Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
— Скільки бойових вильотів здійснив?
— Сьогодні? Уже три. Відпрацював, заправився, зарядився, трішки перепочив, знову полетів… І так по колу… Ми воюємо, як і піхота. Щоденно. Навіть зараз, поки ми спілкуємось, мої колеги на стареньких «вісімках» полюють на окупантів.
Покатаєву Вадиму — пілоту Мі-8 — 28 років. Він мав непоганий досвід до початку широкомасштабного вторгнення — близько тисячі годин нальоту, участь у миротворчій місії в Конго, ротації на Донеччину-Луганщину. Та каже щиро, воювати по-справжньому вчились зараз, із початку війни.
— Війна навчила швидко, безжально й максимально ефективно. Якби ми дотримувались методичних рекомендацій чи того, що нас вчили на лекціях в університеті, багатьох екіпажів уже просто не було б. Усі норми відійшли на задній план. Ні для кого не секрет, що Мі-8 призначений для транспортних завдань, не є надто захищеним. У нас «вісімки» стали основними ударними вертольотами. Та ефективно воювати вдається не лише завдяки ентузіазму й шаленому бажанню перемогти. Ми дуже ретельно готуємось до бойових польотів, вираховуючи кути похибки, дальність і багато інших величин. У будь-яких обставинах ми одразу беремо до уваги найгірший сценарій. Адже якщо не влучиш у ціль, то навіщо взагалі ризикував? А ризик, м’яко кажучи, — серйозний і, як не крути, хочеться вижити. До того ж в екіпажі, окрім мене, ще дві людини, відповідаю ще й за них. Ухиляємось як можемо. Та, на жаль, щастить не завжди. На Київщині моєму ведучому прилетіло в борт, я тоді повернувся неушкоджений. На Херсонщині під час польоту почув цокотіння, вже коли прилетів, побачив пробитий паливний бак…
Уже в перші дні війни, поки ворог розповідав, як «візьме Київ за три дні», Вадим нищив ворожі колони саме там, на Київщині.
— Пам’ятаю перший виліт із бойовим застосуванням. Це був ранок 25 лютого. Нас відправили на колону, яка йшла по трасі поряд із Бучею. Ми відпрацювали парою «вісімок», а десь за годинку отримали фідбек, нам подякували, розвідка підтвердила ураження цілей. Ми ж насправді не бачимо одразу результат своєї роботи, відстрілюємось по визначених цілях і швиденько розвертаємось. Результат зазвичай фіксується з допомогою відеонагляду з безпілотників. На цих відео ми потім бачимо не лише влучання, а і як по нас стріляють із ПЗРК, автоматними чергами… Вже у перші дні ми залітали на 30–40 кілометрів у глиб окупованих територій і завдавали ударів. Відверто кажучи, літали на межі всіх можливостей, ховаючись за кожне дерево, так низько, що колесами ледь землі не торкались, аби не зафіксувало вороже ППО… Якщо раніше вищим пілотажем вважались польоти над деревами, то зараз буквально шаркаємо по траві.
Вадим розповідає, що з часом змінюється й наша тактика, й тактика росіян.
— У перші дні війни ми літали взагалі зухвало, росіяни часто йшли без підтримки. Вони реально були впевнені, що ППО в нас немає, що їх тут зустрічатимуть з квітами. Дуже багато російських вертольотів і літаків тоді було збито, багато піхотних колон знищено… Знаєте, що стосується безпосередньо застосування вертольотів, переконаний, що вони почали вчитись у нас. В мережі можна знайти чимало відео, як ми низько літаємо, як атакуємо. Такі нюанси, як до прикладу, стрільба з кабрування, вони реально перейняли у нас.
Вертолітник ділиться, що війна не породжує героїв і нікого не змінює. Вона лиш демонструє, хто є ким насправді.
— З неймовірною гордістю дивлюсь на свій підрозділ. У нас немає такого, хтось летить, а хтось — ні. Усе по черзі. У нас немає боягузів, хоч війна — це постійний страх. Ми почали ще більше спілкуватись один з одним, радитись, слухати зовсім молодих пілотів… На службу повернулось багато військових пенсіонерів, які виконують завдання на рівні з усіма.
За останній рік Вадим літав і на Херсонщині, і на Київщині, і на Донеччині… Каже, що дуже надихає на роботу піхота, іноді воїни, як діти, радіють, коли бачать у небі наш вертоліт. Часто з неба бачить зруйновані містечка, які добре пам’ятає красивими та квітучими. Це також додає бажання якомога швидше винищити рашистів.
— Я зараз не будую далеких планів. На жаль, реальності наплювати на наші мрії. Поки що не час. Війна навчила цінувати прості речі, які раніше міг навіть не помічати… Цінувати смачну їжу, теплий душ, можливість побути з коханою дружиною та друзями, яких не знаєш, чи побачиш завтра…
— Екіпаж на виліт!
— Прийняв!
«Вісімка» знову виходить на полювання…
