До ініціативи наразі долучилися понад 100 військових частин Сил оборони України, які вже знищили понад 17 000 розвідувальних та ударних…
— У міських боях оборону бажано тримати на позиціях, обладнаних у багатоповерхівках, вони краще захищають від ударів російської арти. У приватному секторі значно небезпечніше, ворог «розбирає» окремі будинки навіть малим калібром, — побіжно, поміж запитаннями на камеру, розповідає кулеметник-тероборонець Павло Зведенюк.
Ми зустрілися в Краматорську, до якого Павло примчав із Бахмута у справах — забрати «ніштяки» для свого підрозділу. На запитання про актуальні на сьогодні ризики в’їзду/виїзду з напівоточеного міста, кидає коротко: «Там все норм, можна проскочити».
Добру мілітарну підготовку отримав у теробороні
Павло Зведенюк — професійний спортсмен, усе життя присвятив п’ятиборству, член національної збірної України із сучасного п’ятиборства, майстер спорту міжнародного класу. Неодноразовий фіналіст чемпіонатів Європи та світу, низки міжнародних турнірів.
Сучасне п’ятиборство — олімпійський вид спорту, який охоплює змагання зі стрільби, фехтування, кінного спорту, плавання та бігу — дисциплін, обов’язкових для офіцерів кінця ХІХ – початку ХХ століття. До програми Олімпійських ігор сучасне п’ятиборство входить з 1912 року.
— Я народився й виріс у Львові, але в місті буваю зрідка через специфіку спортивної кар’єри — постійно доводиться брати участь у спортивних зборах, тренуваннях або змаганнях, а це передбачає тривалі відрядження, — розповідає Павло. — Ще до війни, за кілька років до 2014-го, уклав контракт про проходження військової служби. Як військовослужбовець дещо розширив свої спортивні горизонти, виступав за збірну відомства на змаганнях з поліатлону. Наприкінці 2021 року мій контракт добіг до завершення, і тоді я сам до себе сказав: «Усе, мені достатньо війська (сміється. — Ред.). «Погуляв» два місяці, а в лютому почалося вторгнення російської армії.
Поліатлон — біг на коротку дистанцію, біг на довгу дистанцію, плавання, стрільба з пневматичного пістолета.
З першого дня широкомасштабного вторгнення Павло допомагав біженцям з охоплених боями регіонів та Силам оборони України. У якийсь момент він зрозумів, що робить замало для своєї країни й вирішив приєднатися до Сил оборони.
— Я подумав, що в тилу знайдеться кому працювати, а країні зараз потрібні воїни. Правду кажучи, на той час у мене не було відповідного військового вишколу, який би давав підстави вважатися хорошим воїном, — самокритично зауважує Павло. — Десять років у погонах — було більше про спорт. Більш-менш наближені до військової підготовки знання й навички я отримав ще в дитинстві в ОУМ «Спадщина», де навчали, зокрема, основ виживання в лісі тощо.
У цей час його зацікавило оголошення про набір добровольців до підрозділів територіальної оборони й Павло пішов до збірного пункту.
— Справді гарну мілітарну підготовку я отримав лише в березні 2022-го, коли приєднався до свого підрозділу тероборони. З нами працювали українські й іноземні інструктори, плюс командир мого підрозділу — колишній офіцер спецпризначення багато чого навчив, — пригадує Павло. — Я зробив правильний вибір. Військо нині потребує бійців, і тому я тут, де є потреба.
Теперішня військова професія Павла Зведенюка — розвідник-кулеметник. Його штатна зброя — РПК-74. Просимо порівняти її зі спортивною зброєю, якою доводилося користуватися раніше.
— Кулемет, звісно, важчий і до біса незручний, — сміється він у відповідь, одразу й не вгадаєш, чи жартує. — А ще, як начепиш на нього отой ПБС і тепловізійний приціл, то не зброя, а щось неймовірно космічне: важке, довге, габаритне. І… страшне. А загалом, це той самий АК-74, тільки дальність польоту кулі та влучність кращі.
Павло не втримується й розповідає про пістолети старих радянських зразків, які видали йому та побратимам. Просимо поділитися враженнями професійного користувача.
