Троїцького, що в Попаснянському районі. До росіян на колишній лінії зіткнення було рукою подати — якихось 1,5-2 кілометри. Десь після 4-ї ранку почувся незрозумілий шум з їхнього боку. Ми подумали, що вони вкотре імітують наступ, як раніше. Але шум почав наростати, і ми зрозуміли, що це не імітація.
— Були готові до зустрічі?
— Почули постріли, кулеметні черги і вибухи. Одразу зрозуміли, що цього разу почалося щось серйозне. А буквально за кілька хвилин надійшов сигнал «Повна бойова готовність»…
— Що особисто ти відчув після цього?
— Нічого такого особливого: ми ж розуміли, що стягування російських військ до кордону, про що всі знали, їхня активізація на окупованій частині Донеччини не є випадковістю, тому морально давно налаштувалися до масштабного вторгнення. Та ні того дня, ні наступного нас не атакували. За 12 кілометрів від наших позицій був районний центр Попасна, куди росіяни так рвалися. Нашим головним завданням було стримати просування кацапні до цього населеного пункту.
— Але московити все ж взяли Попасну…
— Так, взяли. Але сталося це аж у травні, за 2 місяці. Ми із сусідніми підрозділами значно затримали стрімке просування московитів уперед.
— Подібні думки висловлювали під час спілкування зі мною й інші солдати та офіцери. А оце слухаю, Олександре, тебе, і в голові народжуються паралелі між Троїцьким, десятками інших населених пунктів, де росіяни «застрягали» на кілька місяців, і боєм під Крутами. Тоді, у 1918-му, наші юнаки, котрі виступили проти орди муравйова, бій програли. Але теж затримали вороже просування…
— Я не хочу порівнювати наш підрозділ з кількома сотнями студентів і гімназистів, які тоді перепинили шлях російсько-більшовицькій орді. Це вже справа істориків. Скажу одне: ми, незважаючи на переважаючі сили ворога, трималися як могли.
Ближче з росіянами ми «познайомилися» 8 березня, коли вони вирішили провести розвідку боєм. За підтримки танків і бойових машин піхоти. Проте нашим хлопцям, зокрема і моєму відділенню, вдалося кілька з них підбити. Залишившись без підтримки бронетехніки, ворог відступив. Після цього московити почали атакувати нас більш інтенсивно, піддаючи артилерійським та мінометним обстрілам.
З часом нас перекинули на Світлодарську дугу. Наші позиції розташовувалися неподалік міста Луганське. Саме там наш підрозділ зазнав перших втрат: загинув солдат Сергій Божко. У травні склалася ситуація, коли ми могли потрапити у вороже оточення: тоді, навесні 2022-го, нашій армії гостро не вистачало ракетно-артилерійського озброєння, і московити почувалися більш впевнено, ніж сьогодні. Так ми опинилися в районі села Клинове.
— Гаряче було?
— На фронті, вважаю, скрізь, де б ти не перебував, гаряче. Навіть якщо по тобі не гатять самохідні артустановки «Акації» і «Гвоздики». Облаштувавши позиції, ми там тримали оборону. Скажу відверто: якщо є потойбічний світ і пекло, то я зі своїми хлопцями його вже пройшов на цій землі. Так, піхоті було не легше, оскільки їй доводилося не лише відбивати ворожі атаки, а й контратакувати. Але й ми, протитанковий підрозділ, перебували під такими шаленими обстрілами, що голову неможливо було висунути з окопу чи укриття. Гатили ці покидьки і по селах, вщент зруйнувавши хати селян. Згодом ми передислокувалися на позиції неподалік села Курдюмівка і міста Костянтинівка. Нам потрібно було не тільки вижити під цими обстрілами, а й пильнувати, щоб ворожа бронетехніка не підійшла на близьку відстань до позицій нашої піхоти. Знищували і живу силу противника.
— Багато ворожих цілей вдалося знищити?
— Чесно кажучи, точно не рахував, не до того було. Але скажу, що хліб мої хлопці їли і їдять не дарма… Переглядаючи інколи зафіксовані дронами кадри, пишався ними. Та і як не пишатись, коли бачиш, що це ти і твої хлопці підбили російський Т-72, БМП, що палають, як піонерські вогнища.
— Скажи, а як ти потрапив на війну майже 9 років тому? Наскільки я знаю, ти не підлягав мобілізації…
— Так, я з чистою совістю міг залишатись у своїх Прилуках і з пляшкою пива на канапі дізнаватися про перебіг антитерористичної операції. Тоді я працював на одному з підприємств міста наладчиком бурового обладнання. А ще — тренером з боксу. І разом з іншими небайдужими містянами возив нашим хлопцям продукти харчування, запчастини до автомобілів, теплий одяг тощо: тоді ж армія була боса і голодна. Ну а в один день зрозумів, що цього замало. Знайомі неоднозначно сприйняли моє бажання влитися до лав захисників рідної землі. Дехто відмовляв, мовляв, тебе ніхто не осудить — працюй, продовжуй, якщо хочеш, волонтерити, виховуй дітей.
— Неповнолітніх…
Так, доньці на той час виповнилося 15 років, а сину — 5. Але я вирішив, що в такий час я повинен бути в іншому місці. Тож опинився під селом Гранітним, де наш підрозділ, який входив до 30-ї окремої механізованої бригади, протистояв російським найманцям.
— Потім ти звільнився з армії, але за кілька років відновився в її лавах…
— Так, після звільнення я обіймав посаду завідувача сектора зі спорту Ічнянської райдержадміністрації, що на Чернігівщині, і тренував молодь з боксу. Та у 2021 році знову одягнув військовий однострій, вирішивши, що зніму його лише після звільнення від російських окупантів наших земель.
— Коли б знав, що незабаром почнеться широкомасштабне вторгнення росіян в Україну, пішов би до війська?
— Звичайно. Скажу так: сьогодні на фронті вкрай потрібні чоловіки з бойовим досвідом. Адже більшість сьогоднішніх фронтовиків раніше «не нюхали пороху», а дехто і в армії не служив. Ми ж, хто був учасником АТО/ООС, знаємо про обстріли та бої не з чужих слів, можемо чомусь навчити цих хлопців, передаючи їм свої знання, досвід.
— Сьогодні ти у відносній безпеці. Скажи відверто: готовий відбути в райони бойових дій, які не так давно залишив?
— Звичайно. Наразі я головний старшина навчальної роти, де проходять курс «молодого солдата» хлопці, яким належить не сьогодні, так завтра воювати з нашим ворогом. Передаю досвід, навчаю їх воювати. Але душею завжди рвуся в бій за нашу волю…
