Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Син офіцера, молодший сержант Євген кілька разів приміряв військовий однострій, але доля повертала його назад – до цивільного життя. Вперше ще школярем він спробував відкрити собі шлях до офіцерських зірок, вступивши до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Провчився там близько пів року: замислився і чомусь вирішив, що це не його. Махнув Женя тоді на все рукою, відрахувався і поїхав до Кременчука навчатися на електромонтера. Сподобалося. І після закінчення професійно-технічного училища він працевлаштувався за відповідним фахом до Кременчуцького річкового порту.
А за пів року Євген вдруге захопився ідеєю пов’язати своє життя з військом. Відкладати реалізацію задуманого не став, уклавши у 2007 році трирічний контракт з однією із частин ЗС України. Але коли термін контракту збіг, юнак знов повернувся до цивільного життя, працевлаштувавшись електромонтером до вагонобудівного заводу. Мабуть, там би він працював і донині. Але настало 24 лютого 2022 року, і вже наступного дня сумний, але сповнений рішучості Євген добровільно прибув до військкомату. І відтоді він уже понад рік без тіні страху мужньо б’є ворога на найзапекліших ділянках російсько-українського фронту, обіймаючи дуже небезпечну й відповідальну посаду командира БМ-21 «Град». Про свій бойовий і життєвий шлях він і розповів кореспонденту АрміяІnform.
— Євгене, війна є дуже важким фізичним і психологічним випробуванням для будь-якої людини… Напевно, в дитинстві не думав, не гадав, що колись, за злою примхою долі, доведеться в реальних, а не навчальних боях, очищати рідну землю від підступного ворога, обіймаючи таку відповідальну і небезпечну посаду як командир БМ-21 «Град»?
— Звісно, що не думав, не гадав. Та й хіба можна було таке передбачити? Щоправда, в дитинстві волів одягнути однострій. Я ж з родини військових. Батько був офіцером, звільнився у званні майора. Дідусь мужньо бив нацистських загарбників на полях Другої світової війни. Тож було з кого брати приклад. Цю мрію я вперше спробував реалізувати у Кам’янці-Подільському, де народився й виріс, вступивши до місцевого ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Але чомусь важкувато мені було там навчатися. Так і не зміг повною мірою втягнутися до нового, що вирізняється від цивільного, життя. Можливо, що ще й тиснув вантаж відповідальності за сім’ю. Адже мій батько помер, коли мені виповнилося лише 13-ть. Тож, думаю, кілька років навчатися в ліцеї, потім ще 4-5 років опановувати професію офіцера у військовому виші… А коли ж гроші заробляти, аби й себе прогодувати, й матері допомагати? Одним словом, відрахувався я десь за пів року після того, як став ліцеїстом, переїхав до Кременчука, де і пішов здобувати професію електромонтера в одному із місцевих професійно-технічних училищ.
— А чому саме електромонтера? Були до цього якісь схильності? Адже ця професія відноситься до категорії особливо небезпечних. Вимагає від людини високої пильності щодо захисту від ураження електричним струмом.
— Так, мені загалом подобалася галузь електрики. Але передусім мною рухало бажання обрати таку спеціальність, яка б забезпечувала постійним і непоганим заробітком. Нині майже у всіх сферах життя все електрифіковане та, як висновок, професія електромонтера є затребуваною. Тому і пішов навчатися за цим фахом. А щодо небезпеки, то будь-яка професія по-своєму небезпечна. Треба просто бути пильним та завжди мати голову на плечах.
— Але військовий однострій все-таки одягнути довелося. Напевно, не про таку, политу свинцевим дощем, а про мирну службу ти мріяв, коли волів стати військовим?
— Військовий — це та людина, яка має захищати свою країну зі зброєю в руках. Тож вона завжди має пам’ятати про те, що будь-якої миті мирний час може перетворитися на воєнний. Звісно, що будь-яка нормальна людина ніколи не повинна хотіти воювати. Але якщо на твою землю прийшов ворог, ти маєш сміливо вступити з ним у двобій, аби захистити свою країну, себе та рідних і близьких тобі людей. Так, звісно, що краще служити в мирних умовах. До речі, такий досвід у мене був, коли з 2007-го по 2010 рік я проходив службу за контрактом, обіймаючи посаду навідника реактивної системи залпового вогню БМ-30 «Смерч».
— Тобто можна сказати, що, з урахуванням навчання у ліцеї, у лютому 2022 рок ти вже втрете став на армійський шлях. А чому пішов на службу та не продовжив її після закінчення першого строку контракту? І взагалі, чи знадобилися тобі знання й навички, здобуті на посаді навідника РСЗВ «Смерч», враховуючи те, що нині ти є командиром БМ-21 «Град»?
