Таку думку висловив правник, військовослужбовець Сил ТрО ЗСУ Олександр Мусієнко, спілкуючись із кореспонденткою АрміяInform. «Росія не може існувати без зовнішніх експансіоністських…
Олексій Суханов відомий українському телеглядачеві як популярний ведучий соціального ток-шоу «Говорить Україна». Він приїхав до Києва з росії й швидко завоював серця мільйонів телеглядачів… Попри те, що мав успішний проєкт на російському телеканалі РЕН-ТВ, коли москва підступно анексувала Крим і розпалила війну на Донбасі, Олексій не побажав стати рупором рашистської пропаганди й вирішив забути дорогу до своєї історичної батьківщини. Ба більше, згодом відмовився від підданства країни, що вчинила злочин агресії, й прийняв українське громадянство.
З 24 лютого минулого року він займався волонтерством, певний час був у територіальній обороні, потім знову повернувся на знімальний майданчик. Кореспонденту АрміяInform Олексій Суханов розповів про свою громадянську позицію стосовно російсько-української війни, творчість, мрії.
— Олексію, ви народилися у відомому російському місці Іваново. Розкажіть про своє дитинство, юнацькі роки.
— Моє дитинство, думаю, нічим не відрізнялося від дитинства дітей того радянського часу. Як і всі, я мріяв про власний велосипед, мріяв про тодішні популярні іграшки, котрими марили мої однолітки. Утім, мої батьки — звичайні радянські інженери, які не могли собі дозволити їх купити.
Я мріяв бути лікарем, водієм тролейбуса, мріяв бути артистом, пізніше — диктором центрального телебачення. І бачите, мені майже п’ятдесят років, борода сива і принаймні однієї мети я досяг!
— Ми плавно підійшли до другого питання. Як вам працювалося на російському телебаченні, як ви опинилися в Україні в статусі ведучого соціального ток-шоу «Говорить Україна»?
— Мені здається певною мірою в цьому є повчальний момент. Я завжди кажу, що перед собою треба ставити ціль і вперто, непохитно йти до неї. Свого часу я вирішив стати диктором — за радянських часів, коли ведучих ще не було, а були диктори…
Я знав, що маю це зробити самотужки — мені не було на кого розраховувати. В оточенні батьків не було жодної особистості, яка б могла щось підказати, у когось попросити якогось сприяння, прилаштувати, як це було притаманно в ті часи і зараз нікуди не поділося…
Дякуючи долі, дякуючи Богові, дійсно на моєму життєвому, професійному шляху мені зустрічалися люди, які щиро і безкорисливо допомагали мені. У мене немає професійної освіти в галузі медіа, за фахом я менеджер. Але я мав захмарне казкове бажання працювати на телебаченні.
Як сталося, що доля мене звела саме з Україною? Думаю, що це її жарт. Під час так званої першої газової війни за часів Юлії Тимошенко, я сказав в етері інформацію на користь України, яка в жодному разі не підпадала під інтереси Газпрому і загалом кремля. За пів години після цього мене було звільнено з НТВ. Це був перший прояв і натяк з боку України…
Потім я працював на каналі «Дощ», далі відмовився від пропозиції разом із Тиграном Кеосаняном вести пропагандистське ток-шоу «Хватит молчать!» на РЕН ТВ.
До Києва я полетів трохи пізніше, коли мені зателефонували і запропонували участь у кастингу на роль ведучого «Говорить Україна» — того проєкту, котрий згодом стане ледь не першим, лідером у соціальному мовленні.
Я погодився, взяв участь, а за два тижні мені повідомили, що я пройшов цей кастинг, і запросили мене на роботу. Я, власне кажучи, зрадів тому, що під час мого першого приїзду мені вкрай сподобався своєю красою й архітектурою Київ, просочений давньою історією.
Ми перетинали Майдан і зустріли групу юнаків і дівчат, які йшли, голосно сміялися, що притаманно молоді. Хтось із них розмовляв українською, хтось — російською, і не було жодних суперечок. Я тоді навіть зупинився й трохи їх провів своїм поглядом. Це було так неочікувано, мені впало в очі, що попри певну російську пропаганду ніякого мовного конфлікту в Україні не було. Так чи інакше, повертаючись до москви, я розумів, наскільки Київ дивовижний, і мені тоді спало на думку, як добре було б тут жити і працювати.
Мої думки, як бачите, матеріалізувалися.
Для мене велика честь, коли мене називають бандерівцем
— Що вплинуло на ваше рішення остаточно покинути росію і стати громадянином України?
