Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
7 березня 2023 року виповнилось 160 років від дня народження українського військового і громадсько-політичного діяча Івана Луценка (1863–1919). Під час Української національно-демократичної революції 1917–1912 рр. він відіграв чільну роль у творенні модерних українських збройних сил на півдні України. Серед творців українського війська доби Перших визвольних змагань є постаті загальновідомі й хрестоматійні, на кшталт знаменитих Симона Петлюри чи Миколи Міхновського. Однак є також низка осіб, яким, попри їхнє аж ніяк не менше значення, пощастило з увагою громадськості дещо менше. Чільне місце поміж ними належить Іванові Луценку.
Народився Іван Луценко 7 березня 1863 року в селі Кейбалівка на Полтавщині. Вищу освіту здобув упродовж 1882–1886 років на природничому факультеті петербурзького університету, після чого у 1887–1891 роках навчався в імператорській військово-медичній академії. Відтак від кінця ХІХ століття працював лікарем в Одесі, активно практикував та пропагував нетрадиційні методи лікування, ставши одним із відомих гомеопатів.
«…Луценко …захопився …українством і не зрадив його до самої своєї трагічної смерті, хоч способи і тактику міняв дуже часто і часом несподівано. Так, будучи далеким від усяких соціалістичних доктрин і належачи до радикально-демократичної партії, він у 1917 році, за Центральної Ради, опинився несподівано в партії соціалістів-революціонерів, а за часів Директорії вже був у партії соціалістів-самостійників. І не можна було з певністю сказати, у якій партії він буде завтра, хоч можна було бути цілком певним, що він буде належати тільки до української партії» (Чикаленко Є. Спогади. К., 2006. С. 223).
Одночасно Іван Луценко став одним із активних діячів українського громадсько-політичного руху. За словами Євгена Чикаленка, «Луценко захопився українством і не зрадив його до самої своєї трагічної смерті, хоч способи і тактику міняв дуже часто, і часом несподівано». У цей час він був членом Братства самостійників, належав до керівного ядра Української народної партії (1902–1907 роки), став співтворцем й активним діячем одеської «Просвіти» (від 1906 року), а 1910 року очолив Український клуб в Одесі.
У роки Першої світової війни Іван Луценко — військовий лікар, полковник медичної служби. Перебування в армії та усталені проукраїнські погляди визначили реакцію Івана Луценка на Лютневу революцію 1917 року в російській імперії — він не лише миттєво усвідомив потребу творення національних збройних сил, спроможних стати на обороні життєвих інтересів українського народу, але й активно заходився довкола їхнього творення на півдні України.
читайте також:
Подібно до Миколи Міхновського, з ініціативи якого 29 березня 1917 року у Києві виникає Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, Іван Луценко виступить ініціатором і стане головою створеної у квітні 1917 року Одеської української військової ради, що діяла в Одеській військовій окрузі, на Чорноморському флоті та на Румунському фронті. Будучи послідовним самостійником він виступав за створення українських збройних сил за усіма родами зброї та провадив активну роботу для створення національних українських військових частин.
При цьому українську армію, на його переконання, слід було створювати не шляхом українізації російських частин, а виокремлюючи українців в особливі українські частини. Виходячи з цієї позиції невдовзі, вже 26 квітня 1917 року, було створено українську військову організацію регіону, яка отримала назву Одеський український військовий кіш. Одеський однодумець Івана Луценка згадував:
Стремління нашої групи самостійників було рвати росію на шматки, шкодити їй, де тільки можна й як можна, щоб не дати їй знова скріпитися як єдиній великій державі в старих її межах. Бо мали ми на увазі, що скріплена росія, яка б вона не була, демократична, чи монархічна, чи соціалістична, однаково буде гнобити ті народи, які підноситимуть голос за свої національні права. А тому на самому початку нашого українського руху питання порозуміння з иншими народами колишньої російської імперії було актуальне. (Гришко Г. 1917 рік в Одесі (Спомини з визвольних змагань) // Розбудова нації. 1930. Ч. 7–8 (31–32). С. 184).
Одночасно Іван Луценко стає членом Центральної Ради, послідовно обстоюючи самостійницькі позиції і виступаючи за проголошення незалежності України. Як один із найвідоміших прихильників українізації армії на півдні України, стає він учасником Першого Всеукраїнського військового з’їзду у травні 1917 року. За його підсумками Івана Луценка було включено до складу Українського Генерального Військового Комітету (УГВК). У переліку членів цього вищого військового керівного органу, опублікованому в офіційному «Вістнику» УГВК, прізвище Івана Луценка стоїть другим після Голови комітету Симона Петлюри.
Відтак упродовж 1917 року Іван Луценко представлятиме Одеську військову округу в складі Українського Генерального Військового Комітету, братиме участь у Другому і Третьому Всеукраїнських військових з’їздах. Зокрема, під час Другого з’їзду він звітував про діяльність військового коша в Одесі, запевняючи, що українське військо на півдні має повне порозуміння і цілковиту приязнь з молдовським. Молдавани, за його словами, готові були «іти разом з українцями до здобуття автономії та федерації».
У жовтні 1917 року Івана Луценка як відомого й авторитетного прибічника творення українських національних збройних сил обрали генеральним хорунжим Вільного козацтва. Заслуги Луценка у творенні українського війська на півдні визнавав навіть Павло Скоропадський, який доволі скептично схарактеризував його у своїх спогадах: «Луценко видався мені ідеалістом, який хотів у наш час відродити повністю старе козацтво й усю Україну перебудувати на козацький лад».
Одного погідного ранку в другій половині березня (1919 року — Авт.) приїхав на ст. Ярмолинці військовий ешелон, якого начальник зголосився до команданта куріня і оповів, що має наказ Штабу Армії передати на поповнення Запорожського куріня людей своєї частини, якою командує. Був це знаний український патріот з передвоєнних ще часів доктор Луценко. На здивоване запитання команданта куріня, чому він опинився в ролі команданта частини замісць того, щоб як людина старша і з таким життєвим досвідченням та громадським стажом бути в державному центрі при якійсь праці, покійний відповів, що йому пропоновано ріжні посади, але він відмовився, щоб з одного боку бути прикладом для інших, як треба боронити державу, а з другого — щоб не розлучатися з своїми молодиками — студентами та учнями середніх шкіл, що їх він вивіз з собою з Одеси, а з яких власне й складається його частина. (Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь // Літопис Червоної Калини. 1931. Ч. 12. С. 20).
У своїх українських поглядах і переконаннях лишався Іван Луценко послідовним і непохитним, готовим до останку боротися за незалежність України. Останні місяці життя провів він в армії Української Народної Республіки, запекло воюючи з більшовиками. Від грудня 1918 року Іван Луценко командував Одеським студентським загоном, який на початку березня увійшов до складу Окремого Січового Запорізького куреня Дієвої армії УНР. За його власними словами, він пішов до війська, щоби «бути прикладом для інших, як треба боронити державу». 7 квітня 1919 року Іван Луценко загинув у бою.
