Про це під час заходу, присвяченому річниці створення Громадської антикорупційної ради при Міноборони, розповів заступник Міністра оборони підполковник Юрій Мироненко….
У перші дні широкомасштабного вторгнення росії в Україну російські окупаційні війська намагалися знищити всю систему протиповітряної оборони країни. Ворог прагнув панувати в українському небі. Пілоти Повітряних Сил ЗСУ в боях героїчно відстоювали наше небо, а Сили оборони створювали мобільні вогневі групи, які приєдналися до битви за Київ та чисте від ворожих літаків і вертольотів небо.
На кінець березня 2022 року, коли була звільнена Київщина, українські захисники збили 135 літаків і 131 вертоліт.
У цій битві брав участь генерал-майор Сергій Кісільов, який наразі є керівником одного із секторів оборони Київської області. Перед звільненням з лав ЗСУ у 2020 році він перебував на посаді начальника військ протиповітряної оборони Сухопутних військ. З перших днів широкомасштабного наступу Сергій Станіславович мобілізувався і долучився до Сил оборони як стрілець-зенітник. Про ці події своїми спогадами він поділився з кореспондентом АрміяInform.
— Якими були для вас останні дні лютого 2022 року?
— Коли росія почала накопичувати великі сили вздовж кордону України, у мене сумнівів не було, що колись це прорветься.
…Зранку 24 лютого я прокинувся рано. Було якесь дивне відчуття. Почув далекі вибухи, потім прольоти ракет і близькі вибухи. Зателефонував дітям.
А на другий день з виданням Указу Президента України про мобілізацію я прибув до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за направленням і вибув у розпорядження начальника Генерального штабу ЗСУ, а потім командувача Сухопутних військ ЗСУ.
На той час за моїм званням посад не було, а сам я за фахом зенітник, тому на яку посаду мене призначили, на такій і був. Була створена мобільна вогнева група, яку становили декілька груп, якими керував. Одну з них очолив безпосередньо я сам як стрілець-зенітник. Тиждень дали на підготовку. Під час березневих подій ми були під Мощуном і діяли в районі відповідальності окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Мобільна вогнева група мала декілька людей, які були озброєні переносними ракетно-зенітними комплексами і транспортним засобом, щоб виїхати в потрібний час і місце, зробити засідку, відпрацювати і повернутися назад.
— На той час у групи були вітчизняні зразки озброєння чи західні?
— Мобільні вогневі групи створювалися із задумом використання ПЗРК «Стінгер». Ми отримали їх на три групи, але було замало. В подальшому забезпечили їх стільки, скільки нам було потрібно. Але, на мою думку, «Стінгери» мають певні недоліки роботи в нічний час, тому ми включили у склад групи радянський ПЗРК «Ігла».
— Як швидко ви опанували ПЗРК «Стінгер»?
— Подивився відео в інтернеті, проаналізував його. Все інше опановував під час виконання. Це було нескладно. Вважаю, що найкраща підготовка — це самопідготовка.
— Мені розповіли, що ви збили три вертольоти. Це правда?
— Ні (сміється). Чотири.
— А як? Розкажіть.
— Ми зайняли позицію поруч із населеним пунктом Горенка. Дуже добре проглядалася місцевість, на достатньо далеку відстань. Почув звуки вертольотів, а за мить побачив їх. Вони були на великій відстані. На той час Горенка була під обстрілом. Після другого пострілу ми відразу покинули цю позицію, тому що вона була скомпрометована. І вже наступного дня заступник командира бригади привітав мене зі збитим вертольотом.
У подальшому російські окупанти змінили тактику і почали працювати ближче до Мощуна. Тому ми почали шукати нові позиції. В кілометрах півтора від Горенки, поруч із Мощуном, на краю ліса облаштували достатньо хорошу позицію. Зробили окоп на випадок обстрілу і зачаїлися в засідці. В небі літало багато дронів, тому треба було маскуватися і не рухатися.