— росія, котру зараз навіть важко назвати країною, — вона абсолютно безперспективна і на кожному колі свого історичного розвитку завжди, пробачте мені таке слово, «просир…ла» свої можливості. Життя в мене одне, і я хочу жити серед людей у тому суспільстві, де панують людські цінності, серед людей, які прагнуть розвитку, а не намагаються затягнути весь інший світ до свого болота.
Мені подобаються відчуття гідності, цілеспрямованість, повага до людей і до себе… Мені подобається мріяти, мені подобається мати можливості. Саме тому я визначився і для мене це не було болючим питанням, тому що людина може народитися будь-де — нас ніхто не запитує про це перед тим, як ми з’явимося на цей світ. Первинною для мене є система цінностей.
І, звичайно, остаточно вплинула на моє рішення окупація українського Криму, частини Донецької та Луганської областей. Я бачив, як це все подавалося і трактувалося «експертним середовищем» росії, як підмінювалися поняття.
Я тоді не отримав жодного разу відповіді на запитання «нащо російські військовослужбовці перебувають на території України, що вони тут роблять?» Мене не обходило, хто, як «подарував», «відписав» Крим чи узгодив це… Мене турбувало одне — що роблять на території незалежної країни російські військовослужбовці? Для мене це було зрозуміло, що це неповага до кордонів, невизнання суверенності сусідньої держави… Ось і все!
Той, хто поважає свого сусіда, не зайде до його квартири без дозволу, без запрошення.
— Коли ви зрозуміли, що повертатися до своєї фігурально квартири — до росії вже не можете?
— У 14-му році мені на РЕН-ТВ, натякаючи на доволі жахливі речі, прямим текстом сказали — «ти ж розумієш, що купуєш квиток в один кінець». Я ще кілька разів приїжджав до росії, аби розрахуватися із кредитами, але не залишався жодного дня ночувати.
Потім я купив квиток в один кінець до України. На прикордонному контролі, коли я вже йшов на літак, прикордонник мені натякнув, пошепки сказав, що краще мені більше не повертатися. Мабуть щось стосовно мене вже «запрацювало»… Відтоді я жодного разу не ризикнув з’являтися в росії.
— Тож, ані мами, ані брата з того часу ви не бачили?
— Мама одного разу прилітала до Києва, коли ми святкували 5-річчя «Говорить Україна» (2017 р. — Авт.). Вона була запрошена на ювілейний випуск. І все – з того часу я з нею не спілкуюся.
— Як на рішення пов’язати свою долю з Україною відреагували ваші земляки в росії?
— Пане Володимире, мене це не обходить. Мені це взагалі не цікаво. Я до них не звертався по пораду, я не питав, як вони відреагували… Це моє життя — я самостійно приймаю рішення і мені тут радники не потрібні. Адже в мене своє бачення того, що відбувається навколо мене. З багатьма родичами я припинив спілкування. Може це жорстоко, але в мене ані сил фізичних немає, ані бажання спілкуватися з ними. Тому що людина, якщо вона розумна, самотужки дійде до багатьох сенсів.
— Чи не називають вас бандерівцем після цього?
— Нехай називають! Ви знаєте, якщо вони називають мене бандерівцем, то це для мене велика честь. Це ж — величезний комплімент! Я обираю бути бандерівцем, я обираю бути українським націоналістом, а не рашистом — клятим імперцем, людиною з відхиленням у психіці, нездоровою на голову людиною…
Я вважаю, що кожен із нас повинен бути таким націоналістом, адже раз і на завжди треба покласти край. Якщо ми сьогодні не скористаємося і не розірвемо все, що досі пов’язує Україну з росією, — ми знову будемо розраховуватися життям наших людей — військових і цивільних, наших братів, синів, чоловіків, друзів, товаришів, сусідів…
Я просто наполягаю на тому, що кожен із нас не має ані слухати, ані дивитися на експертів з росії, якщо вони з’являються в нашому інформаційному просторі. Навіть якщо їх нам презентують як опозиційних — ми маємо вимикати чи телевізор, чи комп’ютер, тому що кожен із них — сторонні люди для України. Ми маємо жити своїм розумом і не використовувати їхні лекала. Тому що опозиції в росії немає. Уся вона, якщо і була, вже давно в землі… А решта, я в цьому стовідсотково переконаний, — лагідна агентура кремля.