— Усі радянські пістолети, м’яко кажучи, далекі до ідеалу. Вони незручні, тому намагаємося не носити їх зайвий раз, але якщо є якийсь вихід на спеціальне бойове завдання, беремо про всяк випадок, — пояснює він. — У мене, наприклад, є ТТ — важка й незграбна залізяка. Цю «пушку» як пістолет я взагалі не розумію.
Воюватимемо скільки треба
Від моменту формування й донині підрозділ Павла встиг повоювати на багатьох напрямках. Спочатку їх спрямували до Харківської області, потім перемістили в Сумську — на прикриття кордону з білоруссю та білгородською областю рф. «Там не так щоб і сильно воювали, але певну оборонну функцію виконували», — говорить Павло. На Бахмутському напрямку вони вже досить тривалий час, а про обстановку на цій найгарячішій ділянці фронту зайве нагадувати.
— У боях та під обстрілами страшно? — запитуємо в Павла.
— Якщо говорити про панічний паралізуючий страх — ні, не було. Навпаки, є якийсь азарт і цікавість, навіть тут, у Бахмуті, на лінії вогню. Напевно, це від спорту лишилося: адреналін, мандраж присутні, спортивний інтерес є, а страху немає. Ці емоції й відчуття перекривають усе інше, — пояснює він.
Щодо реакції своїх побратимів на щоденні екстремальні ситуації, він зауважує, що вони теж не панікують, виважено реагують на колізії воєнного часу.
— Усі в бойовому настрої, апатії чи депресивних настроїв у хлопців немає. Всі добре знають, за що й за кого ми воюємо й боремося. Скільки війна триватиме — стільки й воюватимемо.
Спортивна психологія на війні
Павло зауважує, що хороша фізична форма значно полегшує життя на війні. Він також упевнений, що психологічна загартованість спортсмена допомагає долати суто воєнні стреси.
— Гадаю, спорт загартував мене психологічно, — розмірковує він. — У моїй спортивній кар’єрі траплялося чимало надзвичайно важких моментів. Наприклад, коли ти йдеш на чемпіонаті світу першим і раптом через помилку опускаєшся на 36-те місце. Після такої ситуації психологічно дуже важко відновлюватися. Але з роками виробляється вміння швидко приводити себе до норми.
Щодо фізичного навантаження на війні, то більшість побратимів готові до цього. Але варто визнати, що на війні трапляються психологічно важкі моменти, які складно долати.
— Наприклад, коли твій батальйон у відсотковому співвідношенні зменшується, — відзначає Павло. — Мені здається, що подібні ситуації я швидше долаю, ніж мої побратими. Кожен це переносить і переживає, як уміє. Комусь треба подумати, побути на самоті, посидіти, покурити. Хтось прагне поговорити телефоном з рідними…
«Низький уклін героям, що не полишили спорт»
Нині багато українських спортсменів захищають честь своєї країни зі зброєю в руках. У колі друзів Павла Зведенюка теж побільшало воїнів зі спортивним бекграундом.
— Але й тим, хто продовжує тренуватися й готуватися до нових перемог на міжнародних аренах, — теж низький уклін, — говорить Павло. — В умовах, що склалися в Україні через воєнну агресію росіян, надзвичайно важко здійснювати повноцінну підготовку до змагань міжнародного рівня. Тут потрібен окремий вид мужності й сили.
Ще в січні 2023 року було підраховано, що в Україні через військову агресію рф постраждали щонайменше 320 спортивних об’єктів, 87 із них зруйновані повністю. В грошовому еквіваленті розмір втрат перевищує $ 250 млн, в спортивному — тисячі нереалізованих мрій українських аматорів спорту.
— Розумієте, знищена спортивна інфраструктура — це ж не тільки конкретно про матеріальні втрати, це також втрата школи, системи підготовки, певного кола спеціалістів і передусім тренерів, — пояснює Павло. — Але за таких критичних умов наші спортсмени все ще знаходять сили й мотивацію підтримувати високий рівень тренувань і навіть мати медальні здобутки… Мої друзі з команди цікавляться, як у мене справи, чим можуть допомогти. Я їм кажу: «Ваша робота — спорт і прославляння нашого прапора на міжнародній арені. Все».
Водночас, за спостереженнями Павла, спортивне життя в Україні потроху адаптується до воєнних умов. Попри повітряні тривоги та обстріли, наші спортсмени відновлюють тренування, їздять на збори, беруть участь у змаганнях різного рівня.
