Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Військовий обов’язок з’являється тоді, коли з’являється держава. Для захисту держави у разі виникнення загрози її існуванню проводиться мобілізація громадян для відсічі ворожого нападу. Сам термін «мобілізація» походить від французького слова mobilisation, від mobiliser — «приводити в рух». Це сукупність заходів, спрямованих на приведення збройних сил (ЗС) та державної інфраструктури (держави) у воєнний стан у зв’язку з надзвичайними обставинами у державі чи світі.
Уперше слово «мобілізація» було застосовано для опису заходів, які Пруссія проводила у 1850-1860 роках.
Як розповів історик Олексій Руденко, в новій історії, у Франції, в епоху Французької Революції 1789 року набори до війська були досить хаотичними і диктувалися зовнішньополітичною та військовою обстановкою. 12 січня 1798 року генерал Журдан запропонував проєкт закону про постійний військовий обов’язок.
Система, зафіксована законом Журдана-Дельбреля, дістала назву «конскрипція» (від французької inscrits ensemble — записані разом) і полягала в наступному: всі французькі громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 25 років включно оголошувалися військовозобов’язаними.
З моменту приходу до влади Бонапарта у 1800 році до останніх наборів 1813-1814 рр. у Франції до лав збройних сил було поставлено близько 2 млн осіб.
На тій території сучасної України, що входила до Польщі та Великого князівства литовського (ВКЛ), підставою для призову були рішення шляхетських сеймиків, а з кінця 15 ст. — сеймів, які могли встановлювати певні норми у формуванні цього війська. Так, 1502 року новогрудський сейм ВКЛ вперше визначив, що кожен шляхтич має вивести із собою у похід одного вояка від «служби» (2-5-ти селянських помешкань). З утворенням Речі Посполитої у 1569 році посполите рушення мало скликатися на підставі ухвали вального сейму, ця норма внесена в Статути Великого князівства Литовського.
На підставі ухвал вальних сеймів король розсилав спеціальні універсали по землях і воєводствах про виступ у похід, зазвичай функції воєначальників виконували гетьмани. Формально до посполитого рушення міг бути закликаний кожен власник землі на праві умовного держання, але часом до нього залучали й міщан-землевласників.
Оскільки магнати мали свої війська, то посполите рушення формувалося лише із середньої та дрібної шляхти.
Мобілізаційна система мала свої особливості у Великому Князівстві Литовському, до складу якого до Люблінської унії 1569 року входила більшість українських земель. Кількість ополченців прямо залежала від обсягів земель, наданих у володіння підданим ВКЛ. Уся земля, що перебувала у власності держави, поділялася на окремі частини, які дістали назву «служби». Їхній розмір коливався у межах 200 га.
Указані земельні ділянки надавалися у спадкове користування на умові мобілізації одного військового від служби до війська Великого князя. Він мав прибути до місця розташування у повній військовій амуніції, озброєний з іншими захисними обладунками. У разі невиконання зазначеної умови, служба поверталася назад, до земельного фонду держави, і передавалася іншому охочому. Кількість служб, які міг взяти будь-який охочий, нормативно не була урегульованою. Головна мета — мобілізація від кожної окремої служби по одному озброєному вояку.
Богдан Хмельницький під час Визвольної війни так само вдавався до мобілізаційних заходів.
Чисельність реєстрового козацького війська, яке залучалося для військового походу чи виконання оборонних функцій, визначалося нормативно-правовими актами царату, гетьмана чи Генеральної військової канцелярії, які розподіляли цю чисельність по полках та сотнях.
Після 1654 року на території України, що підпала під владу московії, поступово почала діяти система комплектування, ухвалена у російській армії.
На початок ХХ століття російська імператорська армія була найчисельнішою у світі й сягала 1 282 000 осіб. За штатами воєнного часу армія розгорталася кількісно до чисельності понад 3 800 000, для чого закликалося із запасу армії 2 291 000 резервістів та ще й 242 000 ратників ополчення 1-го розряду. Усе поповнення мало скласти 2 533 000. Крім того, для формування ополчення підлягали призову 707 000 ратників ополчення 1-го розряду, що доводило чисельність армії до 4 514 000. До цього додавалися ще козачі частини. Разом із ними чисельність армії воєнного часу мала досягти не менш як 4 900 000 осіб.
За п’ять місяців від початку Першої світової війни чисельність досягла 5 515 000 осіб. У 1915 році розпочалися послідовно шість наборів новобранців та ратників 1-го та 2-го розрядів. Наступного, 1916 року — ще шість. У 1917 році було ще два призови рекрутів та ополченців.
Оскільки певна частина території України тривалий час була під владою Австро-Угорської монархії, то порядок призову на військову службу безпосередньо стосувався і українців.