Ми маємо ізолюватися від усього російського, аби збагнути, що в нас є українське надбання, українська скарбниця, які сотнями років пригнічували, руйнували й знищували… І лише тоді, коли ми будемо просочені українським: історією, культурою, традиціями, відданістю, розумінням і баченням ситуації — тоді ми можемо потроху собі дозволяти доторкнутися до російської культури… Але я вважаю, що нічого кепського не буде, якщо ми взагалі забудемо про неї, адже вона — непрацююча.
Тому що, якщо б вона була дієва, — напевно б, лікувала росіян. А що ми бачимо? Вона не впливає позитивно ані на пересічних запрограмованих істот, яким уже давно вимкнули здібність думати, ані на рупорів суспільства — інтелігенцію, котра до кісток мізків імперська.
— Щоразу під час підготовки соціального ток-шоу ви працюєте у студії з людьми, які мають неймовірно складні долі, стали учасниками або свідками жахливих злочинів. Припускаю, що це у фізичному й психологічному сенсі виснажує вас…
— Ви знаєте, стосовно запитання щодо втоми і виснаженості, ще за мирних часів думав: а як ще може бути, якщо ти маєш бути чесним у своїй праці та своєму служінні? Якщо ти байдужий до подій, що розгортаються на знімальному майданчику, — тоді ти не служиш, а відпрацьовуєш.
Зараз це теж не стало легше… Навіть під час війни наші соціальні й духовні проблеми нікуди не зникли, і багато з наших героїв, на жаль, не змінилися в підходах до свого життя.
Але я завжди міркую про те, а як зараз нашим хлопцям на передовій? Вони не виснажуються, вони не втомилися, вони хіба не потерпають, не гинуть? Ми тут за їхніми спинами… Я завдяки їм маю можливість на майданчику, як це було за мирних часів, намагатися достукатися до кожного нашого героя аби вкласти ці коди, як зрештою мають зробити нас європейцями за своєю суттю. Коли кожен наш крок, кожне наше рішення, кожна наша думка збудовані на фундаменті європейських цінностей, розвинутого суспільства, де існують не лише права, а також і обов’язки, де поважають не тільки себе, а й інших, усвідомлюючи, що твоє право закінчується там, де починається право іншого.
Ось усі ці речі я доносив до глядачів за мирних часів з 2012 року — з початку роботи в «Говорить Україна» і намагаюсь це робити зараз у новому проєкті на телеканалі 1+1 Україна. Програма, що має назву «Говорить вся Україна» стартувала 27 лютого.
А стосовно втоми — яка б вона у нас не була, яку б виснаженість і спустошеність ми не відчували — маємо працювати кожен на своєму місці.
— Чи вдалося комусь із ваших героїв допомогти у скрутних життєвих ситуаціях або змінити їхнє життя?
— Так. Ви знаєте, я скористаюся, даруйте, таким словом, як-от «хизуюся»… Хоча краще було б сказати пишаюся, але я, дійсно, хизуюся тим, як ми змінили, врятували життя маленького Сашка, котрому було п’ять чи шість рочків, коли він став героєм нашої програми . Його батьки настільки знущалися з дитини, що вони його навіть за дитину не рахували. Саме не рахували, тому що коли в них запитали, скільки дітей ви маєте, вони його не порахували… І навіть до студії приїхали, залишивши його зачиненим у сараї.
Наша журналістка тоді просто вкрала дитину, аби врятувати їй життя. Дійсно врятувати, тому що вони вибивали молотком зуби йому, знущалися, не годували, тримали окремо від інших діточок.
Ми зробили все, щоб цих недолугих батьків посадити, а Сашка вилучити. І зовсім нещодавно пані Людмила Волинець (ексдиректорка держдепартаменту з усиновлення та захисту прав дитини Мінсоцполітики, постійний експерт соціального шоу «Говорить Україна». — Авт.) надіслала мені невелике відео, де Сашко вже подорослішав, зараз він у Німеччині, спілкується кількома іноземними мовами, бере участь у тамтешніх заходах і серед інших діточок щось на сцені співає. Ми врятували життя! І таких прикладів чимало.
Деякі люди можуть скільки завгодно посміхатися і реготати, принижуючи значення соціальних ток-шоу, але не можна скасовувати і спростовувати величезне значення цих програм для тих громадян, котрі хочуть змінити своє життя.
Звісно, є герої, які не бажають змін — це видно відразу на знімальному майданчику, тоді пробачте — буду відвертим з вами, я, звісно, змушений використовувати їхні історії як досвід для наших глядачів, що треба робити, аби запобігти такому розвитку подій.
