Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Україна добре відома у світі як держава-розробник та виробник бронетехніки. Про історію вітчизняного танкобудування, яка налічує понад століття, Інформаційному агентству АрміяInform розповів знаний дослідник бронетанкової техніки, доктор історичних наук, професор Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Андрій Харук.
Т-12, Т-24 — початок історії українського танкобудування
— Андрію Івановичу, Україна ще за радянських часів здобула славу знаного розробника і виробника бронетехніки, зокрема танків. А з чого все починалося?
— На рубежі 20–30 рр. минулого століття Харківський паровозобудівний завод був перепрофільований, і місце тракторів у заводських цехах зайняли інші гусеничні машини, але вже суто військового призначення — танки. Головним типом танка, який ремонтували на ХПЗ, був важкий Mk.V, зрідка траплявся середній Mk.A. Коли у 1927 році постало питання про створення «маневреного» танка, цю роботу доручили Харківському паровозобудівному заводу, на якому створили спеціальне танкове конструкторське бюро.
Розробку бойової машини, що отримала позначення Т-12, харківські фахівці здійснювали спільно з конструкторами московського гарматно-арсенального тресту. Харків’яни відповідали за проєктування ходової частини. Двигун виготовило ще одне українське підприємство — Запорізький авіамоторний завод № 29. Танк Т-12 мав класичну компоновку із заднім розташуванням моторно-трансмісійного відділення. Маса машини сягала 14,3 т. Озброєння — досить потужне для свого часу — налічувало 45-мм гармату і чотири кулемети.
Виготовлення дослідного зразка Т-12 тривало рівно рік — з жовтня 1928-го до жовтня 1929-го. І хоч за результатами випробувань Т-12 був рекомендований до впровадження в серійне виробництво, він так і залишився в єдиному екземплярі. Річ у тім, що ще у 1929 році в Харкові почалось проєктування вдосконаленого маневреного танка Т-24. Його маса зросла до 17,5 т, а потужність двигуна — до 250 к.с. Екіпаж збільшили з 4 до 5 осіб — ввели додаткового кулеметника для обслуговування кулемета в корпусі. Швидкість по шосе становила 25 км/год, запас ходу — 140 км. Товщина броні становила 20 мм. Перші три екземпляри Т-24 були готові до липня 1930 року. Випробування відбулися загалом успішно, і танк приймають на озброєння червоної армії.
Наприкінці 1920-х років радянські військові теоретики (насамперед Володимир Тріандафіллов) розпочали розробку теорії «глибокої операції». Вона передбачала прорив оборони противника і стрімкий наступ механізованих військ на всю глибину оперативної оборони ворога. Для реалізації цієї концепції потрібно було сформувати потужні танкові з’єднання, посилені мотопіхотою та моторизованою артилерією. Наявні на той час на озброєнні червоної армії танки, насамперед легкі МС-1, не годились для цієї мети. Тому навесні 1930-го радянські військові фахівці звернули увагу на роботи американця Джона Крісті, який створював оригінальні «супершвидкісні» на той час танки, здатні розганятись до 60–70 км/год.
У квітні 1930 року радянський союз придбав два танки Крісті (власне, тільки шасі — без башти). Машини, що прибули в срср на початку 1931-го, були піддані всіляким випробуванням і стали основою для серії танків БТ. Перші три бойові машини, які отримали позначення БТ-2, були готові до 1 листопада 1931 року. Впровадження у виробництво БТ-2 супроводжувалось численними проблемами. Всього упродовж 1932–1933 рр. ХПЗ виготовив 620 танків БТ-2.
БТ-7 — учасник трьох війн
— Пізніше серії БТ були значно вдалішими?
— Саме БТ стали початком еволюційного розвитку української школи танкобудування. У березні 1933-го почався випуск БТ-5 — модернізованого БТ-2 з новою баштою, озброєного 45-мм гарматою 20-К і 7,62-мм кулеметом ДТ. Частина танків обладнувалась радіостанціями (за рахунок зменшення боєкомплекту до гармати). Загалом у 1933–1934 рр. виготовили 1887 танків БТ-5. 50 БТ-5 у 1937-му відправили в республіканську Іспанію — це стало першою поставкою на експорт бронетехніки українського виробництва.
