Утім, це не відповідає дійсності — насправді противник уже рік не має жодних суттєвих успіхів, адже Сили оборони України уже понад рік стримують російські…
24 лютого 2022-го Михайло Жилін, переселенець із Донецька, ветеран, у сімейному колі мав би святкувати свій другий день народження. Привід серйозний — у цей день 2015-го під Дебальцевим куля прошила його наскрізь усього за три сантиметри від серця… Натомість за сім років після поранення попри «обмежену придатність» чоловік знову вирішив взяти до рук зброю…
— Жодного шоку не було. Я готувався, разом із хлопцями їздили на полігон, пригадували ази військової справи… Тож 24-го одразу відправив родину за кордон, адже проживаємо біля стратегічного об’єкта, а сам — до військкомату. На жаль, через «обмежену придатність» одразу мене не взяли. Та і з другої-третьої спроби відмовили. Але я не здавався. Призвали мене аж у травні, з четвертого разу. Спочатку заховали в глибокий тил, як «діда старого», але потім відправили у відрядження на Херсонщину, — жартома розповідає Михайло. — Відрядження, яке планувалось на 2 місяці, плавно перейшло в майже 5.
Нині Михайло — зенітник, із ПЗРК полює на ворожі ракети та дрони.
— Ще зі строкової служби моя спеціальність — командир переносних зенітно-ракетних комплексів. Тож зараз працюю «за фахом». Прикриваємо об’єкти Вінниччини від ракетних атак і безпілотників. Нам дуже допомагає умовна мобільність, ворогу важко визначити, де такі підрозділи, як наш перебувають у кожну конкретну мить. Найважче в роботі зенітника — вчасно зреагувати, не втратити концентрації. Має обов’язково бути візуальний контакт із ціллю. Протиповітряна оборона — це не суцільний адреналін, а годинами не втрачати концентрації й дивитись в обрій, поки несподівано вилетить ракета, після чого все треба зробити максимально швидко. На все про все — кілька секунд. Проти ракети є змога зробити тільки один постріл. Зате яка ейфорія, коли вдається знищити ціль… Розуміння, що тобі вдалося, що ти врятував чиїсь життя, що рашисти даремно витратили мільйони доларів…
Михайло пояснює, що під час повітряної тривоги значно впевненіше та спокійніше почувається при зброї, ніж в укритті.
— На щастя, більшість цілей до Вінниччини не долітає. Побратими, які працюють у регіонах, які ближче до точки запуску, збивають їх на підходах до нас.
Михайло ділиться, що коло його спілкування завжди було патріотичним. Проте за минулий рік друзі все одно приємно здивували.
— Буквально щойно телефонував колега з Донецького драмтеатру, він працював там творчим директором, а зараз — в театрі Заньковецької. Це максимально творча натура, та ще й з певними проблемами зі здоров’ям. Але пішов, уже рік відвоював. Подібних випадків дуже багато.
Мрії після Перемоги в Михайла прості — поїздити рідними місцями Донеччини…
— Поки що далеко не зазираю. Потрібно достойно витримати всі випробування та дотиснути ворога. Робитиму все, що від мене залежить у цьому напрямку.