— Але ви можете дати дієві психологічні, юридичні поради, врешті-решт «надихнути» правоохоронців застосувати якісь адміністративні форми впливу на ваших антигероїв…
— Саме так! Ми вживаємо таких заходів, залучаємо відповідних посадовців. До речі, і посадовців виховуємо, тому що, на превеликий жаль, певна частина соціальних працівників не змінилися навіть з часів Януковича. Ми їх підштовхуємо, не даючи спокійно сидіти на своїх дупах рівнесенько. Теж беремо за «шкірняки» і вкрай жорстко розмовляємо з ними. А що, як я можу ще розмовляти, коли через їхню скажену недбалість, байдужість, невиконання своїх професійних обов’язків, за які вони отримують зарплатню, гинуть діти!..
Скільки таких історій у нас було! П’ятирічна дівчинка загинула через те, що соціальні працівники просто приховували злочини її батьків. Вони знали про це, але не хотіли псувати свою статистику, не хотіли себе соромити і не хотіли якихось додаткових проблем. І ті соціальні працівники, я вважаю, не знаю, як це трактує законодавство, але це моя така людська позиція — вони такі ж злочинці, такі ж убивці, як і батьки цієї дівчинки.
— Пане Олексію, хочу відійти від цих жахливих речей і запитати про інше… Після відомих змін у законодавстві (Закон України « Про забезпечення функціонування української мови як державної», 2019 р. — Авт.)ви дуже швидко перейшли на українську мову. Вона у вас така, якій можуть позаздрити чимало самих її носіїв. Як це вам вдалося?
— У мене була дуже крута викладачка — Богдана. Вона працювала на каналі «Україна» літературною редакторкою. Людина, яка народилася на Донеччині, у якої мова в крові, на пучках пальців вона її відчуває. І це, до речі, руйнує той міф, що наші українці зі Сходу краще володіють російською. Це маячня і брехня. Я чимало зустрічав донеччан і луганчан, які настільки гарно володіли українською, що дійсно могли конкурувати з нашими українцями із Заходу.
Ці міфи були створені задля того, аби штучно розділити українців.
Ось так — наполегливо, з усвідомленням поставлених цілей, з допомогою моєї чудової учительки, я опанував та із задоволенням спілкуюсь українською, відчуваю себе таким птахом у травневому ранку, котрий починає щось щебетати і додавати якихось кольорів у цьому житті.
— Яким був для вас ранок 24 лютого минулого року?
— Я прокинувся від телефонного дзвінка подруги, яка сказала, що почалася війна. Я взагалі не вірив у її вірогідність… Я навпаки всіх запевняв, що це неможливо у 21-му сторіччі. Але, як виявилося, на превеликий жаль, можливо…
Я одразу увімкнув телевізор, прийняв жменьку пігулок валеріани, адже увесь тремтів. Це був шок!
— Ви були цього ранку в Києві?
— За тиждень до цього, 18 лютого, я приїхав з Юрмали до Києва. Я був тут.
— Знаю, що на початку війни ви записувалися до територіальної оборони. Що спонукало вас до такого рішення?
— Після широкомасштабного вторгнення я допомагав своїм друзям, які почали активно займатися волонтерством, ми зокрема вивозили діточок з Дарницького інтернату, яких переправили до Польщі, потім до Німеччини. Я теж мав честь у цьому брати участь й допомагати, зокрема, своїми збереженнями та заощадженнями.
Але ж потім, на початку березня, ми із сусідом вирішили, що ми маємо якось активніше діяти. Хотілося бути корисним. І ми через знайомство записалися до тероборони, ходили на чергування. Тоді я не знав, як можна залишатися вдома, коли небезпека тут поруч — під Києвом.
Згодом оновилися зйомки, повернулися до знімального процесу, і відповідно я пішов туди, де я більш ефективний, де я більш корисний. Тому що, власне кажучи, я за станом здоров’я не служив у війську, і потім у теробороні ногу вдарив, після цього лікувався — я ж такий собі вояка… (сміється).
Звісно, якщо питання постане руба, то ніхто з нас не залишиться осторонь.
— Розкажіть про ще один свій медіапроєкт «Говорить Суханов». У його рамках відбулася ваша розмова із заступником Міністра оборони України Ганною Маляр. Вона була проведена, як на мене, у дуже незвичному форматі. АрміяInform коротко писала про цю зйомку. Як вона відбувалася?
