Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 23 травня 2025 року Президент України присвоїв 38 окремій бригаді морської піхоти Військово-Морських Сил Збройних…
80 років тому, так само як і сьогодні, Україна палала в багатті страшної війни. Особливо страшними сторінками історії тієї великої людської трагедії, яка зламала мільйони доль, стали жахливі воєнні злочини, свідомо скоєні проти цивільних. Один із них – знищення мешканців села Ремель на Рівненщині 17 березня 1943 року.
Приводом карального нападу на мешканців Ремеля, як це часто траплялось під час нацистської окупації, стали успішні дії місцевих сил Руху опору, які завдавали відчутних проблем гітлерівцям. Не маючи змоги протидіяти партизанам, окупанти вдавались до акцій відплати і залякування щодо цивільних, показово вбиваючи сотні безневинних людей, які не становили жодної воєнної загрози. Жертвами моторошних злочинів карателів ставали насамперед ті, хто не міг чинити опору — діти, жінки, літні люди.
Трагедія у Ремелі стала помстою нацистів за успішні дії бійців Української Повстанської Армії у районі містечка Олександрія, яким упродовж першої половини березня вдалось здійснити напад на комендатуру окупантів і знищити німецького коменданта охорони залізничного мосту через річку Горинь. До того ж 15 березня на бік УПА зі зброєю в руках перейшли всі місцеві українці, які служили в місцевій поліції. Це неабияк розлютило і занепокоїло нацистів, які очікували подальшої активізації дій повстанців і шукали способу запобігти цій загрозі. Через відсутність інших дієвих способів окупанти вирішили вдатися до відомої тактики терору проти цивільних, перекладаючи відповідальність за їхні страждання на повстанців, які буцімто самі винні у смерті своїх співгромадян.
Безпосереднім поштовхом до нападу саме на Ремель став донос одного з місцевих колаборантів, який повідомив, що в селі буцімто є осередок підтримки Української Повстанської Армії. Місцеві селяни справді допомагали повстанцям, однак навряд чи суттєво виділялись активністю на тлі інших населених пунктів регіону, тож на місці Ремеля могло опинитися будь-яке не надто віддалене від Олександрії село Рівненщини. У карателів не йшлося про справжнє виявлення прибічників УПА — метою було залякування мешканців інших сіл, щоб позбавити повстанців будь-якої підтримки.
Додатковою болісною особливістю розправи стало використання нацистами місцевих колаборантів з числа поляків — есесівці вдалися до випробуваної тактики роздмухування ворожнечі між представниками різних етнічних груп, яку вони використовували для того, щоб не надто бруднити руки самим. На жаль, таким само чином під час інших розправ нацисти використовували також і українців, які погодились стати колаборантами. Внаслідок цього в каральній акції проти мешканців Ремеля брали участь не лише есесівці, але й поліцаї польського походження з шутцманшафту — місцевої допоміжної поліції.
Напад карателів на Ремель почався у ніч з 16 на 17 березня 1943 року з оточення села підрозділом есесівців. Дехто з селян помітив наближення загону, однак припустив, що його завданням є примусове рекрутування молоді на роботу до Німеччини. Ця помилка вартувала життя багатьом мешканцям Ремеля, які могли б принаймні спробувати урятуватися, доки оточення села не було завершене. Однак передбачити, який жах насправді готують окупанти селянам, тоді не зміг ніхто.
Коли ж рано-вранці почались перші розправи, вирватись з села було вже практично неможливо. Впродовж дня карателі вбили і спалили в хатах понад 400 мешканців Ремеля, не беручи до уваги ні вік, ні стать страчуваних. Чудом вирватись зі смертельної пастки змогли лише 73 людини, яким пощастило пересидіти погром у якихось сховках і потім манівцями дістатись до сусідніх сіл, мешканці яких прихистили втікачів.
— Німці бігали над льохом, ловили курей, але всередину не заглянули. Мабуть, відчинені двері були знаком для них, що льох уже почищено, – згадував Народний артист України Святослав Максимчук, якому випало пережити трагедію у Ремелі ще дитиною. – А потім підпалили нашу хату, яка й згоріла вщент. Ми просиділи цілий день, тремтячи й сподіваючись смерті. А десь при перших півнях вийшли на город (наша хата стояла на краю села, на північ) і пішли через озеро по льоду на луг понад річкою Горинню…
Пригадую, як ми вийшли на луг і, зупинившись, усі оглянулися!.. Село догорало. На місцях, де були хати, клуні та інші господарські споруди, виднілись пожарища. Стирчали ще не обвалені комини хат і незгорілі обвуглені дубові стовпи клунь.
Святослав Максимчук став тим, хто зміг повернути мало не втрачену пам’ять про долю мешканців села Ремель. Підготовлені й видані ним книги спогадів говорять до нащадків голосами не лише тих ремельців, хто вижив і зміг розповісти свої історії, але й тих, кого карателі стратили у березні 1943 року. Книги «Ремель. Трагедія на світанку» та «Ремель: урок історії» мають бути у кожній українській бібліотеці поряд з виданнями про інші не менш страшні воєнні злочини, скоєні нацистами під час Другої світової війни.
Нині, коли в Україні знову кривавить велика війна й повторюється те, що повторюватись не повинно, трагедія Ремеля промовляє у цих спогадах до сучасності особливо тривожно. Вона нагадує, що у світі знову підняло голову страшне зло, яке масово вчиняє воєнні злочини, здійснюючи терор проти цивільного населення. Вона свідчить, що сучасний рашизм російських окупантів ідентичний за своєю сутністю до кривавого нацизму середини ХХ століття.