— Після здобуття професійно-технічної освіти я працевлаштувався електромонтером до Кременчуцького річкового порту. Не можу сказати, що мені щось там не подобалося. Але, знаєте, щось усередині завирувало, і я, напевно, вкотре згадав, що народився в родині військових та мушу все-таки спробувати піти шляхом свого батька. На службу потрапив до артилерійської частини на посаду навідника. На той час у війську були як свої плюси, так і мінуси. Щодо займаної посади, то за весь період служби я отримав непогані теоретичні та практичні знання. З нами займалися, нас навчали. І ці знання мені знадобилися під час нинішньої широкомасштабної війни. Так, між «Смерчем» і «Градом», звісно, є відмінності. Зокрема, щодо калібру, дальності стрільби, площі ураження. У цьому сенсі «Смерч» більш руйнівна та потужна зброя. А загалом принцип наведення озброєння на ціль приблизно той же самий.
Але тоді у війську було чимало і мінусів. Особливо розповідати про те, що мені не влаштовувало, зараз не стану. Скажу так, військова служба тоді переважно нагадувала якусь рутинну роботу. І я тоді дійшов висновку, що насправді життя більш цікавіше та багатогранніше, ніж постійно заступати в наряди та часто-густо займатися показухою. Тому і вирішив не продовжувати термін контракту. На той час це був свідомий і осмислений вибір.
— Але в лютому 2022-го ти зробив ще один свідомий вибір, коли після початку російського широкомасштабного вторгнення одразу добровільно пішов до військкомату і став на захист України в надважкі для неї часи. Як це було та як розпочиналася твоя служба понад рік тому?
— Після звільнення зі служби у 2010 році я знов працевлаштувався електромонтером, але вже на вагонобудівний завод, де за мною заброньоване місце й донині. Ще до початку лютневого російського нападу для себе вирішив, що якщо таке станеться, і ворог піде на Україну неприхованою широкомасштабною війною, обов’язково повернуся до війська. Про те, що росіяни зважилися на це, дізнався, коли вранці 24 лютого їхав на роботу. Зайшов на підприємство, відмітився та повідомив керівництву, що вирушаю на фронт. День витратив на збір речей,телефонні розмови з мамою, рідними та друзями. А вранці 25-го був уже в Територіальному центрі комплектування. Офіцери подивилася на мою обліково-військову спеціальність та невипадково відправили на службу навідником до окремої механізованої бригади. Кілька днів пробули в Одесі, де тривало доукомплектування частини, а потім відрядили на Миколаївщину, там ми і перебували до грудня, спочатку обороняючи, а згодом визволяючи наш південь.
— Тобто майже весь минулий рік ти провів у боях?
— Можна сказати, що так. Наша справа солдатська – бити ворога. Нас відразу перекинули під Снігурівку, в бік Баштанки, де точилися найзапекліші бої з російськими окупантами. Тоді, навесні 2022-го, спати доводилося лише по кілька годин на добу. Весь час перебували в боях, стримуючи натиск рашистів, які намагалися захопити Миколаївщину. Наші «Гради» працювали безперервно, поливаючи смертоносним вогнем ненависного агресора. Згодом, коли росіяни відступили, ситуація на Миколаївщині більш-менш стабілізувалася, але все одно всі понад пів року перебували на цьому напрямку.
— А де важче доводилося працювати тобі як артилеристу: в обороні чи наступі? І взагалі – це має значення?
— У нашій ситуації, напевно, було важче в обороні. Коли тривав наступ, ми вже накопичили досить велику кількість озброєння, техніки та боєприпасів. Ворог уже майже не відповідав, а поспіхом просувався назад, на Лівобережжя. Ми вже переважали противника, і це відчувалося майже в усьому. А коли точилися запеклі оборонні бої, траплялося й таке, що тільки приїдеш на позицію, як чуєш «прильоти» в наш бік. Загалом ми на одному місці більше кількох хвилин не засиджуємося. Постійно робимо «перекати». Адже, якщо запізнишся, ворог обов’язково нагадає тобі про це своїми пострілами. І від того, як швидко ти виконаєш свою роботу та здійсниш «перекат», залежить як життя нашої обслуги, так і наших побратимів, яких ми маємо прикривати вогнем артилерії.
— Підпорядкована тобі обслуга – це хто?
