Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Це, напевно, єдина нагорода без мечів чи подібних геральдичних символів – атрибутів позбавлення життя, яку можуть отримати військові. І недаремно ключовий символ на ній — руки людини й Творця, які простягаються назустріч одна одній. Елемент знаменитої фрески Мікеланджело Буонарроті зі склепіння Сикстинської капели, що зображує «Створення Адама». Цю нагороду вручають за перемогу в бою над самою смертю. Медаль «За врятоване життя» — державна відзнака професійних заслуг лікарів.
І в нашому циклі «Листівка з фронту» ми хочемо познайомити вас зі старшим лейтенантом медичної служби Марією, начальником медичного пункту одного з батальйонів окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Звитяжна лікарка зі Львівщини своєю працею врятувала не одне життя бойових побратимів. І за свою працю була відзначена медаллю «За врятоване життя».
Медпункт батальйону — невеличка кімната, добра третина якої щільно заставлена коробками, упаковками та пакетами з ліками й медичними матеріалами, ношами різних конфігурацій. І, як і в кожній лікарні, ще на вході можна відчути ні на що неподібний запах ліків і дезрозчинів.
— Ото, бачите, скільки всього маємо. Лікувати можна, — зазначає пані Марія, машинально сортуючи та перекладаючи упаковки з ліками. — Допомагають і волонтери, і медичне постачання вже не таке куце, як колись.
А порівняти старшому лейтенантові медичної служби є з чим. 2015 року вона виконувала обов’язки начальника медичної служби 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь», де прослужила три роки.
— Тоді, як і нині, було об’єктивне розуміння того, що на фронті потрібні лікарі. Оскільки ми всі проходили підготовку та є військовозобов’язаними, я пішла служити, — розповідає жінка. — Звісно, перший досвід був, так би мовити, яскравим: після звичайної районної лікарні — польовий медпункт. Про це ми тільки чули на заняттях у медуніверситеті. Але втягнулась. І коли рік тому постала дилема: служити, чи залишитися вдома, пішла на збірний пункт ТЦК та СП. Мені це було потрібно — повернутися до строю.
Бойове ім’я в пані Марії досить промовисте — «Пантера». Каже, що не сама собі вигадувала радіопозивний, а отримала його… в подарунок. Мовляв, медики по своїй природі лагідні й привітні люди, але як треба захищати своїх пацієнтів чи підлеглих, можуть випустити кігті. Жартома вояки батальйону нечисленний персонал батальйонного медпункту називають «пантерівцями». Навіть нарукавний знак такий зробили.
За лікувальним фахом пані Марія — лікар-педіатр. З іронією каже, що її «дітки» зараз хоч і набагато старші, ніж малі пацієнти в лікарні в тилу, але так само можуть заявитися до медичного пункту з нежитем і сказати, що вже за крок до загибелі.
— Ну і, звісно, часто звертаються з проблемами спини, радикулітами й тому подібними діагнозами. В ТрО служать не лише молоді хлопці й дівчата. Тому треба бути готовими й до таких уже вікових болячок, — каже фронтова лікарка.
Як перелаштуватися з ритму цивільної лікарні на роботу у війську? Опанувати специфіку й нюанси роботи на передовій? Офіцер медичної служби стверджує, що їй персонально допомогли і профільні курси, які вона проходила, і самоосвіта.
— Треба постійно читати, займатися підвищенням власної кваліфікації та згуртуванням дорученого колективу щодо виконання поставлених завдань. Особисто, як фаховому лікарю, вчити не тільки, які там нові препарати вийшли на ринок, але й діагностику травм і поранень. Повторювати те, що вже знаєш із курсу медінституту. Зараз, до слова, виходять у світ дослідження як наших військових лікарів, так і іноземних колег, присвячені бойовим травмам, терапії та іншим моментам нашої роботи, — розповідає пані Марія. — Звісно, важливим у цьому процесі є і спілкування та дорадча допомога колег. Ми активно обмінюємося досвідом. Часом, навіть дрібничка здатна перехилити шальки терезів, на одній із яких людське життя. Хоча щоразу, коли доводиться брати участь в евакуації пораненого побратима, переживаєш і психуєш, як уперше. Втім, опановуєш себе. Даєш внутрішню команду зібратися. І дієш максимально ефективно. Бо треба не лише його довезти та здати з рук на руки. А й дорогою робити все можливе, щоб вояк вижив.
Для стороннього ока видно, що кожен такий виїзд на порятунок пораненого побратима для військового лікаря є психологічним випробуванням. Мовляв, знаєш, що робити, впевнений у собі, у підлеглих, у водієві та транспорті. Але ж… емпатія, співпереживання ніде не зникає — і біль пораненого сприймаєш, як свій власний.
— Здебільшого в нас найчастіші випадки — поранення від уламків та вибухів. Бої на дорученій ділянці фронту мають такий формат, що кульові не часто трапляються. Але яка в тому відмінність, коли відлік все одно йде на секунди й хвилини? Золота година, яку бойова медицина дає на доставку пораненого в пункт, де йому нададуть кваліфіковану медичну допомогу, здається коротшою за 60 стандартних хвилин. Настільки прудко несеться час, коли ти в гонитві за життя, — коментує військовий лікар.
І, власне, про високу нагороду, яку отримала фронтова лікарка. За реакцією видно, що це було… неочікувано. Коли звістка про це надійшла до підрозділу, Марія з підлеглими якраз була на виїзді на евакуацію пораненого. Та й сама вона каже, що найкраща для неї винагорода — коли сповіщають з лікарні чи госпіталю про те, що поранений живий, стабільний і буде видужувати, маючи хорошу динаміку.
— Нам ще всім треба буде Перемогу святкувати. І як слід. А для цього треба мати здоров’я, — наголошує Марія з позивним «Пантера».
Відео: Віктор Біщук
Фото з архіву підрозділу