Тоді російські вертольоти літали в тому районі багато, мені прийшлось викликати ще одну групу. Під час пошуку нових позиції нас викрив противник і накрив «Смерчами». Одна машина згоріла, були поранені люди. Мені пощастило.
Другий і третій вертоліт я збив з однієї й тієї ж позиції. Четвертий підбитий за півтора кілометра від Мощуна. Був ще і п’ятий, але він задимівся і полетів.
— Який епізод вам запам’ятався в цій битві за Київ?
— Найефективніший епізод — підбиття саме четвертого вертольота. Противник навчився протидіяти нашим ракетам. Вони випускали пастки, і наші ракети йшли за ними. Деякі вертольоти після пуску ховалися за деревами. Але під час нашого чергування останнього разу нам пощастило. Це було в сірій зоні, коли незрозуміло, хто позаду. Бої були динамічні. Ворог наступав, ми наступали. Точилися ближні бої. Того разу нас прикривала група розвідників з Національної гвардії. Ми чекали на вертольоти.
Побачили групу з трьох вертольотів. Але ми не могли по них поцілити, тому що вони йшли надто низько. Один з них, зі свого боку, з огляду на те, що по них не стріляють, вирішив повернутися і піднявся так високо, немов він був на параді. Ми і відпрацювали по ньому. Вертоліт Ка-52 «відкинув вінти», а пілоти катапультувалися.
— Були у вас випадки співпраці з підрозділами інших родів військ?
— Крайній раз нас прикривали розвідники з Національної гвардії. З одним з них я й досі переписуюся. Йому сподобалося бути зенітником, і він змінив фах. Інколи він радиться зі мною, що і як зробити в тих чи інших ситуаціях.
— Місцеві вам допомагали?
— Недалеко від нашої позиції, що ми облаштували за Горенкою, був будинок, господарі якого нам дозволили там перебувати. Вони нас годували, ми давали їм продукти. Навіть і зараз, коли буваю поруч із Горенкою, заїжджаю до них в гості, ми продовжуємо спілкуватися.
— Які події того періоду згадуєте найчастіше?
— Постійно дорікаю собі за те, що тоді кілька разів займав одну позицію. Знаю, яка має бути позиція, скільки разів вона може використовуватися. І все одно ліз туди. Вона була настільки гарною, що не хотілося її втрачати.
Вона була обабіч лісу. До неї треба було пробігти метрів 80, а вже потім після пострілу ще і назад. І я тоді думав: «ну ось вже втретє туди біжиш, ну для чого? Ти відстрілявся, позиція скомпрометована». І все одно біг, бо вона давала результат: один збитий, другий підбитий.
— Мощун — це одне з найгарячіших місць, де розгорталася битва за Київ. Як вдалося стримати російську навалу?
— Я свідок тих подій, хочу відзначити піхотинців. Стільки, скільки вони витримали заліза, яке летіло на них, треба мати мужність. Це я можу порівняти із собою. Ось ти сидиш у засідці, яка не на передньому краї, а осторонь. І ти бачиш, як вертольоти обстрілюють наших. Ти все це бачиш. Кількість обстрілів неможливо було порахувати.
— Після того, як ви очолили сектор оборони Київської області, було бажання повернутися до роботи зенітника?
— Я і зараз хочу працювати за фахом, але виконую завдання за напрямком, який визначило командування. Моє завдання — побудувати систему оборонних рубежів, щоб захистити Київ з півночі. Завдання виконано, цілодобово ведеться спостереження і патрулювання районів.
У нас виросла якість використання озброєння. З’явилося багато тренажерів, навіть більше, ніж було до широкомасштабного вторгнення. Ми практично не витрачаємо ракети під час навчань. Ми їх бережемо, щоб кожна ракета використовувалася для знищення ворожої цілі.
— На вашу думку, ворог може повторити знову спробу захопити Київ?
— Наступ можливий, але ми готові до цього. Ми повністю готові до наступу з півночі. Зрозумійте, що зараз не лютий 2022 року. Сьогодні вже 2023 рік і весь рік ми готувалися до цього. Втрати у них будуть серйозні.