Вершиною розвитку родини БТ став танк БТ-7, який виготовляли на ХПЗ (з 1936 року підприємство мало назву «завод № 183») у 1935–1940 рр. Загалом було виготовлено 5328 таких танків. Головними відмінностями цієї моделі від БТ-5 були зварний (а не клепаний) корпус і новий двигун М-17Т потужністю 500 к.с. У червоній армії танки серії БТ надходили на озброєння танкових бригад, а з 1940 року — танкових дивізій. Вони брали участь у конфліктах на озері Хасан (1938) і річці Халхін-Гол (1939), поході червоної армії в Західну Україну і Західну Білорусь (1939), радянсько-фінській війні (1939–1940), німецько-радянській війні (1941–1945) та війні проти Японії (1945).
Як технологія автоматичного зварювання Євгена Патона допомогла в реалізації програми виробництва Т-34
— Ще до Другої світової війни в Харкові почалися роботи над легендарним Т-34. росія всіляко позиціонувала і присвоювала виключно собі розробки як цього танка, так і чималої кількості інших видів зброї. Яким насправді був внесок українців у цей знаний проєкт?
— До середини 1930-х років стало зрозуміло, що можливості вдосконалення базової конструкції Крісті вичерпані. Потрібна була принципово нова бойова машина. Під час формування концепції нового танка розгорнулась дискусія щодо доцільності збереження колісно-гусеничної схеми. Її опоненти стверджували, що танк навряд чи буде пересуватись хорошими дорогами, придатними для маршу на колесах, позаяк противник зможе їх легко блокувати. Однак спочатку перемогла точка зору прихильників колісно-гусеничних танків. У жовтні 1937-го автобронетанкове управління (АБТУ) червоної армії сформулювало вимоги до нового колісно-гусеничного танка БТ-20 масою 13–14 т і бронюванням завтовшки до 25 мм. Озброєння передбачало 45-мм або 76-мм гармату та кулемет, а в ролі силової установки був дизельний двигун БД-2.
На заводі № 183 роботи зі створення БТ-20 очолив Михайло Кошкін. Ескізний проєкт був готовий у березні 1938 року, однак невдовзі його довелось переробляти. Розрахункова маса машини зросла до 16,5 т — танк з легкої категорії переміщувався у середню. Оскільки остаточної ясності щодо типу ходової частини не було, то у вересні 1938-го комісія АБТУ замовила заводу № 183 три експериментальні зразки нового танка: один колісно-гусеничний (отримав позначення А-20) і два суто гусеничні (позначались А-20Г, а пізніше — А-32).
Обидва варіанти були виготовлені навесні 1939-го. Випробування, що тривали до вересня того ж року, показали перевагу А-32. Було вирішено далі розвивати суто гусеничний варіант, але користуючись наявними резервами маси збільшити товщину броні до 45 мм. Треба відзначити, що Кошкін передбачав таке рішення: А-32 ще проходив випробування, а за наказом головного конструктора на заводі вже велось виготовлення двох екземплярів танка А-34 з посиленим бронюванням. Узаконена ця ініціатива була лише 19 грудня 1939 року рішенням комітету оборони при раднаркомі срср. У цьому ж документі вперше з’являється позначення Т-34. Перший екземпляр Т-34 був готовий у січні 1940 року, другий — у лютому. Заводські випробування відбувалися поспіхом, оскільки на середину березня була намічена демонстрація нової техніки керівництву країни. Для того, щоб встигнути виконати програму ходових випробувань, Кошкін вирішив перегнати танки в москву своїм ходом, набравши необхідний кілометраж. Безпрецедентний марш, попри низку поломок, завершився для танків успішно, однак дався взнаки головному конструктору, який супроводжував машини: застуда переросла у пневмонію, та, своєю чергою, дала ускладнення, і 26 вересня 1940 року Михайло Кошкін помер. Танк Т-34 у базовому варіанті мав масу 25,6 т. 12-циліндровий дизельний двигун В-2 потужністю 500 к.с. забезпечував добрі динамічні якості — на шосе «тридцятьчетвірка» могла розігнатись до 54 км/год. Запас ходу завдяки високій економічності дизеля теж був досить значний — 300 км. Товщина броні, як і передбачалось завданням, становила 40–45 мм (за винятком даху і дна, де вона була значно тоншою). Екіпаж становили чотири особи, а озброєння — 76-мм гармата (боєкомплект 77 снарядів) і два 7,62-мм кулемети. На відміну від танків серії БТ, де радіостанціями комплектувались лише спеціальні командирські машини, усі Т-34 були пристосовані для встановлення радіостанцій 71-ТК-3.