— Організм — це адаптивна машина, яка підлаштовується до будь-якого рівня загроз, — пояснює Павло. — Українці, зокрема й спортсмени, звикли до повітряних тривог і небезпек війни. Тренувальний процес зрушив із місця, але з’явилося багато перешкод. Наприклад, щоб виїхати за кордон на змагання чи тренування, чоловікам потрібно оформлювати низку паперів.
Негативно впливає на рівень підготовки наших спортсменів суттєве погіршення тренувальної бази — стало менше спортивних споруд, тож потрібно виділяти більше коштів, аби відправляти людей за кордон на тренування.
— Свіжий і наочний приклад — знищений росіянами в Бахмуті легкоатлетичний комплекс, — ілюструє свої думки побаченим на війні Павло Зведенюк. — Це була чудова тренувальна база, сюди приїжджали тренуватися чимало закордонних спортсменів. Зараз її вже немає. У Харкові був відомий спортивно-фехтувальний клуб «Уніфехт» він дуже постраждав від російських ракет і снарядів. Не знаю, коли його відновлять.
— Коли бачу у стрічці новин, що знову спортивні споруди постраждали від авіаудару, ставлю собі запитання — навіщо росіяни нищать спортивну інфраструктуру?! — риторично промовляє Павло і міркує далі: — Якщо ти військовий — вражай військові цілі, військові об’єкти!
Олімпіада — це про чесну гру!
Коли мова заходить про міжнародні публічні дискусії щодо участі/неучасті в Олімпійських іграх російських та білоруських спортсменів, інтерв’ю перетворюється на монолог. Відчувається, як розвіднику-кулеметнику Павлові Зведенюку болить ця тема.
— Олімпійські ігри пропагують принцип чесної гри, тобто всі учасники мають бути в рівних умовах. За фактом, українські спортсмени нині не можуть реалізувати свій потенціал через широкомасштабну війну, розв’язану рф і підтриману білоруссю, — продовжує ділитися думками Павло Зведенюк. — На спортивний результат впливає багато чинників, особливо на міжнародній арені. Тут найменша дрібниця має вагу й може змінити загальний результат.
У нас нині хтось воює, в когось похитнулося психологічне здоров’я через злочини окупантів, комусь доводиться просто жити з повітряними тривогами й під обстрілами. Натомість російські й білоруські спортсмени мають повноцінний тренувальний процес, можуть виступати на внутрішніх змаганнях, підтримувати свою спортивну форму. Тобто про яку рівність між нами та агресорами може йтися на спортивних змаганнях?!
Війна — не чесна гра. Одні можуть тренуватися й готуватися, а інші — не мають такої можливості. Крім того, росія і білорусь знижують наші шанси на перемогу, руйнуючи спортивну інфраструктуру та просто вбиваючи наших спортсменів.
Тому давати можливість росіянам і білорусам виступати на Олімпійських іграх — це порушення олімпійських принципів.
Керівництву МОК згори, напевно, трішки гірше видно, що тут відбувається, ніж нам. Нехай президент МОК приїжджає сюди, подивиться на стан спортивних споруд, посидить в Бахмуті в підвалі, помоніторить це питання на міському стадіоні, оцінить легкоатлетичне стадіонне покриття.
В олімпійському спорті є прецеденти, коли відсторонювали країни від участі в Олімпійських іграх. У 1920 році Австрію й Німеччину усунули від змагань через те, що вони розв’язали Першу світову війну. 1962 року ПАР була відсторонена за політику апартеїду. Чому зараз, коли масштабна війна є фактом, бюрократи МОК не відстороняють росію і білорусь? Ніколи спорт не був поза політикою! Політика — складова частина спорту, а спорт тісно пов’язаний із політикою. Найочевидніший приклад: коли спортсмен перемагає на міжнародних змаганнях, на його честь лунає гімн його країни й підіймається її прапор. Що це, як не політика?
У росії ж спортсмени залучені не тільки до політики, а й до пропаганди. Є маса відео, де вони виступають на стадіонах на підтримку свого диктатора, як публічно закликають до війни проти України, малюють на своїй формі свастику — їхні «зетки». Це колективне нехтування не тільки демократичними, а й олімпійськими принципами. Тому ані росія, ані її громадяни не заслуговують на участь в Олімпіаді та в інших міжнародних спортивних акціях!
Фото та відео з архіву Павла Зведенюка