— Ви знаєте, що я можу сказати? Я завжди схилявся перед пані Маляр, тому що, по-перше, вона ще до того, як обійняла цю посаду, — вона дійсно була в галузі юриспруденції найкращим фахівцем-криміналістом, і як експерт нашої програми надавала дуже корисні поради людям, що потрапили у скрутні ситуації. По-друге, я вважаю, що зараз вона на своєму місці. Та зйомка тривала цілий день, ми переїжджали з локації на локацію, і наприкінці роботи над цим проєктом Ганна Маляр підійшла до мене і просто сказала: «Я Вам щиро дякую, тому що я наче побувала на сеансі психолога». І це, я думаю, найкраща відповідь на ваше запитання.
Ми робимо подібні проєкти для того, аби була можливість трохи відволіктися від страшної дійсності, перезавантажитися. І наші герої це мають робити, і наші глядачі, тому що зараз у нас вкрай обмежена можливість трохи перепочити.
До речі, я коли беру інтерв’ю, зауважую на тому, що ми хочемо бачити людей такими, як вони є, хочемо чути правду, треба бути відвертим. І таку відвертість у програмі продемонструвала Ганна Маляр.
Володимир Горянський — мій сценічний хрещений батько
— Олексій Суханов — не лише відомий телеведучий, журналіст, а ще й театральний актор. Що для вас театр?
— Ще за мирних часів мені зателефонував народний артист України Володимир Горянський…
— Який доволі часто виступав експертом на вашому соціальному ток-шоу…
— Так. Ми з паном Володимиром знайомі вже давно. Він мій друг і сценічний хрещений батько. Володимир Вікторович мені тоді сказав: «Чи не хочеш ти взяти участь у виставі?» У мене були вже такі думки, бажання. Я відповів: «Звісно хочу!» І якось так усе й пішло… Першою в моєму театральному житті була п’єса-казка «Дракон» за Євгеном Шварцем, яку він, до речі, також написав під час війни у 1942–1944 роках.
Перша моя роль — архіваріус Шарлемань. Я грав із, власне, режисером вистави і актором — Володимиром Горянським, чудовими акторами Русланою Писанкою, що, на жаль, пішла від нас у засвіти, Дмитром Ступкою, Олександром Меламудом, Мирославою Філіпович, Максимом Максимюком, Андрієм Джеджулою та Володимиром Захарченком.
— Скільки у вас ролей на сьогодні?
— Ой, я жодного разу не рахував… Зараз порахую ролі: «Вишневий сад» — це вистава про той справжній Мордор, з яким ми зараз б’ємося, Sms-opera «Звірі» геніального Леся Подерв’янського, де за лайливою лексикою на сцені ховається вкрай глибокий сенс. Також головна роль у сучасній трагікомедії за мотивами Шолом-Алейхема «Толік-молочар», п’єса «Ми готові до війни» про ніч перед війною, кошти від цих читань пішли на підтримку Херсонського театру, музична комедія «Весна для Гітлера»…
Життя триває, ми маємо довести всьому світові, що ми жили, живимо і житимемо. Тож, цей список згодом, я думаю, поповниться.
— Чого навчила вас ця велика війна? Якою ви бачите долю України після її перемоги над росією?
— Ви знаєте, остаточно вона мене навчила викреслювати все штучне і всіх штучних. А якими ми маємо стати? Ми маємо стати по-справжньому європейцями. І маємо насамперед усвідомити, що зміни в країні починаються з кожного з нас. І якщо ти не робиш нічого, аби змінити щось у своєму житті, то вкрай тупо розраховувати, що хтось це зробить за тебе. У нас може бути найкращий президент у світі, у нас може бути найкращий уряд, парламент, але якщо ми не навчимось не бруднити на вулиці, поважати себе та інших, якщо ми не навчимося цінити все, що в нас є — у нас нічого не вийде.
Нам можуть надати озброєння, нас можуть підтримати фінансово, але прибирати в нашій хаті і доглядати за нею маємо самі ми, і ми повинні робити все, щоб в Україні був лад.
І знаєте, мені здається, у нас зараз дві небезпечні історії. По-перше, нам треба вичавити цю гидоту із землі і зробити так, щоб цю кремлівську гниду розчавити раз і назавжди. Причому не лише на полі бою, а й у наших головах. А, по-друге, аби стати частиною європейської цивілізаційної родини, ми маємо зробити, щоб бути відповідними до її цінностей.
— Маєте можливість сказати щось читачам АрміяInform — військовослужбовцям Сил оборони ЗСУ.
— Я можу сказати тільки одне — до останнього свого подиху я буду дякувати. До останньої миті свого життя кожен із них буде для мене справжнім Героєм!
Фото Володимира Поліщука та з відкритих джерел