Успішні результати випробувань дозволили прийняти Т-34 на озброєння і впровадити в серійне виробництво. Планом на 1940 рік заводу № 183 встановлювалось замовлення в обсязі 500 танків Т-34, перші 10 з яких слід було виготовити в червні. Водночас до випуску Т-34 готувався й сталінградський тракторний завод, який у 1940-му мав виготовити 100 танків. Однак вже під час визначення завдання була зрозуміла його нереальність. У червні в Харкові вдалось скласти лише чотири Т-34.
План на 1941 рік передбачав гігантські масштаби виробництва: завод № 183 мав випустити 1800 танків Т-34, а СТЗ — 1000. Відзначу, що це тільки в невеликій частині покривало запити військово-політичного керівництва: розпочата в срср програма формування 29 механізованих корпусів потребувала 12 тисяч Т-34 (без врахування танків інших типів). Виключно екстенсивними методами реалізувати таку програму було неможливо, потрібна була інтенсифікація шляхом впровадження нових технологій. Ключовою стала технологія автоматичного зварювання під флюсом, розроблена киянином Євгеном Оскаровичем Патоном і впроваджена на заводі № 183 у травні 1941-го. Запровадження її дозволило знизити потребу у кваліфікованих зварниках в 5–6 разів.
Завдяки вжитим заходам виробництво танків поступово набирало обертів: у першому півріччі 1941 р. завод № 183 здав 816 Т-34, а СТЗ — 294. З урахуванням випуску попереднього року до 1 липня 1941 року було виготовлено 1225 танків Т-34.
Т-34 став наймасовішим танком Другої світової. Загалом було випущено понад 84 тисячі екземплярів
Початок німецько-радянської війни зумовив мобілізацію всієї радянської промисловості. 25 червня 1941-го заводу № 183 (як і СТЗ) було наказано припинити випуск усієї цивільної продукції, зосередившись на виробництві танків. Завод перейшов на цілодобову роботу. В липні було виготовлено 225 Т-34, у серпні й вересні — по 250, але в жовтні, після випуску 30 одиниць Т-34, виробництво довелось припинити. У вересні-жовтні завод № 183 евакуювали до російського міста нижній тагіл, де на його базі (а також на базі місцевого «уралвагонзаводу» і кількох евакуйованих підприємств, зокрема Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча) створили уральський танковий завод № 183.
Після окупації території України подальше вдосконалення Т-34 здійснював завод № 183 в умовах евакуації. Зокрема, у 1943 р. був створений варіант Т-34-85 із новою баштою, 85-мм гарматою і збільшеним з 4 до 5 осіб екіпажем. В СРСР такі танки випускали до 1950 року; крім того, у 1951–1955 рр. їх виготовляли за ліцензією в Польщі, а у 1952–1958-х — у Чехословаччині. До речі, ті три десятки Т-34-85, які були куплені кілька років тому росією в Лаосі та призначаються для участі в парадах, — це машини саме чехословацького виробництва. Шасі Т-34 стало основою для самохідних артилерійських установок СУ-122, СУ-85, СУ-100.
Т-34 став наймасовішим танком Другої світової війни. Загальний обсяг його виробництва (враховуючи повоєнний час) перевищив 84 тисячі екземплярів.
Т-35 — єдина у світі модель серійного п’ятибаштового танка
Танки БТ, а згодом Т-34, були основною продукцією ХПЗ (заводу № 183) у 1931–1941 рр. Однак ними не обмежувався асортимент гусеничних машин військового призначення, що виготовлялись у Харкові. Зокрема, саме тут серійно випускався найважчий радянський танк 1930-х років — «сухопутний лінкор» Т-35. Ця модель стала єдиною у світі як серійний п’ятибаштовий танк. У його центральній башті встановлювалась 76-мм гармата і два кулемети. Попереду й позаду центральної башти розташовувались чотири менші башти: у двох із них встановлювались 45-мм гармата й кулемет, ще у двох — тільки кулемет.
