Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Михайлу на позивний «Ангел», диверсанту за спеціалізацією, воїну одного з підрозділів Добровольчого Українського корпусу, не пощастило — наприкінці літа 2016 року в бою він дістав важке поранення ніг, які врешті-решт лікарі мусили ампутувати. Проте він не здався, а під час зустрічі з кореспондентом АрміяInform зазначив, що після протезування займеться допомогою нашим захисникам та захисницям. Ще «Ангел» обмовився, що на фронті йому завжди щастило на зустрічі з унікальними особистостями…
«Ангел» перехиляє через бруствер своє задерев`яніле тіло, майже падає на вологе від роси дно окопу. Минулої безсонної доби в диверсанта були: важкий бій у сутінках, нічна кількагодинна зміна на позиції автоматичного гранатомета, який він сам відбив у «донецьких шахтарів», і три години нерухомості в «секреті» до самого світанку.
Хтось дбайливий підтикає під нього рядно та біжить у дальній бліндаж за гарячою кавою. «Ангелу» несила повернути голови, тому він скошує запалені очі в бік снайпера з «оселедцем» на бритій голові — поряд із ним побратим «Міф» — легендарний оперний співак Василь Сліпак. Ні «Ангелу», та й нікому з побратимів на позиціях цієї роти, яка незабаром вже увійде в склад ЗСУ, цієї миті не дано знати, що життя їхнього побратима «Міфа» дуже скоро обірве куля ворожого снайпера…
І не відомо, що «Міф» своєю смертю врятує багатьох побратимів. Про це набагато пізніше розповів в інтерв’ю одному з видань доброволець Андрій Широков, що був у бою 29 червня 2016 року поряд з Василем Сліпаком, коли той загинув. З його слів, коли Василя застрелили, прозвучала команда забирати його тіло і відходити. Бо на їхньому напрямку до росіян із сепарами підтягнулася підмога: шість БМП з живою силою, почався потужний обстріл з мінометів. Андрій каже, що якби їм сусідні військові не дали дві БМП, які підлетіли до них, і вони закинули всередину техніки тіло «Міфа» та поранених, то залишились би там навіки.
…Пів року по тому. Київський військовий госпіталь. «Ангел» — на той момент за посадою старший стрілець Михайло Лупейко — лежить у палаті для важкопоранених. Він не ховає від сторонніх оголені кукси своїх ампутованих вище колін ніг — соромитися, мовляв, нічого. Син кадрового військового, «Ангел» строкову чесно відслужив у колишній 1-й аеромобільній дивізії. Залишився у війську, пройшов серйозну диверсійну підготовку в підрозділі спеціального призначення, весь офіцерський склад якого мав бойовий досвід. Почав подумувати про офіцерську кар`єру, однак доля розпорядилася по-своєму. Через сімейні обставини повернувся до цивільного життя, переїхав до Криму.
А потім була участь у революціях — Помаранчевій та Гідності. З початком війни він у Збройні Сили одразу не пішов, бо особова справа «загубилась» у кримських військкоматах. Але радо пристав до одного з добробатів, швидко втягнувшись у нескінченні виснажливі бої.
Чоловік врівноважений і впевнений в собі. Проте, коли мова заходить про його побратимів та «Міфа», його карі очі несподівано світлішають, набуваючи відтінків сизої криці.
— Думаєте, це я Герой? — Запитав Мишко. Його голос бринів, хоча спокійний вираз обличчя не змінився. — Ні, я лише один із десятків тисяч тих, хто зробив на війні все, на що тільки був спроможний, змінивши спокійне мирне життя на кривавицю і бруд окопів.
— Бачу, друже, допомога психолога тобі не потрібна, — перевів я тоді нашу бесіду на не таку дошкульну для «Ангела» тему. Той розсміявся.
— Відвідує нашу палату чарівна жінка, професійний медик-психолог, — почав розказувати. — Намагається мені допомогти. Я спочатку відбувався від неї жартами, а потім думаю, чому б і ні? Розповів їй, як виводив на бурхливі мітинги по п`ятсот і більше людей, не допускаючи ніякого насильства з опонентами. Утім, я принципово не був членом жодних політичних партій або рухів. Проте я є людиною, якій не байдуже наше майбутнє. Знання ж із загальної психології та психології поведінки натовпу здобував не один рік самоосвітою. Певна мудрість приходила і з не раз нам`ятими боками, якщо помилявся у виборі лінії поведінки з людьми. Додайте сюди два з половиною роки війни у лавах добровольчого батальйону, потім ЗСУ, у роті капітана на позивний «Вітер», якого за непересічність знає вся країна. Жіночка після цього тільки в гості навідувалася…
Слухаючи розповіді про бойові дії, дивувався глибині його тактичних знань. Цікавився, звідки вони в нього, бо ж на посаді старшого стрільця їх не здобудеш.
— Це чи не найголовніша причина, з якої я добився переводу в ЗСУ, — відповів Михайло. — Добробатівці воювали не стільки знаннями, вміннями, скільки силою духу. Наприклад, одного разу на Світлодарській дузі шанований нами за хоробрість командир наказав нам у лоб атакувати гарно укріплений блокпост без попередньої розвідки, підтримки техніки й артилерії. Я уже тоді знав на зубок бойовий статут в частині відділення і взводу, бо життя примусило. Кажу йому: схаменись, там пастка. Не переконав, і в нас були втрати.
Потрапивши пізніше до підрозділу офіцера бригади «Холодний Яр» на позивний «Вітер», який за рік війни доріс від солдата-стрільця до командира механізованої роти, між нескінченими боями та обстрілами на шахті «Бутівка» під Донецьким аеропортом, Михайло буквально переслідував офіцера, просячи допомогти у вивченні бойового статуту на практиці. Герой, звичайно, у такому навчанні не відмовляв, тож практики в чоловіка тоді було достатньо.
Попросив «Ангела» розповісти ще про тих дивовижних людей, яких він ще зустрічав на фронті.
— Їх десятки, сотні. Взяти хоча б дівчину із позивним «Лєра». Ми з нею пів року пліч-о-пліч воювали як гранатометна та снайперська пара. Вона — ідеальний солдат, яка потім командувала мінометним розрахунком. Я їй своє життя довіряв сліпо і не раз. Нині ми товаришуємо і з її мамою, — прозвучало у відповідь.
Коли ми закінчували бесіду, Михайло поділився своїми планами: вступити до вишу, де є військова кафедра, а далі — буде видно. Життя триває…
Фото автора та з архіву Михайла Лупейка