Поповнення рядового складу війська Австро-Угорщини відбувалося за рахунок призовників та добровольців. Згідно із положеннями вже згадуваного закону про збройні сили, все чоловіче населення країни було зобов’язане відбути службу в армії. Досягнувши віку 19 років ті юнаки, які були зростом не нижчі за 155 см і підходили для служби за станом здоров’я, проходили процедуру жеребкування. Відібраних заздалегідь призивали до лав війська у 21 рік. Не підлягали призову кандидати на отримання духовного сану та викладачі народних шкіл. Від 1912 року термін служби в сухопутних військах спільної армії, окрім артилерії, складав 2 роки. Після цього військовозобов’язаний 7 років входив до резерву першої черги і ще 10 — в запасному резерві. У піхоті австрійського ландверу дійсна служба тривала 1 рік, у резерві 11 років і 12 років у запасі. У піхоті угорського гонведу тривалість служби було встановлено у 2 роки, 10 років резерву і 12 років у запасі. В кавалерії і артилерії термін дійсної служби залишався 3 роки. Відповідно термін служби в резерві скорочувався.
Вважається, що на момент початку Першої світової війни у лавах австро-угорського війська перебувало 114 741 військовослужбовець українського походження, або 7,8% від загального складу армії. Українці становили 8,5% особового складу піхоти, 3,2% єгерів, 10,3% кінноти, 8,8% польової та гірської артилерії, 8,1% фортечної артилерії, 6,4% у залізничних військах, 6% у медичній службі. Приблизно так само виглядала ситуація із офіцерським корпусом армії українського походження. У 1904 році офіцери українського походження складали 7,8% від загального числа австро-угорського офіцерства.
Як розповів історик Василь Павлов, «загальний військовий обов’язок — певною мірою це ознака тоталітарних та авторитарних політичних режимів. Але, як кажуть, завжди є одне «але». Сьогоднішня війна (широкомасштабне вторгнення рф. — Ред.) навчила нас, що необхідно робити висновки з наших минулих поразок та помилок. Так, однією з причин поразки армії Української народної республіки був провал широких мобілізаційних заходів, тому що патріотично налаштований прошарок населення йде на війну першим і, на жаль, першим ж і гине, тому на довгу війну його не вистачає.
Більшовики і Червона армія, навпаки — зробили ставку на загальну мобілізацію і змогли поставити до строю до мільйона солдатів вже у 1920 році, і це тільки на території України. Тобто, тотальна мобілізація в умовах, коли на кону стоїть існування держави, цілком виправдана. Як ми бачимо не все, що робить ворог, то є дурниця.
«З часів середньовічних війн, що інколи тягнулися десятиріччями, ми бачимо одне й теж — коли завершується війна професійних армій, починається війна армій масових. Під час позиційної війни, яку ми зараз маємо, країни змушені проводити масові мобілізації і переводити економіку на „воєнні рейки“. Сьогодні війна з росією багато в чому нагадує саме Першу світову — на першому етапі прориви, маневри, а потім — шанці, артилерія, бої за кожний метр території, численні втрати з обох боків», — розповідає Василь Павлов.
Під час Першої світової війни населення українських земель, розділених між двома імперіями, призивалося як до російської, так і до австро-угорської армій і фактично українці воювали один проти одного. Всього було мобілізовано приблизно 4,5 млн українців, з них 720 тис. загинули на фронтах і водночас багато хто з цих вояків потім мужньо воювали вже в лавах армій УНР та ЗУНР.
Якщо пригадати історію армію Великої Британії часів Першої світової війни, то вона, невелика за чисельністю, майже вся загинула у кампанії 1914 року. У роки Першої світової війни з 6 серпня 1914 року військовим міністром Великої Британії був Герберт Кітченер (англ. Herbert Kitchener). Саме він на цій посаді зумів багаторазово збільшити чисельність британської армії у 1915 році за рахунок добровольців і підготував введення в січні 1916 року загального військового обов’язку. Наслідком такої мобілізації стала можливість проведення наступальної операції англійців і французів на річці Соммі. Битва на Соммі пройшла з 1 липня до 18 листопада 1916 року. Це одна з найбільших битв під час Першої світової війни, в якій було вбито і поранено понад 1 000 000 осіб, що робить її однією з найбільш кровопролитних битв в історії людства. Після неї Німеччина вже не змогла оговтатись.
«Так, у Другій світовій війні всі численні армії на усіх театрах воєнних дій формувались за рахунок мобілізацій. Будемо об’єктивні — війну в Берліні закінчували мобілізовані цивільні люди, зокрема „польовими військкоматами“, тому що професійні (кадрові) армії були перемолоті „м’ясорубкою війни“ у 1939-1942 роках», — каже історик Василь Павлов.
До широкомасштабних мобілізаційних заходів вдавалися американці під час війни у В’єтнамі та радянський союз під час війни в Афганістані.
«Якщо ми хочемо зберегти державу, іншого виходу, крім мобілізації, не існує. На фронті є робота для усіх — можемо пригадати американця Десмонда Досса, який не брав до рук зброї з релігійних міркувань, але врятував під час битви на Окінаві 75 поранених, за що був відзначений вищою нагородою США. Тому на сьогодні мобілізація — це прояв становлення політичної нації», — додав Василь Павлов.