— Обслуга – це я – командир бойової машини реактивної артилерії та два тезки Ігорі – навідник і механік-водій. Всі разом ми працюємо як єдиний злагоджений механізм, підтримуючи та допомагаючи одне одному. А без цього ефективності в нашій роботі не було би. Я сам до літа був навідником, а потім, коли бригада покращила свої вогневі спроможності та доукомплектувалася певною кількістю техніки й озброєння, мене вже призначили командиром машини та присвоїли звання «молодший сержант». Влітку сформували нашу обслугу, я передав свій досвід навідника Ігорю, так разом і працюємо вдень й вночі, постійно нагадуючи ворогу про себе. До речі, одного разу на півдні ми випустили по рашистах 600 снарядів. Тобто завдали десь 15 залпів по сорок снарядів.
— «Град» – дуже потужна зброя. Кожен може працювати на ній, чи задля цього людина має володіти якимись особливими якостями?
— Вважаю, що стати частиною обслуги «Град» може кожний. Головний критерій — це бажання людини. Так, добре вивчити теорію, це одне. Але потрібна ще й практика, коли відпрацьовується моторика рук, і людина поступово до автоматизму доводить свої дії щодо зарядження боєприпасів та наведення й корегування вогню на ворожі цілі. Ну і, звісно, артилерист має робити свою роботу з головою на плечах та з холодним розумом. Треба бути дуже уважним, постійно стежити за тим, що відбувається навколо тебе, та тримати себе в руках. Наша обслуга завжди працює в такому руслі й добре усвідомлює, що якщо ми не зробимо свою роботу якісно, то її треба буде робити комусь за нас. А це витрата зайвого часу та головне – життя наших побратимів-піхотинців та представників інших родів військ, для яких не знищена нами ціль може перетворитися на смертоносну зброю. А загалом завдяки бажанню людина може опанувати навички ведення вогню із РСЗВ «Град» десь за два тижні.
— А що є головною ціллю для БМ-21 «Град»? Куди передусім був скерований ваш вогонь під час цієї кровопролитної війни?
— Загалом реактивна система «Град» призначена для вогневої підтримки механізованих підрозділів, ураження живої сили, бронетранспортерів та неброньованої техніки противника, його командних пунктів, польових укріплень, артилерійських і мінометних батарей. За допомогою цього озброєння можна вирішувати й інші завдання з урахуванням бойової обстановки. Зокрема, освітлювати поле бою та створювати осередки загоряння. Ведучи бойові дії і на півдні, і на сході, з відстані близько 20 км нам доводилося накривати бліндажі, окопи та склади рашистів, знищувати ворожу бронетехніку, автомобільні колони та навіть переправи. Все залежало від бойової ситуації та покладеного на нас бойового завдання.
— Євгене, ти казав, що ваша частина перебувала на півдні до грудня, потім вас передислокували на схід? Як можна порівняти ситуацію щодо інтенсивності боїв?
— Так, після визволення Правобережжя Херсонщини у грудні нас досить швидко передислокували на Донеччину. Там, поблизу Соледара, ми і зустріли в боях Новий рік. Бої тоді точилися там дуже запеклі. Напевно, якоюсь мірою на сході було навіть важче, ніж на півдні. Ми через «не можу» трималися там упродовж місяця. Ворог здійснював атаки безперервно, закидаючи нас своїм гарматним м’ясом. Він тиснув великою кількістю, просувався невеликим групами. Але я б не став називати ворога дурачками. «вагнерівцями» або зеками керували грамотні офіцери, а в перших іншого вибору й не було, ніж лізти вперед, відволікаючи увагу і нашої артилерії, і піхоти. А потім рашисти крили наші позиції артилерією. Дуже важко й гаряче було. Ми, звісно, як могли, відповідали і дуже втомлювалися, підміняючи одне одного. Одна обслуга працює в день, інша — вночі. І так по колу, аж допоки через місяць безперервних боїв нас не вивели на відновлення. Люди ж – не машини, капот не відкриєш і не відремонтуєш. Їм теж треба давати час для відпочинку.
— З місяць відпочили, сил набралися? Чим зараз займаєтеся, перебуваючи на відновленні та на чому зосереджені ваші думки?
— Так, трохи відпочили. Нині наша увага сконцентрована на доукомплектуванні особовим складом, його навчанні, ремонті техніки та постановці бойових завдань. Одним словом, не сумуємо. А думки зосереджені на якнайшвидшому визволенні всієї нашої території від російських загарбників. Я б, приміром, знов повернувся до Криму, де кілька разів перебував на відпочинку, отримуючи путівку на своєму підприємстві. До уральських гір ми гнати ворога не збираємося, а от свою територію обов’язково повинні очистити від російської навали. Те і має стати нашою спільною та довгоочікуваною Перемогою!
Фото Дмитра Завтонова
